Нова виставка Сергія Савченка «День знань» стала шокуючим контрастом до експонованих у Львові творів Євгенії Гапчинської, а відтак іще більш драстичною та провокативною, як і личить справжньому мистецтву, – про це сьогодні, 26 лютого, повідомив кореспондент ЗІКу.

Назву виставці дала однойменна картина, що зображає ученицю в шкільній формі. Цей же дитячий образ із велетенськими білими бантами на червоному тлі упізнається в картинах «Скрипалька» та «З пістолетом». Далі лірична героїня Савченкових полотен «дорослішає», водночас акумулюючи заряд еротичності («В чорному», «Модель»), що вибухає білою пінявою диптиху «Полковник», де червоними мазками яскраво підкреслені найтабуйованіші жіночі оголеності. Відвертіш за це виглядає хіба що фактурність напластувань фарби в «Етюді Стамбула»!

Загалом, змістом творів Савченка не є власне те, що зображено, а те, як це зроблено. Скажімо, коли після замилування неоновими плямами освітлення перспективи нічної вулиці міста глядач прочитає, що насправді на картині зображене «Піаніно», то йому не варто журитися, бо свою дозу естетичного задоволення він все одно отримав на всі сто відсотків. А Савченко при «портретуванні» піаніно вже у денному освітленні не омине нагоди поекспериментувати із його відображенням (синя тінь на долівці), схожим на перевернуту споруду Львівської опери, при цьому назвою картини натякаючи, що головною героїнею є вже «Тінь від крісла».

Як зауважив мистецтвознавець Роман Ганкевич, котрий із повагою ставиться до спроб Савченка досліджувати темну тональність, «Сергій розкладає форму, розмазує її на полотні, жертвує нею заради колористичних спалахів, які так атракційно компонуються. При цьому поняття чистого кольору в нього відсутнє, воно заміщується тональністю, кольоровою розтяжкою від найсвітлішого до найтемнішого і навпаки. Цей прийом – своєрідне ноу-хау митця, він додає неординарности і ліричної експресивності в його полотна».

Отож на Савченкових полотнах головна партія належить не звучанню жанрових сюжетів, а кольорам, що панують над формою, плямам, мазкам, розбризкам у стилі так любого Савченкові Джексона Поллока. І у випадку віднайдення властивої автору мелодії уже не так важливо, чи зображена на картині срібно-рожева замріяність «Зимового саду», чи теплота тіла оголеної моделі на сірому тлі, бо вони однаково природні у своїй легкості.

«Коли вперше бачиш його полотна, виникає непереборне відчуття легкості, якоїсь дитячої наївности і щирості малярської манери. Більшість глядачів щиро переконані, що це надзвичайно просто – зробити щось подібне, дайте тільки фарби... Як на мене, це відчуття і є найточнішою ознакою доброго живопису.

Бо суть далеко не у фарбах. Малювати можна усім. Себто усім, що має колір. І ось тут треба сказати, що Сава, несподівано для всіх, а можливо, навіть для себе самого, виявив, що колір має практично все навколо. Кожен день і кожна ніч наділені своїм неповторним кольором. Ці барви треба вміти читати, побачити і тоді ними можна малювати.

Сава це уміє... І робить це вельми талановито», – стверджує відомий львівський художник Роман Романишин.

Мистецтвознавець Роман Яців також погоджується з тим, що підлаштоване під матеріальність стороннє око може й не досягти стратегічної мети живописання Сергія Савченка, який реалізує себе у позаканонічному просторі, дивуючи щораз новою спробою досягання адекватності малярської мови по відношенню до теми. «Інколи Савченку видається, що він працює на межі з антиестетикою, настільки доводиться долати літературність в означуванні реальних дійових «осіб» його екзотичного роману у барвах, фактурах, підживлюваних субенергетикою авторської чуттєвості. Суто Савченківським технологічним ексклюзивом є те, що сила емоційного поштовху вже на ранній стадії праці над картинним (образонесучим) об’єктом руйнує класичний стереотип композиції, заряджаючи поверхню полотна (паперу, людського тіла) тільки їй призначеною малярською енергетикою», – стверджує Роман Яців, відзначаючи, що оптимістична домінанта творчого характеру Сергія Савченка полягає у самоіронії митця.

"Картини у стилі Євгенії Гапчинської. Її ангели з рожевими щоками викликають дитяче захоплення і легку тугу. Тугу за дитинством, віру в чудеса... Але картини Гапчинської коштують тисячі доларів! Ми пропонуємо їхні копії будь-якого розміру й ціни. Копії малюємо без підписів, які є на оригіналі", - на таке промовисте оголошення я натрапила в Інтернеті. Модна й популярна Євгенія Гапчинська (її роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Володимира Співакова, Софії Ротару, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова, Маші Єфросиніної, Івана Малковича, Марічки Бурмаки...) раніше витрачала зусилля й час і реагувала на порушення своїх авторських прав, нині - перестала. А для тих, кому її роботи подобаються, але хто не має можливості їх купити, а водночас не хоче замовляти "картини в стилі Гапчинської", художниця відкрила три галереї в Україні (Київ, Дніпропетровськ, Харків), одну в Москві, ще одну планує в Астані. А у Львові експозиції творів Євгенії Гапчинської уже вчетверте щороку пропонує галерея "Зелена канапа". До 21 лютого тут триватиме "Тепла виставка", на відкритті якої чимало львів'ян брали в Жені автографи, фотографувалися з нею, дарували виготовлені власноруч сувенірчики.

- Я ніколи не формулюю якоїсь концепції для виставки. Добираю роботи залежно від залу, в якому їх експонуватимуть. Напевно, дуже нетворчий підхід. Але не дотримуюся такого погляду, що от цьому місту, скажімо, підходять саме такі картини. Хоча свого часу саме для Львова, для галереї "Зелена канапа" намалювала роботу "Різдвяний пряник".

- Чи буває, що Ви розчаровані своїми роботами?

- Ні. Бо якщо розчарований, то цієї картини й не буде, навіщо її малювати, якщо заздалегідь вважаєш її поганою. Навіщо в такому разі загалом комусь її показувати чи продовжувати малювати? Не вийшло, то або замалювати, або викинути.

- Ваша донька не малює?

- Ні, вона не малює, і слава Богу. Я не хотіла б, щоб вона була художницею - донькою художниці. Знаю, що говорять про дітей митців. Я вчилася з дітьми наших викладачів, і їх постійно звинувачували в тому, що їм допомагають батьки. Як правило, їх не цінують. Людина дорослішає, а за нею тягнеться цей шлейф. Донька займається дизайном, а якби була графіком чи живописцем, то казали б, що мама доклала руку.

- Вважаєте себе успішною бізнес-леді сприймаєте цей аспект своєї особистості?

- Я радше, як каже мій чоловік, бізнес-бейбі. Бізнес-леді передбачає відповідний стиль одягу, поведінки, манеру спілкування. Таку жінку завжди вирізниш серед юрби. Навряд чи я зі своїми чудернацькими прикрасами, шапками, своєю нелюбов'ю до спа-процедур можу відповідати цьому означенню.

- А якщо не враховувати зовнішніх атрибутів, чи близьке Вам бізнес-заняття за суттю?

- Щодо внутрішнього відчуття, то я бізнесмен, а не бізнесвумен. Дію прагматично, коли потрібно ухвалювати рішення: брати когось на роботу чи звільняти, будувати дім чи ні, відкривати чи ні галерею. Прораховую, скільки коштує ремонт, приміщення...

- Ви про щось мрієте?

- Мрію тільки бути щасливою. У мене немає якихось планів на щастя колись потім. Або такої мрії, що от колись її досягну, і тоді буду щасливою. Я радію щохвилини.

- Маєте якісь сентименти до Львова?

- Солодощі, кава...

- Вам цікаво подорожувати?

- Віднедавна - так. Буквально півроку тому відчула зацікавлення до мандрівок. Щойно повернулася з Індії, куди їздила на семінар з йоги. Відчула, який величезний світ, які різні люди, яке різне все. Тварини, море, небо... Усе невичерпне, від цього іноді голова просто обертом.

- Подорожі не впливають на Вашу творчість?

- Ні, у мене так не виходить. Тобто не означає, що тепер я буду малювати слоників. Їздила в Індію як споглядач, а не у творче відрядження, коли можна нацупити купу ідей, і раптом у мене почався б індійський період творчості. Те, що я малюю, - моє, воно в мене всередині. Я повернулася звідти така сама, як і поїхала. Хіба що трошки щасливіша.

- Щастя - ключове поняття для Вас, саме так Ви назвали свою галерею, а себе - поставником щастя. Відчуваєте нині потребу шукати щастя, поповнювати його новими враженнями?

- Я нічого нового не відкрию, коли скажу, що людина відчуває себе щасливою настільки, наскільки хоче почуватися щасливою. Я давно зрозуміла, що людина - раб своїх емоцій, а емоції видять з думок людини. Ти вибираєш собі сьогоднішній настрій, як вибираєш зранку плаття. Хочеш ходити занудою - будь ласка. Хочеш щось змінити - скажи нинішньому дню: я сьогодні радісний, я сьогодні інший. Зрештою, я сама не так давно зрозуміла, що ми самі вибираємо собі відчуття щастя.

- Вашим близьким теж вдається це робити?

- Думаю, вони навіть більше це розуміють. Бо я людина, схильна драматизувати ситуацію, керуватися емоціями. Мій чоловік і донька - завжди в хорошому настрої - є такі люди, вони як діти, завжди радісні. Мені для цього довелося постійно над собою працювати, контролювати. Іти до цього. Мені це давалося складніше, але я стала іншою.

Урбаністичний живопис народжується там, де художника найбільше надихає Місто, яке володіє чималим енергетичним потенціалом, живить митця і дозволяє дихати на повні груди, бо, попри холод кам’яних споруд, це Місто – тепле, сонячне й світле. 12 січня в галереї “Зелена канапа” відкрили чудову, дещо навіть романтичну експозицію урбаністичного живопису Ігоря Євсіна. Це 16 робіт, виконані впродовж останніх двох років, на яких переважає зображення Львова, і лише на кількох бачимо, як мовиться в пісні, “славне місто Тернопіль”.

На жаль, не так багато людей знають Ігоря Євсіна. Ця виставка – його перша персональна в Україні. 2000 року його твори експонували в Холмі (Польща), також митець брав участь у багатьох групових експозиціях у Києві, Лондоні, Кракові, в салоні “Високий замок – 2007”. До слова, роботи І. Євсіна досі можна побачити на львівському художньому ринку “Вернісаж”, хоча, безперечно, з нього він давно “виріс”, нині рівень художника значно вищий і професійніший.

“Те, що ми маємо змогу бачити на цій виставці, є до певної міри тріумфом, відчуттям сучасного, може, трохи ві¬дірваного від контексту міста. Тут митець культивує саме такий спосіб творення, який примушує працювати свідоме, і бути доволі відважним у маніфестації свого індивідуалізму. Ігор відвертий у своєму відчуванні, його образ є абсолютно закінченим, довершеним. Такий живопис треба відчути. Комбінація цих елементів, зарядженість письма вказує на те, що автор дуже про¬фесійно володіє можливос¬тями живопису, працює в чітко структурованому живописі, це не є якесь дезорганізоване малярство, яке не має статичної мети. Це дійсно внутріш¬ньо вмотивована організація творчості”, – висловив свої враження від побаченого львівський мистецтвознавець Роман Яців.

Справді, яскраві й контрастні кольори, вільний мазок художника створюють об’єм¬ність картин, а знайомі глядачеві львівські місця немовби оживають на полотнах. Триватиме експозиція Ігоря Євсіна до кінця січня.

Виставка живопису львів'янина Ігоря Євсіна у "Зеленій канапі" підпорядкована єдиній темі - урбаністичному пейзажу. 16 представлених робіт молодого художника свідчать - у Львові з'явився ще один цікавий митець.

"Мова про художника, який, попри вік, уже впевнено формує власне творче обличчя, - прокоментував "Пошті" подію проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців. - У цих роботах бачимо дуже яскравий темперамент живописця, його вміння професійно сформулювати перед собою творчі завдання і здатність шукати різні ключі до тих чи інших мотивів. Мене як глядача інтригує, як працює чуттєвість цього живописця, а також небанальність використаних кольорів і те, як ці кольори працюють на образ".

Здобувши освіту вітражиста у профтехучилищі №12, яку поглибив на відділі кераміки та монументального живопису у Львівській національній академії мистецтв, Ігор Євсін наразі дуже рідко брав участь у львівських мистецьких вернісажах. Але десять років тому вперше персонально виставився у Польщі, показував свої роботи у групових виставках у Києві, Лондоні, Кракові. Сьогодні директор "Зеленої канапи" Леся Домарадзька назвала твори Ігоря Євсіна однаковою мірою як талановитими, так і стильними.

"Я люблю малювати місто за будьякої погоди, - ділився думками з "Поштою" художник. - Хоча мене мало цікавлять власне нюанси архітектури. Швидше емоції, настрій, співвідношення кольорів. Для живописця, напевно, саме в цьому і є найбільша інтрига..."

"Явище актуального мистецтва, без сумніву, є потрібним і цікавим, - розпочала відкриття персональної виставки живопису Ігоря Романка у галереї "Зелена канапа" її куратор Олеся Домарадзька. - Однак чи буде це цікаво дивитися моїм дітям, не знаю. Натомість те, що показує Ігор Романко, його роздуми над вічними цінностями, висловлені у кольорових символах, у геометрії, що проникають до свідомості глядача, перетворюючись на ідеї, викликатимуть інтерес незалежно від часу".

І це справді так, попри те, що львівський художник Ігор Романко не купається у кольорах, не насичує площини творів численними образами, не женеться за новітніми окресами часу. А навпаки - зводить предмети до знаків, простір до площини, бароковість людського світосприйняття до аскетичності і, на перший погляд, навіть дещо сухого лаконізму. Однак маючи талант і добру освіту (і справа не лише у закінченому свого часу навчанні у Львівській національній академії мистецтв, а й у плідній практиці в майстерні львівського живописця Бориса Буряка, самоосвіті тощо), Ігор Романко перетворює власний підхід до малярства не лише у власну характерність, а й у формулу образотворчості, яка вигідно вирізняється з¬посеред інших. Відтак твори Ігоря Романка не збивають з ніг темами, способами їх подачі чи чимось іншим. Але їхня позірна простота дозволяє реально відчути як глибину думки, так і живописного мазка.

"Чи можна намалювати увесь світ на клаптику полотна? - сказано про художника в анотації до виставки. - Або чи можна зобразити час? А позачасовість? Ігор Романко саме той художник, який усе це може. Він зумів вивести свою формулу в образотворчості, не відкидаючи глибини коріння... У його творах рівновага - рівна золотому січенню, спокій - рівний нірвані, колір - рівний чистоті натурального пігменту зі сієнської глини, небесного кобальту чи кіновару на гладенькому левкасі часів Візантії. Та й загалом, його творчість співзвучна з традиційним іконописом. Тільки образом для Романка стала сама природа і вся її ідеальна структура".

А щодо емоційності робіт цього художника, то дуже гарно про це зауважено в часописі "Аура": саме самотність є домішком до емоційної складової кожного полотна Ігоря Романка. "Вона (самотність) всюди - у відсторонених пейзажах, побачених з такої висоти, коли антропоморфні дрібнички вже не видно, в сумних натюрмортах, в очах св. Миколая і Григорія Сковороди на бездоганних левкасах". Упізнаваність живопису Ігоря Романка у стилізації і декоративності, у "відстороненому погляді людини, яка вбачає щемну незамінність маленької деталі, з якої складається ціле".

А в коментарі "Пошті" художник зазначив: "Сьогодні я знаю одне: коли виникає потреба самоідентифікації, варто просто зупинитися і прислухатися до себе. Сковорода недаремно казав: "Пізнай себе і пізнаєш увесь світ". Зі мною це сталося, коли перестав бігти і намагатися творити, як інші. Власне творче обличчя - це результат не лише освіти та практики, а й ось такої зупинки..."

Від 10 до 29 листопада один із іменитих львівських художників Ігор Романко демонструватиме у рідному місті живописний доробок у левкасній техніці, – про це сьогодні, 4 листопада, повідомив кореспондент ЗІКу.

Для живопису Ігоря Романка характерні лаконізм, свідомий аскетизм геометричних форм, стримані кольори, мінімум зображуваних об’єктів, за простотою яких відкривається медитативний настрій.

Художник не цікавиться поверхневими ефектами живопису, він відмовляється від дрібного заради великого, домагаючись, щоб твір ставав матеріалізацією дотику до Духа. Звідси – деформована перспектива, узята із православних ікон, де зображення співвідноситься із значенням сутностей у духовній ієрархії. Ігор Романко каже, що світло має бути очікуване, а очікуване воно тільки тоді, коли працює внутрішній «генератор», працює до моменту створення такого рівня напруги, що є найбільш властивим для нього. Тоді відбувається контакт з зовнішнім як розряд блискавки. Його неможливо осягнути, лише потрібно його відчути й зафіксувати в образній «картотеці» власної підсвідомості для відтворення на полотні чи дошці.

Живопис львівського художника Ігоря Романка дуже вдало ілюструє тезу "Пейзаж. Нове життя старого жанру" (таку виставку свого часу зініціював у Львові інформаційно-мистецький центр "365"). Адже його "Осінь", "Весна", "Незавершена вершина", "Зимовий сад", "На березі осені" та інші роботи, що їх експонують у межах персональної виставки живопису в галереї "Зелена канапа", не є "традиційними" пейзажами, які ми спостерігаємо навколо в різні пори року. Геометричних форм дерева на левкасі й полотні Ігоря Романка творять образи-настрої - смутку, усамітнення, переходу, межі... "Його живопис складається зі символів, з геометрії, які проникають до нашої свідомості, перетворюючись на ідеї. На противагу хаотичній експресивності Ігор весь навколишній світ спрощує до знаку", - зазначено в анотації до виставки.

Куратор галереї "Зелена канапа" Олеся Домарадзька виокремила такі характерні ознаки творчості художника: світло візантійської ікони та неакцентовану етнографічність. "Так, на мою творчість вплинула рання ікона, XIV - XVI ст. - аскетична, не барокова, де є перевага духу. Свого часу натрапив на слова колеги про те, що храми будують у тиші. І я намагаюся відтворити цю тишу. А ще на мене вплинула поезія Богдана-Ігоря Антонича, яку відчуваю до морозу на шкірі...", - розповів Ігор Романко "Ратуші".

Окрім зв'язку з минулим, про його живопис говорять й у контексті модернізму й постмодернізму. Іноді характерний пейзаж художника постає як тло: на виставці дещо вирізняється стилістично робота "Гуцульський свічник", також серед творів художника є "іконописний" портрет Григорія Сковороди.

А ще, переконана Олеся Домарадзька, роботи живописця дуже пасують до сучасного класичного інтер'єру, але щоб їх оцінити, потрібно побачити наживо, а не на світлині чи моніторі комп'ютера. До слова, для обкладинки збірки поета й видавця Івана Малковича "Вірші на зиму" використано роботу Ігоря Романка. Одну з його картин на осінь, на зиму, на весну...

Спровокувати глядачів на емоції, що загубилися серед сірості осінніх дощів, зважилася галерея “Зелена канапа”.

Під одним дахом експонують свої роботи митці-бунтівники. Свої протести, обурення, іронію і сарказм на теми, які не прийнято обговорювати, а тим паче у жартівливому тоні, висловлюють у різноманітних техніках митці Львова та Ужгорода.

- Львів - місто мистецьке, і у мистецтві консервативне, - розповідала господиня галереї і куратор експозиції Олеся Домарадзька. - Завдяки цьому консерватизму тут живе чудовий живопис, добре зберігаються мистецькі традиції. Єдиний випадок, коли у митців прокидався бунтарський дух, пов’язаний зі спротивом Радянському Союзу. Виставка “Без Образ” об’єднала художників, які бешкетують, не стримуючи емоцій, і можуть зробити щось провокативне.

Анна Атоян, яка працює у техніці живопису по шовку, зачепила актуальну у передвиборчий час тему репутації у полотні “Декілька сучасних методів збереження обличчя в період відсутності носа”. Авторка намагається розкрутити глядача на діалог про людину, її обличчя, істинне і лицемірне. “Свято мертвих” влаштувала Наталя Гайдаш, яка вирішила порівняти поховальний ритуал у Мексиці із нашим. Як гуцули, якщо опиратися на події, описані у “Тінях забутих предків”, так і мексиканські народи (особливо ті, чиє коріння сягає ще племен майя), не вважають похорон сумною подією, відтак - відчайдушно веселяться. А відбілені черепи покійних мексиканці зберігають при вході у дім. Саме черепи, вітражні, із вогником і легкою усмішкою представила на виставці авторка. Беата Корн у колажі, де у чорних плямах забрудненого моря топляться милі кошенята відомого бренду Hello, Kitty!, у роботі під назвою “Гарячий подих пінгвінів” висловлює обурення щодо забруднення середовища і екології загалом.

Сергій Міхновський вдруге показав язика. Його робота “Тату” - колаж із фірмових язиків The Rolling Stones. За словами Олесі Домарадзької, у даному випадку цікаві не стільки язики, скільки реакція на них. У 1990-х Міхновський опублікував рисунок язика на останній шпальті однієї з газет Львова. До редакції почали телефонувати люди (було зафіксовано близько двохсот дзвінків) з претензіями: мовляв, кому, чому і за що показали язика. Усім здавалося, що язика показали галицькому суспільству…

Керамістка Оля Пильник представила дві роботи на тему секс і почуття – диптих “Інь і Янь”, де дві пари - чорна і біла, у яких жінка їде верхи на чоловікові і навпаки, та “Автомат компліментів”.

Останній можна було не лише роздивитися, а й помацати. Білий вишуканий чоловічий торс із червоним пісюном. Жінки не відмовляли собі в задоволенні потягнути за нього… У відповідь чоловіче тіло відповідало голосом дитячої китайської забавки: “Я люблю тебя”…

Графічно про плітки розповідав Віктор Мельничук у роботі “Помремо разом” та Володимир Пінігін, який зачепив тему химерності у фантасмагоричній як Босх картині Terra fantastica. Sabaliana. Петро Сметана зробив колаж “Second fashion світ Олі” - про моду і актуальну тенденцію серед молоді вишукувати найексклюзивніші речі у завалах європейських стоків. Про індивідуальність живописала Ярина Мовчан у роботі “Голови”. Цю ж тему, але з присмаком агресії, зачепив і Руслан Тремба, який працює у жанрі пластики, в авторській техніці. Його “Трофей” – це нога “гопника”, у спортивних штанах і мешті з гострим носком. Агресії серед гопників і неформалів завжди вистачало. Адже людей без смаку, проте переповнених любов’ю до базарів а-ля Краківський, завжди дратували ті, хто прагнув вирізнитися з маси і сяйнути індивідуальністю.

12 львівських художників 20 жовтня представили свої мистецькі роботи в галереї «Зелена канапа» об’єднані спільною назвою «Без образ». Львів’яни зможуть подивитися понад 15 творів різної тематики, серед них тема екології, моди, агресії в суспільстві, сексу, репутації і лицемірства. Про це кореспондентові ЗІК повідомила організатор виставки Олеся Домарадзька.

Девіз виставки – «нічого особистого – тільки мистецтво». «Без образ» покликана довести людям, що на мистецтво ображатися не варто. На думку Олесі Домарадзької, суспільство, яке було виховане у статичній радянській атмосфері дуже часто боїться подібних мистецьких провокацій і надто серйозно до них ставиться. Тому метою виставки є, насамперед, розвіяти ці стереотипи.

Під час роботи над проектами митці застосовували такі методи, як рисунок, колаж, пластика, скульптура, живопис на шовкові та інші. Якщо виставка буде вдалою і отримає певний резонанс серед любителів мистецтва, то наступного року її представлять у Києві на арт-фестивалі.

29 вересня о 17.00 у арт-галереї «Зелена канапа» відбудеться відкриття третьої персональної виставки живопису Олі Кваші у цьому закладі. Експозицію, яка триватиме до 18 жовтня, складуть 20 полотен 2009 року створення, – про це із посиланням на куратора галереї Олесю Домарадзьку сьогодні, 23 вересня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Виставки Олі Кваші галерея «Зелена канапа» влаштовує щороку на втіху сотням відвідувачів і шанувальникам таланту художниці, який полягає в тому, що Оля помічає сюжети, що часто залишаються поза лаштунками наших щоденних турбот.

«Олин пейзаж це зустріч з весною, чи осінню, світанком і полуднем, небом і землею. Несподівано, щиро, своєрідно. Людині мегаполісу так бракує спілкування з природою, а Оля Кваша малює її, як пісню співає», – переконує Олеся Домарадзька.

Живопис Ольги Кваші – художниці та книжкового ілюстратора – родом із дитинства, казки та народного мистецтва. Тому її нове звертання засобами художньо-поетичної метафори «заспівати кольоровими плямами на полотні» знані всім пісні є органічним продовженням обраної лінії. Живопис Ольги Кваші імітує наїв у стилі Анрі Руссо, де всі зображувані предмети набувають чіткості геометричних форм, заповнених фактурою мазків, що, повторюючись, виплітають мереживну ритміку орнаменту.

Третю персональну виставку живопису відкрила в галереї "Зелена канапа" за три роки її існування талановита уродженка Луцька та в недавньому минулому випускниця Львівської національної академії мистецтв Ольга Кваша.

Відтак невипадково директор галереї Олеся Домарадзька назвала художницю улюбленою для цього мистецького осередку, підсиливши свої слова заувагою, що "Зелена канапа" також презентувала творчість Ольги Кваші на фестивалі "АртКиїв 2008" , на Днях Львівщини у Дніпропетровську (Дніпропетровський художній музей) та на виставці "Зеленої канапи" в рівненській галереї "Зуза".

"Оля помічає сюжети, що часто залишаються поза лаштунками наших щоденних турбот, - акцентує Олеся Домарадзька. - Олин пейзаж - це зустріч з весною чи осінню, світанком і полуднем, небом і землею. Людині мегаполісу так бракує спілкування з природою. Оля Кваша малює її, як пісню співає. Лиш придивіться і почуєте..."

Художниця романтик, яка хоче поліпшити цей світ і ще має силу це робити (як свого часу характеризував Ольгу Квашу мистецтвознавець Андрій Дорош), цього разу запросила глядачів - а має відданих шанувальників, які на зустріч із нею справді дуже чекають - забути про шалений ритм і тривоги міста та поринути в атмосферу чотирьох пір року, дня, чотирьох стихій тощо. Двадцять її робіт, характерні легким, невимушеним, дитинним сприйняттям світу, а також декоративністю, стилізацією, схильністю до народного мистецтва, врівноважують і допомагають згармонізувати як внутрішній стан глядача, розшарпаного суєтністю буднів, так і середовище навколо.

"Люблю підглядати за світом, - пояснювала Ольга Кваша у своєму першому у житті кольоровому каталозі, виданому два роки тому. - Розумію, що я такий самий його елемент, як і перші холодні ранки, забутий на полі гарбуз чи гарячий запах цмину на Дніпрових островах. Знаю свої складові: всі люди, тварини, дерева, які я люблю, звуки, запахи, почуття. У всі дні, які живу, пам'ятаю: головне - не розірвати жодної ниточки, які з'єднують частини тебе. Тоді ніколи не втратиш ані чарівної країни дитинства, ані улюбленого собаки, ані самого себе".

Що Оля себе не втратить, сумніву не виникає ні в кого. Мама, дружина, донька, вона розуміння важливості бути собою прививає й іншим. А тому, будучи дуже цільною, глибокою і самобутньою натурою, художниця із повним правом може сьогодні про себе сказати: "Я - хороший художник". І крім того, пояснить: " Я - хороший художник не тому, що намалювала такі картини, а тому, що знаю, що робити далі". І в одному, й в іншому випадках це буде правда.

Вчора, 18 серпня усі поціновувачі живопису мали можливість «продегустувати» низку спогадів та вражень від мандрівок, котрі втілила у свої у полотна львів’янка , член Спілки Художників Олена Каменецька - Остапчук.

За рахунком це уже п’ята персональна виставка мисткині. На представлених роботах фігурують: Грузія, Вірменія та Львів. Джерелом натхнення до змалювання Грузії та Вірменії послугували подорожі цими країнами, котрі автор здійснила ще у 1985 році і котрі тільки тепер стали художніми творами.

«Це мої враження, котрі пройшли витримку часом, які трансформувались у спогади, сни. Мені здається ці роботи мають право на існування, бо вони наділені надзвичайно теплими почуттями і потужною мотивацією для їх створення. Це неймовірно гарні спогади про ті народи, вони нам дуже близькі. Хоч і різні культурні джерела були і історичні особливості розвитку, але дружні відносини з ними мають величезне значення»- зазначила автор. Не випадково гостями виставки стали настоятель вірменської церкви та представник грузинського консульства.

Художниця дотримується традиційної манери живопису і малює етюди з натури, без використань фото технологій. «І ось ці етюди, як добре вино, отримали велику витримку і дозріли до того аби лягти широким пензлем на великий формат» - говорить у своєму вступному слові власниця галереї пані Олеся.

Нещодавно художниця презентувала своє мистецтво в Києві, де її полотна отримали схвальні відгуки.

«У неї є серце художника…Можна зробити маленький рисуночок і забути про нього, правдивий художник ніколи не забуває тієї лінії, того моменту чому він взявся за олівець, чому він звернув увагу на портрет, на пейзаж, і рано чи пізно він повинен зробити вагомий твір…»- зазначив Микола Андрущенко, символічним моментом є те, що власне він був рецензентом мисткині до її вступу у Спілку Художників.

«Є цілість, є відвага,є пошук для кожного пейзажу формату і відчуття легкості, свіжості…»- веде далі мову мистецтвознавець Роман Яців: «Є наявність живого, енергійного мазка та внутрішня експресія, яка помножилась в певному структурованому виразі».

Представлена експозиція і справді є чудовою нагодою дегустувати фрагменти з життя обох кавказьких країн, адже полотна наділені не лише настроями, але й ароматами,музикою, вони дихають, випромінюють пекуче сонце Грузії, заворожують дивовижною барвою вірменського неба і є своєрідними щілинами, котрі дозволяють проникнути туди тим, хто ніколи там не був.

Виставка присвячена світлій пам’яті Андрія Дороша.

Виставку малярства «Дегустація» у львівській арт-галереї «Зелена канапа» художниця Олена Каменецька-Остапчук присвятила світлій пам’яті львівського мистецтвознавця Андрія Дороша, якого нині о 15 годині поховають на Личаківському цвинтарі у Львові, – про це сьогодні, 19 серпня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Експозицію «дегустації» склали 13 живописних полотен Олени Каменецької-Остапчук, на яких фактурними мазками фарб загусли спогади авторки про враження від відвідань Грузії та Вірменії, соковитим контрастом зеленої прохолоди до кавказьких сонячних міст дихають із полотен парки та панорами Львова.

Це вже п’ята персональна виставка 45-річної львів’янки, яка здобула художню освіту на відділі графіки Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (тепер Українська академія друкарства) та навчалася живопису у Володимира Овсійчука та Бориса Буряка. Останніми роками Олена Каменецька-Остапчук мала кілька нагод персональними виставками розкрити своє становлення правдивого живописця, чим не аби як здивувати львівську мистецьку спільноту й принести відчуття справжності в естетичні переживання завсідників львівських галерей. Чи варто й казати, що інспіратором віри у власні сили став для Олени Каменецької-Остапчук саме незабутній Андрій Дорош, котрий не просто помітив обдарованість авторки, а й зумів підштовхнути її до зустрічі із собою на стежині нутряної природи живопису. Андрій Дорош, який шанував крутий заміс ідеї й не любив «рукоділля», завжди вирізняв не тільки палітру і пензель «Лєнки» – так ласкаво називав він цю художницю, – а ще й імпресіоністичність відтворення життєвих вражень, яке метафорично розкривало змістову наповненість сюжету, що лягав у ексклюзивний формат картини.

«Важко уявити, що ми ніколи вже більше не запросимо до слова на відкритті нових виставок пана Андрія. Усі ці роки він був у нашій галереї дорогим гостем, дивуючи енциклопедичністю знань та широтою поглядів на сучасне мистецтво. Пан Андрій виступав і на попередній виставці Олени Каменецької-Остапчук, сприяв підготовці і цієї, тому на вшанування його світлої пам’яті як Людини, Мистецтвознавця, Куратора, Мецената, Критика «Дегустація» присвячена саме Андрієві Дорошу», – сказала директор «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька.

За словами Олени Каменецької-Остапчук, вона справді багато чим завдячувала покійному Андрієві Дорошу. «Він був чи не останнім ідеалістом у мистецтві, чимало допомагав мені, взагалі любив художниць-жінок, бо завжди їх шкодував їх. У цьому особливому ставленні він був порадником і другом. Я не просто вважаю його своїм Учителем із великої букви, а по-справжньому святою людиною…», – зізналася Олена Каменецька-Остапчук.

Вернісаж «Дегустації» Олени Каменецької-Остапчук «розкоркували» народний художник України Микола Андрущенко та проректор ЛНАМ Роман Яців.

«У Олени серце художника, яке нерозхлюпно зберігає свіжість враження, що потім є мотивацією до створення картини. Можна зробити невеличкий ескіз, і коли згодом він відтворює емоції, за яких був написаний, то це і є справжнє, що має бути перенесена на велике полотно як вагомий твір. Коли ти рисував і переживав, тоді власне перепускав світ через серце художника. У цій виставці є цілість і відвага, є пошук пейзажного формату. Є подих свіжості й непідробна монументальність – загалом великий подвиг», – такими словами привітав соленізантку Микола Андрущенко, який свого часу дав їй рекомендацію до вступу у національну спілку художників України і не помилився.

Із певної часової дистанції персональної репрезентації Олени Каменецької-Остапчук оцінив елементи розвитку і внутрішньої динаміки цієї художниці мистецтвознавець Роман Яців. «Від акварелей на натурі до цих картин минув певний час. З’явилися форматні конфігурації, які композиційною несподіваністю та монументальностю ліній розкривають представлені образи. Ця монументальність не є сформованою штучно перенесенням із малого формату на більший, це глибоко продумане синтезоване узагальнення. Дивує, що в організації форм зберігається наявність живого, енергійного мазка, внутрішня експресія котрого помножилася у певному структурованому виразі. Завжди дивувало, у якій мірі Олена вміє у відповідному напрямку вести мазок, що створює дивовижну наповненість фактури. Це справді є елементи малярства як такого, а не література, якою описується певний сюжет. Ми бачимо абсолютно нову іпостась художниці у філософічності самої тематики. Цей культурологічний вимір взагалі характерний для Олени: попередня виставка була присвячена вечірньому Львову у культурно-антропологічному аспекті. Малярство цієї відважної художниці розвивається у загальноєвропейському вимірі й вона не втомлюється посилати у цій площині якісь нові месиджі», – сказав Роман Яців.

28 липня в галереї “Зелена канапа” відкрилася виставка художника Юрія Коваля „Маріонетки”. Серед усіх картин, об’єднаних однією темою, метафора тіньової сторони відчуттів, архетипів є головним образом. Про це повідомив художник під час відкриття виставки.

"Маріонетка у розумінні Коваля - це метафоричне втілення тіньової сторони багатьох архетипів, вираження властивій їх природі подвійності. Працюючи з маріонеткою, створюючи, оживляючи і одушевляючи її, художник сам того не відаючи, працює зі своєю Тінню і її проекціями в реальному психологічному житті. Світ театру тіней — це світ плоский, безтілесний, ірреальний (у сучасній термінології — віртуальний). Живопис Коваля змінює це враження - у нього світ тіньового театру оживає, набуває образної пластики і починає свій діалог з глядачем з одного боку несвідомо впливаючи на альтер-его глядача, а з іншого представляючи метафору нашого сприйняття навколишнього світу", - зазначив мистецтвознавець Роман Ганкевич.

Як зазначив ZAXID.NET Юрій Коваль, у картинах зображено відчуття, які залежать від соціуму, оскільки всі ми маріонетки релігії, ставлення до себе, до світу, один до одного.

Це друга персональна виставка художника. Перша відбулася у 2001 році. "Світ не стоїть на місці. Між першою і другою персональними виставками не лише роки. Мені хотілося спробувати щось інше. Я не кажу про те, що тема "Маріонетки" стане постійною темою", - зазначив художник.

Виставка триватиме до 16 серпня.

Свою «гру» в мистецтві презентував львівський художник Юрій Коваль – у галереї «Зелена канапа» триває його друга персональна виставка «Маріонетки». На малярській площині він театрально захоплюється фігурами та їх пластикою.

- Для мене ця виставка є відображенням моїх метафоричних уявлень, тіньової сторони відчуттів, - каже автор. – Це – зображення емоцій, які отримав від сучасного соціуму». У роботах Юрія Коваля – таємничі й загадкові постаті, що на попелястому тлі оживляють світ «тіньового» театру автора. Він пробує привернути увагу до філософських проблем, що були представлені на попередній виставці. «Ми помалу еволюціонуємо в потрібному напрямку, - казав мистецтвознавець Андрій Дорош, показуючи на роботи Юрія Коваля. – Наше життя стало абсурдним, тому, щоб вижити, треба бавитися в театр. Автор своїми «Маріонетками» навіює нам чорногуморові асоціації. Якщо тепер є такі художники, то, може, через 100 чи 300 років з’явиться публіка, яка це справедливо оцінить і скаже: «Яким кретином був дідо, що не купував таких творів!».

Учора на вернісажі виставки Юрія Коваля «Маріонетки» дві босоногі акторки у чорних сукнях, обплутані навзаєм червоною ниткою, синхронно міняючи пози, зображали статичну сцену «нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу», натякаючи на символістичну концепцію виставленого у галереї «Зелена канапа» другого персонального проекту молодого львівського автора. Про це сьогодні, 29 липня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Вернісаж привабив як молодіжну аудиторію, так і поважних шанувальників академічного живопису, адже характерною ознакою робіт Юрія Коваля є те, що він культивує фігуратив, власне в академічному трактуванні зображення тіла. Твори художника для виставки «Маріонетки» об’єднані не тільки символізмом сюжетів, а й попелястим тлом та широко розпластаним мазком, що створює на не переобтяжених деталями площинах фактурність «зібганого паперу». Цікаво, що на картинах першої персональної виставки Юрія Коваля, котру він демонстрував у галереї «Гердан» 2001 року, будучи іще студентом домінувало тло кольору молочного бурштину, так що можна вже робити висновки про певні кольорові періоди у творчості автора, який прагне заявити про себе і свої почуття, роздуми. Як і першого разу, йому «хотілось би показати щось реальне, але водночас і не зовсім. Темрява також не є однозначною. У темряві шукаю світла. Чорний так само, як і білий, – це не колір, умовність. Тому на кольори впливає реальне життя, а на образи – фантазія», – пояснює художник, котрий переконаний в тому, що кожен його колега переглянувши старе мистецтво, хоче показати тіло по-новому, розіграти для нього свій театр, навіть коли цей театр із жанру абсурду.

«Наше життя є тотально абсурдним. І єдиний спосіб зберегти здоровий глузд – бавитися в театр, як це робить Юрій Коваль з більшою чи меншою здатністю до акторства. Автор навіює інколи асоціації, що межують із чорним гумором. Але сам підхід до справи не є новим, інакше кажучи «цю ікру вже їли», бо 100 років тому німецькі академісти, які мали ще із часів романтизму смак до таких узагальнень, робили подібні штуки. Для нас однак є важливим те, що це робиться у Львові, де наша академія досягнула вже майже первісного рівня і скоро не буде кому намалювати нормально голову чи тіло. А виставка показує, що є окремі люди, які можуть змоделювати фігуру, володіють ремеслом, можуть думати й вибудовувати певні асоціації. І якщо тепер є такі художники, то може через 100–300 років може з’явитися публіка, яка зрозуміє, що це також було щось вартісне, й казатимуть: «Яким кретином був дідо, коли не купував таких творів!», – у такий своєрідний спосіб похвалив Юрія Коваля найгостріший на язик львівський мистецтвознавець Андрій Дорош.

Щоправда, при цьому не втримався від випаду у бік картини «Спокуса»: «Спокуса трохи вже була у вжитку, але художник ту спокусу вміє нарисувати і не потребує підпорок у вигляді комп’ютера, а може це зробити власними руками», – виправдав автора критик.

Нагадаємо, що подібну картину – безголовий жіночий торс із вклеєною засохлою трояндою на причинному місці – було розкритиковано за кічовість і попсовість оглядачами першої персональної виставки Юрія Коваля, але той із плином часу виявив подиву гідну постійність щодо облюбованого мотиву, не вважаючи його кічовим.

Часова дистанція у 8 років між двома персональними проектами Юрія Коваля дає змогу осмислити, як трансформувалася у його творчості відчутна символістична складова. Якщо картини із першої виставки складали враження про фантазію автора як явно натхненну символічними сюжетами, бо при спогляданні його картин виникали згадки про Чурльоніса, Ропса й Далі одночасно, то картини із другої виставки інспіровані радше типовими сюжетами метафоричної графіки. Те, що робить Юрій Коваль тепер, цілком би прислужилося для розвитку театрального плакату, жанр якого у нас розвинений не надто, у порівнянні із найближчими сусідами.

«Тут у всіх картинах символізм, але не через закоханість у мистецтво символізму (кінець 19 – поч. 20 ст.). Він, уважаю, не присутній тут якимись цитатами, а тільки через внутрішній стан, почуття. Тут не домінує колір чи фігуративне зображення, вони поєднуються, виявляючи щось потаємне», – міг би повторити і після другої виставки Юрій Коваль, який дошукується істинних стосунків між персонажами за їхніми масками, що є нічим іншим як «підозрілою красою».

«У нас мало хто працює із таким розумінням, як цей автор, що картина повинна бути формою закінченого вислову. Переважно натура на великоформатних полотнах залишає відчуття непроартикулюваності, великого ескізу, а не завершеного твору. Взагалі проблематику картини в Україні чомусь не обговорюють, хоч вона насправді дуже актуальна. У Юрія Коваля я помічаю потяг до вибудови композицій, що здобувають символічне витлумачення. Найкраще й найповніше розкрив цей принцип Яцек Мальчевський. Тому лишається побажати молодому авторові на цій дорозі більшого самовдосконалення», – так прокоментував ЗІКу «Маріонеток» Юрія Коваля один із найвідоміших українських графіків Богдан Пікулицький.

28 липня у галереї "Зелена канапа" у Львові відбулася презентація другої персональної виставки «Маріонетки» молодого львівського художника Юрія Коваля. Перша персональна виставка львівського митця презентувалася у Львові в 2001 році.

У своїх останніх працях, які він об’єднав темою «Маріонетки», Юрій Коваль веде діалог з нашим соціумом, ставлячи питання: як ми відносимося до себе, до своїх ближніх, до оточуючого світу, до ідеології, до віри… у що ми віримо… зрештою – як ми живемо? Своєрідним лозунгом мистецького заходу стали славнозвісні слова Шекспіра про світ, що є театром та про людей-акторів у ньому.

Маріонетка у розумінні Коваля – це метафоричне втілення тіньової сторони багатьох архетипів, вираження властивій їх природі подвійності. Працюючи з маріонеткою, створюючи, оживляючи і одушевляючи її, художник сам того не відаючи, працює зі своєю Тінню і її проекціями в реальному психологічному житті. Світ театру тіней — це світ плоский, безтілесний, ірреальний (у сучасній термінології — віртуальний).

Живопис Коваля змінює це враження – у нього світ тіньового театру оживає, набуває образної пластики і починає свій діалог з глядачем з одного боку несвідомо впливаючи на альтер-его глядача, а з іншого представляючи метафору нашого сприйняття навколишнього світу.

- Для мене ця виставка є відображенням моїх емоцій, метафоричних уявлень, - розповідає Юрій Коваль про нову експозицію. - Ця виставка - спроба привернути увагу до філософських проблем, що були представлені на полотнах першого разу. Хоча у двох виставках концептуальне бачення різне.

- У мистецькому просторі є сфера під назвою «Живопис», що якимось дивним чином пов'язана із словом «маріонетка», - розповідає про творчість Коваля мистецтовзнавець Роман Ганкевич. - Ось якось непомітно усі ці поняття — лялька, гра, краса, мистецтво, живопис — і виявилися такими, що знаходяться доволі близько одне від одного.

Коли людина не живе, а це рутинне, важке і почасти жахливе життя грає, воно сприймається куди легше. Те, що давній і сучасній людині загрожує, час від часу є настільки незрозумілим і великим, що впоратися з ним подекуди немає змоги, майже не реально. Ось тоді-то ми і виявляємо, що те, що не можна подолати, можна просто висміяти. А вже те, що висміюється, стає безглуздим і взагалі, не таким вже й страшним. Підсвідомо у всіх культурах й досі існують традиції образи і висміювання противника перед поєдинком. Так само у всіх культурах складалися спеціальні обряди, що висміюють смерть. Люди робили опудала, що змальовують смерть і з захопленням їх закопували, спалювали, висміювали та піддавали усіляким принизливим процедурам. Такий механізм приниження (те, що М. Бахтін називав «травестуванням») загрози, страху, небезпеки спрацьовував навіть тоді, коли не допомагало ніщо інше. З цієї точки зору мистецтво спочатку і виникло як стихійна психотерапія.

У полотнах Юрія Коваля часто відчувається психо-асоціативна гра. Він працює з фігурою, захоплюючись її пластикою та об’ємністю форм на малярській площині. Разом з тим ніколи його фігури не є площинними. Завдяки тонким нюансам світлотіні і контрастному колориту композиції у полотнах звучить глибина… ілюзорне враження безкінечності, яка пробивається крізь задній фон малярської площини.

Творчі доробки Юрія Коваля експонувалися на виставках: «Світ Емалі» (Львівський Національний Музей), на Львівському Осінньому Салоні «Високий Замок» у Палаці Мистецтв, «Мистецтво на грані тисячоліття» (Львівський етнографічний музей).

Роботи Юрія Коваля знаходяться у приватних колекціях України, Італії, США, Ізраїлю.

- Наше життя тепер є до краю абсурдним і єдиний спосіб зберегти здоровий глузд – бавитися в театр, - сказав мистецький критик Андрій Дорош. - Приємно, що є люди, які володіють своїм ремеслом, які думають головою, які будують асоціації. І, якщо зараз є такі художники, то рано чи пізно з’явиться публіка, яка зрозуміє їх. Ми маємо дякувати провидінню, яке привело цього художника до Львова, і дякувати йому самому, що він не піддався впливові мас, натовпу та не став таким, як всі.

У "Чар-зіллі", яким на Івана Купала під спів керівника хору "Горина" з РівногоЛюдмили Вострикової пригощали усіх гостей на відкритті виставки текстилю "Ціфровані гарадичі" у галереї "Зелена канапа", м'ята виявилася домінуючим, хоча й не основним складником. Але це не так і важливо. Набагато важливішим було інше творче "зілля" - сама експозиція, яку уклали рівноцінні роботи авторства молодих художниць Дани Якимчук, Лілі Лупул та Юлі Фадєєвої.

Назву "Ціфровані гарадичі" дівчата взяли з русинського діалекту (почули це словосполучення від чоловіка Юлі Фадєєвої, який родом із Закарпаття). Оскільки означає вона "декоровані, наївно прикрашені сходи, які ведуть на ґанок і розкривають уважному глядачеві єство господині дому, її життєвий досвід та прагнення", подумали: ця назва якнайкраще ілюструє "три жіночі історії - вимальовані, вигаптувані, недоспані, пережиті, перешиті, намріяні".

У цих історіях, замішаних на сонячних променях, пахощах трав та інших невід'ємних складниках літа, попри все інше, - захоплення художниць можливостями текстилю. До речі, у "Зеленій канапі" текстиль презентується вперше. Тобто, крім імовірного заглиблення у сюжетність та спроб торкнутися душі авторок, експозиція - чудова нагода побачити розмаїті текстильні техніки - ткацтво, валяння, вишивка, батик, печворк та інші.

"Ця експозиція - ще одна нагода переконатися, що текстиль усе може", - звучало на відкритті. І щось заперечити цьому не можна.

Упродовж року троє талановитих львівських мисткинь - Юлія Фадєєва, Лілія Лупул, Дана Якимчук - готували виставку художнього текстилю "Ціфровані ґарадичі", яку від 7 липня експонує галерея "Зелена канапа". Готували з проекцією саме на цей день, Івана Купала, творячи магічне дійство під час відкриття: звучав автентичний спів Людмили Вострикової з Рівного, пригощали чар-зіллям (складників у ньому було чимало, зокрема м'ята й абсент), а мольфарську атмосферу пропонували відчувати навіть без ворожінь.

Образ ціфрованих ґарадичів художниці використали невипадково, адже в русинському діалекті так називали "багато декоровані, наївно прикрашені сходи, що ведуть на ґанок. Сходи, як символічний місток між зовнішнім світом і внутрішнім, особистим життям. Вигляд ґарадичів уважному глядачеві розкриє єство господині дому, її життєвий досвід, підсвідомі прагнення". Відповідно, виставка "Ціфровані ґарадичі", за словами Лілії Лупул, - нагода побачити сутність, єство кожної з художниць. Як гостинні господарі, авторки своїми витворами декорували виставкову залу як затишну оселю. Використовуючи різноманітні техніки (батік, аплікація, шовкодрук, печворк, вишивка, валяння, плетення тощо), з допомогою різних волокон і фарб Ліля, Юля, Дана розповідають кожна свою історію - земну й магічну водночас. Їхні роботи, як і ґарадичі в сільських оселях, можуть чимало розповісти про кожну з них. "Нам не хотілося вдаватися в якісь глибинні язичницькі корені свята Івана Купала, а хотілося віднайти суть цього явища, і ми її побачили в пошуку жіночого щастя, пошуку внутрішнього світу, пошуку того, що жінка привносить у це життя", - розповіла "Ратуші" Дана Якимчук.

Як зазначила під час відкриття виставки Юлія Фадєєва, трьох мисткинь ще з часів навчання у Львівській академії мистецтв (кафедра художнього текстилю) об'єднує спілкування дружнє і творче. Тому дуже природно й цікаво було їм працювати над спільною роботою "Ціфровані ґарадичі" - спершу кожна з дівчат виготовляла свої частинки-"східці", а потім вони спільно творили з них цілісну велику роботу. "Як у житті: з маленьких щоденних турбот, з маленьких щоденних справ складається рік, два, десять, а загалом - ціле життя. Так із наших маленьких робіт склався великий широкий світ. У цій роботі кожен привніс своє, і кожен вплинув одне на одного, як і в інших наших роботах", - акцентує Дана Якимчук.

Представлена виставка цікава ще й з погляду розвитку художнього текстилю, який, словами мистецтвознавця Ореста Голубця, перейшов межі власне текстилю, зайшовши на територію живопису, графіки, скульптури. Працювати разом над наперед окресленою концепцією виставки мисткиням сподобалося. Тому припускають, що співпрацю в такому форматі можуть продовжити. А директор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька пропонує повезти експозицію в Одесу, адже "експериментальний текстиль цікавить галереї інших міст України, а за кордоном це - екзотика, яка відразу привертає увагу".

Учора, 7 липня, у львівській галереї «Зелена канапа» вперше відкрили виставку текстилю «Ціфровані ґарадичі», авторами якої є три мисткині – Дана Якимчук, Ліля Лупул та Юля Фадєєва. Про це повідомив кореспондент ЗІКу.

Назва виставки не тільки цікава, але й символічна. Вона походить із давнього русинського діалекту. Виявляється, ціфрованими ґарадичами колись називали багато декоровані сходи, що вели на ґанок будинку. Як пояснили мисткині, вигляд ґарадичів розкриє уважній людині єство господині дому, розповість про її життєвий досвід та підсвідомі прагнення. Такі сходи – ніби місток між зовнішнім та внутрішнім світом.

«Коли ми приходимо до когось у гості, то зазвичай інтуїтивно складаємо образ господаря оселі. Адже дім може бути маленький, зате затишний, і навпаки – величезний, проте холодний, неспокійний. Отож, кожен з нас, певно, має своє затишне кубельце, яке звиває для того, щоб відокремитися від цілого світу. Наше кубельце ви можете побачити у наших роботах», – розповіла одна з авторок – Ліля Лупул.

До слова, виставку невипадково відкрили саме на Івана Купала. Як зазначила мисткиня Дана Якимчук, «вона має в собі багато загадкового, навіть мольфарського».

Відтак, Якимчук зауважила, що за допомогою такого незвичного матеріалу як текстиль майстрині прагнули створити певні образи й асоціації. «Для цього ми використали різні техніки. Серед них – батік, аплікація, шовкографія, вишивка, валяння, плетення, печворк та шовкодрук», – повідомила майстриня.

Водночас третя авторка «Ціфрованих ґарадичів» Юля Фадєєва додала, що мистецтво текстилю сьогодні є рідкісним через застарілі стереотипи. «Такий вид мистецтва часто вважають суто прикладним, дуже обмеженим. А я мрію, щоб люди свіжим поглядом подивилися на текстиль як спосіб образотворення. З іншого боку, своїми композиціями ми прагнемо показати, що етнічна тема може бути не «шароварна», а цікава й сучасна», – підкреслила Фадєєва.

Скільки часу потрібно для створення однієї роботи, мисткині сказати не змогли. «Є композиції, які можна зробити за день, а є й такі, над якими сидиш місяць, а потім усе доводиться перероблювати. Скажімо, найдовше я створювала експонат «Сон-трава». Для мене ця робота «вимучена», та водночас «винайдена». Нею я досягла певної творчої рівноваги», – розповіла Юля Фадєєва.

Додамо, що «Ціфровані ґарадичі» – це три жіночі історії, які, за словами майстринь, «вимальовані, вигаптувані, недоспані, пережиті, перешиті й намріяні». Проте центральну композицію, що називається так само, як і виставка, художниці виконали спільно.

Нагадаємо, що виставка триватиме до 26 липня

Учора, 23 червня, у галереї «Зелена канапа» відбулось відкриття виставки живопису «Дві палітри». Це роботи двох художниць: Наталії Бартків зі Львова та Лесі Бабляк із Києва. Про це сьогодні, 24 червня, повідомив кореспондент ЗІКу.

За словами директора галереї «Зелена канапа» та власника цієї ідеї Олесі Домарадзької, «Дві палітри»– це дві персональні виставки. Обидвох художниць об’єднує лише те, що малярство не є їхнім основним заняттям і джерелом прибутку. Вони малюють для себе із любов’ю. Тому їхні роботи відповідають настрою літа і не мають ніякого негативу: усі кольори яскраві.

Леся Бабляк – художниця за освітою: закінчила Львівський державний коледж ім. Івана Труша та Львівську академію мистецтв. Брала участь у багатьох виставках, мала свої персональні покази. Її роботи є у приватних колекціях України та за кордоном, зокрема, і у Віктора Ющенка. Як розповіла мисткиня, вона малює із великим задоволенням завжди, коли є можливість. Представлені на виставці роботи – це пейзажі та квіти: «Барвистий клаптик», «Гай коло моря», «Весняний цвіт».

Інша малярка Наталія Бартків має музичну та педагогічну освіту, а живописом займається із 2004 року. Уже взяла участь у декількох мистецьких проектах. Аби краще відчувати полотно і фарби, художниця малює пальцями, пензлем лише робить окремі штрихи. «Це мій характер, світогляд, те, як я хочу бачити світ. А я хочу бачити його яскравим, сонячним, свіжим, щоб усі ми були відкриті для нових можливостей», – пояснює мисткиня насиченість своїх картин яскравими кольорами.

За словами Наталії Бартків, кожна деталь картини «Ранок» має свою історію. Великий зелений креденс, який на ній зображений, колись був у її бабці. Напис «Basia» на мисочці із молоком – це кличка котика художниці. «Із квітами цієї ж картини теж виникла цікава історія, – розповідає мисткиня. – Робота була вже майже готова, однак залишилось місце на креденсі. Я ніяк не могла нічого намалювати. А тут повертаюся ввечері, а сусідка каже: «Наталю, ходи, я ріжу троянди, тобі дам квітів». І я зрозуміла, що це саме те, чого бракує моєму креденсу».

За словами мистецтвознавця Андрія Дороша, який взяв участь у відкритті виставки, попри те, що обидві малярки не потребують заробляти малярством на хліб, все ж нинішня атмосфера суспільства свідомо чи підсвідомо на них тисне. Із малярством сталось щось подібне, як і з журналістикою, яка була рабинею, а тепер стала вільною проституткою. Воно стало комерційним. Тому художники малюють те, що знаходить найбільший відгук.

Мистецтвознавець назвав роботи малярок дуже різними, однак «менш-більш їстівними». На його думку, роботи Наталії Бартків – це свого роду протест проти «добротного і бездумного, яке нас оточує». А картини Лесі Бабляк намальовані однією палітрою: «На яку стіну не повісиш, там воно і буде, – зазначив Андрій Дорош. – Якби я хотів купити для себе картину, щоб виходити із квартири веселим чи злим, то вибрав би роботу Наталчину. Бо тут (про картини Лесі Бабляк) я б ходив на півзігнутих лапах, умиротворений і розтікався, як зарідко замішане тісто».

Виставка «Дві палітри» триватиме до 5 липня.

Лише до 5 липня у галереї "Зелена канапа" триватиме виставка робіт "Дві палітри" Наталії Бартків та Лесі Бабляк - цікавий проект неординарного мистецького тандему, мікс емоцій та переживань непересічних особистостей.

Наталя Бартків - викладач кафедри англійської мови Львівського національного університеті імені Івана Франка, художникаматор, людина, що намагається внести чергову порцію позитиву в сіру буденність. "Люблю олійні фарби - зокрема, через милозвучність їх назв. Також намагаюся малювати пальцями, щоб відчувати полотно", - розповідає художниця, з усмішкою показуючи кореспондентові "Пошти" вагомий доказ - нестерту фарбу на робочому пальці. На запитання, чи знають про хобі своєї викладачки студенти, Наталя Бартків усміхається: "Намагаюся не пов?язувати роботу із захопленням, але вони знають". Виявилося, що не лише знають, а й шанують - багато з них прийшли на урочистість, вітаючи мисткиню квітами та щирими словами.

Леся Бабляк - художникпрофесіонал, яка уже не раз презентувала свої роботи, зокрема, в НьюЙорку, Римі, Сіднеї та Києві. "Художник повинен нести у світ щось естетичне і прекрасне", - каже Леся. І продовжує: "З Наталею нас об'єднала жага до кольору та відкриттів". Прагнення зафіксувати неповторну мить життя природи за допомогою пензля, заглибитись у таємницю кожної квітки зробили полотна Лесі Бабляк запашними, свіжими, літніми. Мабуть, тому її роботи є і в численних приватних збірках, і в колекції подружжя Ющенків.

Рожеві вазони, прочинені вікна, ціла армія чайників і чайничків, старий бабусин креденс, жовтогарячі лимони, гранати (кожна зі своїм цінником) на ринку, самотній човен у морі Наталі Бартків рівноправні з бузковим розмаїттям, блакиттю погідного неба, сонячними променями у квітковому калейдоскопі, подихами жаркого літа і ароматом весняних надій Лесі Бабляк.

"Суспільна атмосфера чинить пресинг на художниць, - каже мистецтво¬знавець Андрій Дорош. - Дякую авторкам, що спроможні вдарити пазуристою лапою і водночас умиротворити". Експозиція - наочне підтвердження слів мистецтвознавця. "Малювання для двох художниць - це реалізація якоїсь потаємної мрії, - говорить власниця "Зеленої канапи", мистецтвознавець Олеся Домарадзька. - Обидві творять яскравими кольорами, з темпераментом, у позитиві".

Свого часу Віктор Гюго писав: "Є видовище прекрасніше, ніж небо - глибина людської душі". Огляд виставки не дає підстав його слова заперечити...

2 червня о 17.00 годині в галереї «Зелена канапа» на вул. Вірменській, 7а у Львові відбудеться відкриття виставки живопису «Майстерні та їхні життя» львівської художниці Тетяни Тарасенко, – про це сьогодні, 22 травня, із посиланням на куратора галереї Олесю Домарадзьку повідомив кореспондент ЗІКу.

Олеся Домарадзька вважає Тетяну Тарасенко чарівною, багатоталанною та багатоемоційною художницею, яка здатна передати на полотні ту особливу атмосферу, що панує у таких несхожих на офіси місцях праці художників – артистичних робітнях.

«Тетяна Тарасенко зобразила інтер’єри майстерень львівських художників інтимно та затишно. Тут можна поїсти чи випити вина, побачити улюблені і найдорожчі для автора його твори; предмети, що служать незмінною натурою для натюрмортів; жінок і чоловіків, що бувають натурою портретів і ню. Поспостерігати за процесом творчості і навіть взяти у ньому участь. І звичайно, там перебуває кохання», – каже Олеся Домарадзька.

Нагадаємо, що перша персональна виставка дизайнера та художниці Тетяни Тарасенко відбулася торік у вересні у львівській мистецькій галереї «Арт-11». Для дебюту художниця, котра перед тим працювала більше в царині дизайну, оскільки закінчила відділ моделювання Львівської національної академії мистецтв, підібрала річний доробок малярських полотен, що вразив безпосередністю експресіоністського вислову.

Нещодавно Тетяна Тарасенко разом із такими львівськими художниками, як Ігор Колісник, Роман Опалинський, Остап Патик, Петро Романчик, Алла Романів, Богдан Рожак, Дарина Скринник-Миська, Петро Сметана, Марта Суханя, Петро Сипняк та Ігор Шумський, узяла участь у колективній виставці жіночої оголеної натури у Снінській галереї Андрея Смолака (Словаччина).

12 травня у галереї «Зелена канапа» на вул. Вірменській, 7-а у Львові відбудеться дебютна виставка малярства молодої львівської художниці Соломії Ковтун, – про це сьогодні, 7 травня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Галерея «Зелена канапа», розташована у історичному середмісті Львова, до 31 травня стане дзеркалом для вуличок та двориків, прилеглих до пл. Ринок, що стали пленерною натурою для Соломії Ковтун. Тут вона живе, тут вона й «портретує» своє архітектурне оточення. Її полотна позначені теплотою емоцій, серед яких найсильніша – любов до Львова, його камерних елементів архітектури, брам, дахів, балконів, фронтонів.

У галереї «Зелена канапа» цвіте інтернаціональний квітник. Жінка і її культура поєдналися у новій персональній виставці знаного львівського митця, заслуженого діяча мистецтв України Івана Проціва.

Під простою та водночас багатогранною назвою «Жінки світу» криються кільканадцять картин, на яких зображені представниці найрізноманітніших народностей в національних костюмах. Тут можна побачити японських гейш, закохатися в білосніжну усмішку африканки, помилуватися весільним вінком українки… Красуні з усього світу – самодостатні, наділені непересічною зовнішністю та неповторним внутрішнім змістом. Іван Проців зобразив жінку як культурний інваріант. Для того, щоб додати роботам глибшого змісту, авторові знадобилися не лише художні навички, а й докладні знання етнографії окремих народів. Картини автора більше схожі не на портрети жінок, а на загальні образи країн, уособлені в конкретній жінці.

- Іван Проців підмічає невидимий бік жінки, – ділився враженнями мистецтвознавець Володимир Овсійчук. – Він показує неймовірність представниць інших народів. Чим екзотичніша країна, тим йому цікавіше. Крізь призму українського ока автор презентує унікальну красу, духовність. Картини зачіпають майстерністю. Найголовніше в його роботах – лінія, надзвичайно виразна. Руки та обличчя, які художникам малювати найважче, демонструють витончену майстерність. Іван Проців – ерудит, гуманіст та естет. Кожна його робота детально продумана і талановито втілена у життя.

У цьому випадку я не вирішувала дилеми йти чи не йти на виставку "Жінки світу" до галереї "Зелена канапа". Ім'я художника Івана Проціва сама для себе вписала до десятки творців (чиї представлення намагатимусь не пропускати ніколи) ще кілька років тому, коли художник виставлявся у Національному музеї у Львові.

Властиво, важить не те, що цей творець є членом Спілки художників України, заслуженим діячем мистецтв України, викладачем на кафедрі академічного живопису у Львів­ській національній академії мистецтв, автором та учасником багатьох експозицій в Україні та світі. А його погляд на світ, де майже завжди - міф, казка, легенда, його талант і його майстерність.

"Я не знаю у Львові іншого художника, який з таким жагучим енциклопедичним бажанням малював би усе, що його оточує, починаючи від найдрібнішої комахи, - говорив про Івана Проціва доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук. - А що стосується жіночих образів, то вони неймовірно прекрасні, чи мова йде про українок, чи азіаток, чи про мешканок Африканського континенту. Кожен демонструє, що жінка в будь-якому народі є характерною благородством емоцій та витонченими почуттями. Художник-ерудит, гуманіст і величезний естет, Іван Проців продумує кожен жіночий портрет до найменших деталей. І робить це насамперед за допомогою виразних ліній, що засвідчують його майстерність. Цей художник пропонує глядачеві власну гармонію, яка часто рве межі гармонії класичної, але водночас маємо до справи з митцем надзвичайно тонкої та високої художньої культури".

Як розповів Іван Проців "Пошті", серію жіночих портретів (які не стільки реальні, скільки асоціативні) він почав розробляти уже давно. Цікаво було вивчати не лише рідну, а й чужі культури, намагаючись відпускати у вільний лет свою фантазію та чуттєвість. А відтак - творити, припинаючи уявні образи до реального матеріалу - а йдеться про авторську графічну техніку, наближену до акварелі,- вбираючи їх у народну ношу та збагачуючи вартісними для тієї чи іншої уявної жінки деталями. Африканки інтригують художника незакомплексованістю їхнього поводження чи вбрання, щирою безпосередністю натури, азіатки - цнотливістю, загадковістю, українки - всім хорошим, що тільки можна собі уявити. На сьогодні, створивши близько сімдесяти асоціативних жіночих портретів, Іван Проців не вважає цю тему для себе вичерпаною. Адже в жінці, скільки б її не пізнавав, таїна залишається завжди...

До речі, художник є готовим і до наступної виставки, яку має намір присвятити уже не жінкам, а власним міфологічним сюжетам...

Гапчинська«Мамо, дивися! Тут такі дітки з крильцями! А в того тістечко аж на голові – замазура якийсь!» – з таким захопленням оглядав нову експозицію у львівській галереї «Зелена канапа» малий хлопчик, ровесник героїв, що споглядали на нього з полотен. Добірку із 27 картин під назвою «Жіночі штучки», які ще не виставлялися у Львові, представила популярна київська художниця Євгенія Гапчинська.

До 8 березня на стінах «Зеленої канапи» оселилися живописні дітки зі своїми настроями, хитрощами, вподобаннями і характерами. Вони задоволено вихваляються: «Мама купила мені труси в трояндочки...», обурюються: «І де мама бере такі дурнуваті шапки?», замріяно констатують: «Дивовижний день»... Є серед полотен і три ілюстрації до книжок - казки «Пригоди Чепухоносиків» Андрія Куркова та «Аліси в країні чудес». Окрім картин, на виставці також представлено ексклюзивні сумки, тарілочки та подушки з малюнками Гапчинської.

- «Жіночі штучки» асоціюються у мене з солодощами, іграшками, турботою, любов’ю, чимось дівочим, - розповідала Євгенія Гапчинська. - І в жодному разі не з коштовностями. Хоча це можуть бути прикраси, але якщо це буде каблучка, то з фольги, перстень - з жолудя. Це «штучки» з мого дитинства. Моя ж донька чомусь росла дуже серйозною дитиною... Що ж до виставки, то особливо приємно, коли мої дітки подобаються комусь у Львові. Адже це висококультурне місто, де люди розуміються на мистецтві. Знаю, мій живопис не вважають високим, а мої картини - дитячими, несерйозними... Тому львівські експозиції відкривати вдвічі приємніше.

“Чи можна придбати щастя?” - запитання спірне. Але в тому, що його частинку можна намалювати, а потім прикрасити ним спальню або дитячу кімнату, художниця Євгенія Гапчинська не сумнівається. Вона - «Постачальник щастя №1». Її роботи - ніжні, теплі і життєрадісні. А чоловічки на них - немов переселенці зі світу дитинства, де не існує зла, ненависті і нерозуміння.

- Наскільки ваша творчість пов’язана із ризиком і що вам додає сил у складні моменти?

- Ризикувати потрібно весь час. Оскільки у мене немає спонсора і у всі свої починання вкладаю власні кошти, ризикую постійно: коли випускаю серію тарілочок чи відкриваю нову галерею… З іншого боку, для мене це вже не ризик, а звичайне життя. Справді ризикованим вчинком був друк першого мого каталогу. Друк коштував 5 тисяч доларів, а однокімнатна квартира - 7. Розуміла: на кону житло - моє, мого чоловіка, дитини. Коли людина справді ризикує, вона готова пожертвувати всім, що має. Коли розуміє, що або переможе, або буде знищена, тоді в ній концентруються всі внутрішні ресурси - і вона таки перемагає. Тоді мені додавала впевненості у своїх силах віра в те, що мої роботи красиві. Хоч я ніколи не говорила про це вголос, але ця дитяча віра була завжди - така, як у маленької дитини, якій подобаються її картини і вона хвалиться ними мамі. А ще розуміла, що, крім мене, ніхто цього не зробить.

- Ваша популярність розвивалася за популярною для України схемою: спочатку визнання за кордоном і лише згодом тут…

- Це не зовсім так. Звісно, певну роль в тому, що я стала відомою, зіграло велике замовлення Віденського музею та російського Vog. Це справило враження на людей. Та я тоді не усвідомлювала “крутості” цих пропозицій. Усе відбувалося швидко і буденно: приїжджає людина, зустрічається з тобою, робить замовлення, яке для тебе перетворюється на роботу. І ти не маєш часу усвідомити: “крута” ця пропозиція чи ні. Я б не сказала, що мене полюбили тут через те, що я стала популярною за кордоном. Перш за все, мене люблять в Україні, і фундамент усієї моєї творчості - ці люди. А закордонне визнання лише додало поваги до мене та нових пошановувачів моєї творчості.

- Часто творчість художника характеризують тим, скільки коштують його роботи та в чиїх колекція вони є…

- Прізвища іменитих покупців називають для хвальби, і це більше подобається не мені, а ЗМІ. Коли матеріал майорить іменами відомих людей, людині цікавіше його читати. Я ж завжди соромлюся називати імена тих, у кого є мої картини. Хоч мені й приємно, і сердечко в мене калатає, коли приходить, наприклад, Тіна Канделакі й говорить мені компліменти. Але я ніколи не фотографувалася з цими людьми і не вішала цих фото на стіну.

Список відомих покупців ніяк не впливає на продаж моїх робіт. Люди, які приходять і платять за них гроші, досягли такого рівня, що їм плювати на те, хто купив ці картини до них. Не вірю в те, що кажуть: «Гапчинську купують, бо це модно». Серед багатих людей нема дурнів. Ніхто з них не вивалюватиме свої гроші лише через те, що хтось щось похвалив. Мої роботи купують з фразами: «Я взагалі не розуміюся в живописі, але хочу цю картину собі в спальню». Або: «Не можу жити без цієї картини» чи «Мені плювати на Гапчинську, я не знаю, хто вона така, але моїй дружині це подобається…».

- У вас є власні галереї у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Москві. Це один зі способів самореклами чи втіха, яка не має стосунку до комерції?

- П’ятдесят на п’ятдесят. Я відкриваю галереї для відвідувачів, які хочуть подивитися на мої картини, але не мають змоги їх купити. Знала, що ні один меценат не скаже: «Женечко, давай я зроблю галерею, щоб бідні люди, в брудному взутті, мокрих речах, приходили зі своїми дітьми і дивилися на твої картини». Мені довелося все зробити самій. Тепер люди заходять сюди поплакати, посміятися, подивитися. Навіть екскурсії зі школи приходять. Та я літаю в хмарах тільки наполовину. Мені хочеться, щоб мої роботи купували, щоб я була багатою, щоб усе це оплачувало себе само.

- Для вас має значення, яка людина купує вашу картину?

- Мені приємно, коли картини потрапляють в добрі руки. Був момент, коли роботу хотіли купити, а я не відпустила її в той дім, бо розуміла, що вона там помре, задихнеться серед золотих унітазів. Це була дівчинка на березі моря - «Легше забути сто поцілунків, ніж один-єдиний». Але загалом я не перевіряю своїх клієнтів. Останнім часом моїх покупців знає лише директор галереї. Купівля відбувається без мене.

- Є роботи, з якими не можете розлучитися?

- Раніше таких було багато, а зараз - одиниці. Моє ставлення змінила фраза однієї німкені, яка жила в Україні і протягом чотирьох років раз на тиждень приходила до мене і купувала ті роботи, які їй подобаються, поступово зібравши 78 моїх картин. Вона сказала: «Ти просто не маєш права тримати свої картини, ти народжена і призначена для того, щоб їх малювати, а потім відпускати». Тоді я зрозуміла, що колись мене не стане і після мене залишиться тільки те, що я зробила й відпустила. Тож єдина моя радість при житті – все віддати.

- З якими стереотипами в українських мистецьких колах ви стикалися?

- Про мистецтво загалом, а тим більше про стереотипи, не можу розповісти нічого, тому що взагалі не стикаюся з українським мистецтвом як таким. Виставок не відвідую, галерейним життям не живу. Є стереотип, що художник повинен бути голодним, брудним, пізно прокидатися та любити випити, а в його майстерні обов’язково повинен бути творчий безлад та диванчик, пропалений сигаретами, з поношеною брудною тканиною зверху. А ще - мистецтво обов’язково повинно народжуватися в муках. Цей стереотип популяризується п’ять років в художньому училищі, а потім ще шість років в інституті. Так живуть викладачі й виховують таку систему в студентах, для яких це потім стає стилем життя. Я ж вважаю, що в майстерні, де народжуються мої дітки-картини, повинно бути чисто. І чому митець повинен бути нещасним, теж не розумію.

- Раніше ви активно відстоювали свої авторські права у суді. Чому перестали це робити?

- Мені стало все одно. Не хочу цим займатися, витрачати на це час. Крадеш - то й кради, багатшим від цього не станеш, а я не збіднію, бо моє багатство завжди зі мною - в моїй голові. Часто стикаюся із підробками своїх картин, але тепер вже не злюся. Зрозуміла, що треба ставитися до цього з мудрістю. Нехай з моїх ідей годуються, а я своє зароблю.

- Ви багато займаєтеся благодійністю…

- У вас застаріла інформація. Я перестала в це вірити. Хоча й бачу конкретні справи, зроблені і за мої гроші, і за гроші фондів. Але один раз, другий зіткнулася з неправдою – і в мене опустилися руки. А всі ці благодійні заходи... З одного боку, чим більше на них відомих людей, тим більше коштів можна зібрати. А з іншого - це все схоже на демонстрацію діамантів, досягнень SPA-курортів і соляріїв. Я розчарувалася у всьому цьому й більше благодійністю не займаюся.

Довідка «ВЗ»

Євгенія Гапчинська народилася 1974 року в Харкові у родині військового. Наймолодша серед п’яти сестер. Навчалася у Харківському художньому училищі, Харківському художньому інституті, Нюрнберзькій академії мистецтв (Німеччина). Тривалий час працювала не за фахом - робила манікюр, клеїла шпалери, працювала менеджером у компаніях, на митниці. Згодом працювала організатором виставок у художній галереї. Чоловічків, які зробили її популярною, почала малювати у 2001 році. Роботи Євгенії Гапчинської зберігаються у приватних колекціях Лучано Паваротті, Андрія Шевченка, Софії Ротару, Івана Малковича, Микити Михалкова, Марії Бурмаки... З чоловіком Дмитром познайомилася, коли їй було 13 років. З того часу подружжя нерозлучне. Дмитро веде всі справи художниці. Їхній доньці Насті - 14 років.

Окрім живописних робіт, ілюстрації книжок, активно займається дизайном сумок, футболок, подушок, марок, іграшок, посуду...

3 лютого арт-галерея «Зелена канапу» (вул. Вірменська, 7 а) ознайомить із невідомими досі сторінками творчості народного художника України, лауреата Шевченківської премії та яскравого репрезентанта львівської малярської школи Володимира Патика, інформує куратор галереї Олеся Домарадзька.

Мабуть, не варто вкотре наголошувати, що львівський художник Володимир Патик – один із найсамобутніших класиків і творців історії сьогочасного мистецтва. Його легендарна і титанічна особистість, що формувала прогресивну художню і національну свідомість в умовах тоталітарного режиму, вже понад півстоліття залишається візитівкою галицької школи малярства.

Родзинка цієї виставки – художник покаже на огляд публіки ті твори, яких раніше не бачили ані на експозиціях, ані в друкованому вигляді. В основі цієї виставки – пейзажі із численних творчих подорожей художника. Серед відібраного у майстерні Володимира Патика – його автопортрет 1984 р., найсвіжіші композиції 2008 р., а також як реалістичні, так і формалістичні кримські етюди, замальовки старомосковської архітектури та ведути міста, що сформувало творчу манеру живописця, подарувавши йому таких учителів як Р. Сельський, В. Монастирський, Й. Бокшай, М. Федюк, О.Ліщинський.

„За моє творче життя вимальовано 500-600 кг фарби, замальовано 1875 м полотна і зрисовано 1,5 тонни паперу...І зараз я живу з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями. І не визнаю паспортного віку", - жартує митець.

Виставка триватиме до 22 лютого.

Довідка “Газети”

Володимир Йосипович Патик – Народний художник України, Лауреат Національної Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, почесний громадянин Львова, Герой України. Народився 9 жовтня 1926 р. в селі Чорний Острів на Львівщині, навчався в художньо-промисловій школі у Львові, згодом у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Вже з перших років самостійної творчої праці після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1953 рік), Володимир Патик постійно у подорожах Східною Україною, Карпатами, Прибалтикою, Уралом, Середньою Азією, Кавказом, численними країнами Європи.

У Львівській галереї „Зелена канапа” відкрилася виставка знаменитого українського художника Володимира Патика. Творчість 83-річного митця нині вивчають у вищих школах. „Такий талант називають генієм”, - переконана куратор галереї Олеся Домарадзька.

В основі згаданої виставки – пейзажі з різних періодів творчості. 12 картин митець створив вже у 2008, а одну – напередодні відкриття. Володимир Патик зізнається: малює щодня: „Я без того не можу жити. Встаю і малюю кождий день”.

Лише деякі з виставлених робіт можна придбати. Вартість найдешевшої оцінено у півтори тисячі доларів.

Близько 600 кілограмів фарби, 1875 метрів полотна, 1,5 тонни паперу використав для своєї творчості народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Володимир Патик, чия виставка живопису "Твори, яких ви раніше не бачили" відкрилася у галереї "Зелена канапа".

"Для мене велике щастя приймати в галереї художника, творчість якого викладали нам у Львівській національній академії мистецтва, коли я була студенткою, - говорила на попередній зустрічі з пресою куратор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька. - З іншого боку, мова про незвичайних людей, яких хочеться затримати на цьому світі якнайдовше".

А що 83-літній Маестро саме таким і є, знають усі, тією чи іншою мірою до нього причетні. Художник, який і сьогодні ні дня не проводить без пензля і твори якого мають в історії мистецтва України найвищі оцінки, особистість, навколо якої свого часу (словами мистецтвознавця Романа Яціва) "сформувалося творче середовище, яке знайшло внутрішній екзистенційний спротив соцреалізму і зуміло створити відчуття нашого європейського мистецтва", творець, який утвердив право художника самому визначати свою причетність до тієї чи іншої течії у мистецтві, Володимир Патик є людиною дуже оригінальною навіть у буденному існуванні.

"Його називають біороботом, бо тато малює 24 години на добу, - ділився з "Поштою" син живописця, теж художник Остап Патик. - Його не відволікають жодні побутові справи. З одного боку, мати такого чоловіка в сім'ї - велике щастя, а з іншого, треба бути свідомим - про нього треба дбати, як про малу дитину. Пригадую, колись нас усіх тиждень не було в хаті, то коли ми приїхали (а тато завжди йшов на обід додому), застали вдома 20 консервних банок (вміст яких став для нього на цей період харчами) з ложками і мухами, і тата це геть не хвилювало. Він завжди жив і живе в іншому вимірі, де важить лише єдине - мистецтво".

"До вибраної касти справжніх митців треба ставитися особливо, - говорить дружина художника Романа Патик. - Коли цього не робить суспільство, то повинні робити близькі люди й усвідомлювати, з ким живуть. Володимир Патик став першим живим художником, якого я у своєму житті зустріла. Побачивши вкупі квіти, які він намалював, використавши для цього власну мову, і оригінали, відчула - намальоване переконливіше. Тоді подумала: цей чоловік - саме той, якому не страшно буде себе присвятити. Яка я в той час була мудра..."

Експозицію виставки склали переважно пейзажі із численних мандрівок художника - зокрема, по Україні, в Росію, Францію та інші куточки земної кулі (всього 38 робіт), і навіть той, на якому ще не висохла фарба. І це далеко не кінець пленерної праці. Акцентуючи, що живе з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями і без визнавання паспортного віку, Володимир Патик готується, як тільки зійде сніг, вирушити малювати на Хортицю. Бо ще стільки всього треба створити! На запитання журналістів, як ставиться до того, що його називають "живим класиком", відповів просто: "То є хохма!"

"Творчість Патика у радянські часи була мірилом на¬дійності чи ненадійності у системі, - аналізував мистецтво¬знавець Андрій Дорош. - Принаймні коли мене та багатьох моїх творчих знайомих намагалися завербувати у КҐБ, то запитували, а як ми ставимося до Володимира Патика, якого система відкидала... А взагалі Патику випало продовжити лінію художника-новатора Анатолія Петрицького. І в цьому щастя нашої культури, що завжди є хтось, хто може перейняти естафету і йти далі".

Коли Володимира Патика називають живим класиком, генієм живопису, він лише махає на це рукою і каже: “Та дайте спокій, це ж хохма”. Але скромність митця не змінює того факту, що він - народний художник України, лауреат Шевченківської премії, Герой України та творець історії мистецтва, якого вивчають в академіях мистецтва та художніх школах.

«Не можу жити без живопису, - розповідає художник. - Встаю і малюю щодня. Вигляд з вікна моєї майстерні постійно змінюється, залежно від погоди, настрою на вулиці, тож я маю можливість робити кільканадцять етюдів на день, не виходячи з дому”. Документальне підтвердження слів митця та його виняткової творчої життєздатності можна знайти у мистецькій галереї “Зелена канапа”, де триває виставка його робіт «Твори, яких ви раніше не бачили».

- Жодна із виставлених робіт досі ніде не експонувалася і не друкувалася, - запевняє господиня галереї Олеся Домарадзька. - Маємо 12 робіт, які художник намалював за останній рік, а один із етюдів був створений у переддень відкриття виставки. Та, крім найновіших творів Володимира Патика, на експозиції представлені його роботи різних років творчості, досі не афішовані, які ми відреставрували, оформили, перетянули... Були знайдені цікаві раритетні речі - етюди із подорожі художника до Москви у 1958 році, кримські краєвиди, Львів, Франція... А також одні з улюблених робіт художника із його домашньої колекції – “Автопортрет” 1984 року та “Земля Шевченка” 1981-го.

Митця надихає все навколо. Так, надихнувшись атмосферою відкриття власної виставки, Володимир Патик… за дві хвилини намалював олівцем на картоні себе та зелену канапу - й подарував рисунок галереї.

Львівська арт-галерея «Зелена канапа» відкрила персональну виставку кольорової графіки Вікторії Проців «Нова радість стала».

Твори випускниці Львівської академії мистецтв Вікторії Проців демонструвалися на попередній виставці, яку галерея влаштувала перед Різдвяними святами. Однак надзвичайна популярність творів художниці у відвідувачів заохотили Олесю Домарадзьку зробити вернісаж під назвою «Старий Новий рік», щоб репрезентувати творчість молодої художниці, котра спеціалізується на фольклорній тематиці. Творчість Вікторії Проців — лялькові смішні дівчатка, лагідні карикатури на закоханих, ідеалістичні сюжети — ілюстрації національних традицій. Коли відвідувачі виставки дивляться на роботи майстрині, то усмішка сама осяює їх. Твори Вікторії діють, як солоденька цукерочка на дитину!

Як жартують організатори виставки львівської художниці Вікторії Проців, зазвичай після активних святкувань настає час депресивного настрою. Тож “Зелена канапа” пропонує свої ліки від зимової хандри. У переддень свята з парадоксальною назвою Старий Новий рік, що чи не найяскравіше вказує на дуалізм людського буття, галерея “Зелена канапа” відкривала виставку з дещо неоригінальною назвою “Нова радість стала”, проте з доволі цікавим, а подекуди кумедним змістовим наповненням.

Молоду львів’янку впевнено можна зарахувати до найпопулярніших митців міста. “Її творчість – лялькові смішні дівчатка, лагідні карикатури на закоханих, ідеалістичні сюжети – ілюстрації національних традицій і багато чого подібного – це і є той легкий жанр, що його потребує звичайний український глядач, якому не потрібно знати історію мистецтв чи бути знайомим із контемпорарі. Усе відбувається просто: усмішка сама осяває обличчя, коли він дивиться на картину Вікторії Проців”, – так говорять поважні мистецтвознавці, серед яких куратор галереї Олеся Домарадзька, про твори молодої мисткині, що невимушеними сюжетами орієнтується саме на середньостатистичного глядача. Проте саме у простоті – геніальність...

До слова, твори Вікторії Проців уже не вперше експонують у “Зеленій канапі”. Саме успіх попередньої виставки заохотив Олесю Домарадзьку в переддень Старого Нового року повніше репрезентувати творчість молодої львівської художниці, яка спеціалізується на фольклорній тематиці. “Її твори діють, як солоденька цукерочка на дитину”, – жартує Олеся Домарадзька. “Пригоститися” роботами Вікторії Проців львів’яни мають нагоду до 1 лютого.

«Колядники-пампульки» співають «Нова радість стала» у «Зеленій канапі»

У галереї “Зелена канапа” триває виставка відомої львівської художниці Вікторії Проців. Авторку називають «галицькою Гапчинською»: вона, як і столична мисткиня, зображає дорослі речі через дитяче сприйняття.

Якщо Євгенія Гапчинська малює діток, скажімо, епохи бароко, вони у неї «європейські», то у Вікторії Проців – простір український, галицький», - розповіла кореспонденту «ВЗ» власниця «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька.

Художниця працює у техніці кольорової графіки, яку «успадкувала» від свого батька Івана Проціва. Вікторія культивує дитячу тематику – яскраві наївні персонажі користуються великою популярністю як у дітей, так і в дорослих. Є на експозиції і «Вертеп», і «Коляда», і «Свята вечеря», сором’язливий «Ангел», хитра «Аза» і навіть «Викрадення Європи» червоним биком.

Роботи Вікторії Проців прикрашають сторінки календарів, їх «вибивають» на кухонних рушниках. «Її твори – ідеальні для ілюстрування книжок», - каже Олеся Домарадзька.

Замість ліків від зимової хандри, неминучої після активних святкувань, галерея "Зелена канапа" запропонувала львів'янам виставку із 26 картин авторства молодої співвітчизниці Вікторії Проців. І не прогадала.

Добрі та наївні личка її лялькових героїв уже знайомі багатьом (випускниця Львівської національної академії мистецтв 2006 року є авторкою двох персональних виставок у нашому місті, а також учасницею колективних): твори Вікторії Проців були основою календарів, прикрасили собою кухонні рушнички і навіть стали "жертвами" підробок..

Однак художниця, яку називають також "львівською Гапчинською" (за упізнаваність персонажів, позитивізм та закладений у роботах гумор) - переймається радше не цим, а власною працею, не шкодуючи ні часу, ні зусиль на створення того, що їй самій подобається і від чого отримує задоволення.

Як акцентував на відкритті мистецтвознавець Володимир Жишкович, у Вікторії Проців немає жодної роботи, яка б не містила величезного енергетичного заряду. Привертають вони увагу й іншим - глибокими та щирими характерами простодушних героїв. Попри молодий вік, Вікторія Проців є уже зрілим митцем із доброю школою, власним творчим шляхом та великим талантом.

"У дитячому садочку, куди ходить мій син, - говорила на відкритті керівник галереї "Зелена канапа" Олеся Домарадзька, - вирізані із календаря твори Вікторії прикрашають стіни над дитячими ліжечками. Жоден наш класик - колишній чи нинішній - не був би для працівників садочка та малюків настільки переконливим, як переконливою є для них творчість Вікторії Проців. Зрештою, моє особисте спостереження - біля робіт цієї художниці завжди зупиняються і діти, і дорослі. І це закон - обличчя розпогоджуються і на них з'являється усміх".

Відтак і через це також молоду мисткиню називають одним із найпопулярніших художників нашого міста.

Автор кількох персональних виставок у Етнографічному музеї та у "Зеленій канапі", неодноразова учасниця Міжнародного Салону "Високий Замок" у Палаці Мистецтв Вікторія Проців цього разу представила свої найновіші роботи і назвала виставку "Нова радість стала".

Вікторію Проців, попри молодий вік (25 років) сміливо можна назвати популярною художницею. Її твори знають у найрізноманіших колах. Вона також є частим учасником ексклюзивних аукціонів, на яких виставляється поруч із картинами знаменитої Євгенії Гапчинської. Але, як зауважила куратор галереї «Зелена канапа” Олеся Домарадзька: «Найбільше визнання Вітиних творів - це те, що з них роблять вже підробки. Є така одна пані, яка Вітині твори дуже гарно копіює і дуже успішно їх продає».

Сама ж Вікторія цим не переймається, а повністю концентрується на своїй творчості: « Я малюю те, що мені подобається, те, що я відчуваю і отримую від цього задоволення». А задоволнення приносить їй зображати лялькові добродушні постаті дівчаток та хлопчиків, а зважаючи на різдвяну тематику, ще й ангеликів.

Не соромиться робіт колишньої своєї студентки мистецтвознавець Володимир Жижкович. На його думку, кожна її робота випромінює позитивну енергію: «Властиво, хоч ми тут бачимо роботи, присвячені різдвяній тематиці, десь би мали бути холодні картини, холодна зима. Але тим не менше вони є сповнені сонця. Такі сонячні, щирі. Напевно, це є образ Віти.

Не байдужі до робіт Вікторії Проців найщиріші критики - діти. Вони завжди зупиняються біля її картин, уважно їх оглядають і вивчають. Тому творчость художниці має ще й педагогічне значення.

13 січня у галереї "Зелена канапа" відкрилася виставка живопису "Нова радість стала" знаної львівської художниці Вікторії Проців. 26 картин українського життя з фольклорними традиціями, родинним затишком, зимовими та літніми сюжетами представлені для огляду львів’янам та гостям міста.

"Її персонажів не можна забути, вони напрочуд позитивні. Особливо вони подобаються дітям, які завше зупиняються біля картин Вікторії Проців. Це найкращий спосіб привернути увагу дітей до мистецтва. Її творчість - лялькові смішні дівчатка, лагідні карикатури на закоханих, ідеалістичні сюжети - ілюстрації національних традицій та багато чого подібного - це і є той легкий жанр, якого потребує середньостатистичний український глядач", - зазначила куратор галереї Олеся Домарадзька.

За її словами, персонажів Вікторії Проців уже використовують у рушниках, а дехто навіть плагіює, копіюючи картини, підписуючи своїм іменем та продаючи їх. Як запевнила сама художниця, до плагіату вона намагається ставитися спокійно.

"Всі картини об’єднує гумористичний жанр, з позитивом, гарним настроєм. Я завжди малюю з величезним задоволенням. Як правило, спочатку малюю одну картину, і коли закінчую її, малюю іншу", - зазначила художниця Вікторія Проців.

26 картин середнього формату та гумористичного-фольклорної тематики склали експозицію виставки графічних творів Вікторії Проців, яку називають «львівською Гапчинською», – про це сьогодні, 13 січня повідомив кореспондент ЗІКу.

Із столичною художницею Євгенією Гапчинською Вікторію Проців порівнюють через те, що вони обидві збражають подитячому наївний світ своїх стилістично упізнаваних персонажів. На таке порівняння львів’янка Вікторія Проців не ображається, адже герої її картин ментально ближчими є галицьким теренам. Їх часто репродукують у календарях, наносять вибійкою на льняні кухонні рушнички та …підробляють у копіях!

Куратор галереї «Зелена Канапа» Олеся Домарадзька вважає, що окрім естетичного функції роботи Вікторії Проців мають іще й педагогічну, бо приваблюють дітей до відвідування виставок і прищеплюють їм смак до мистецтва. Не менш аніж дітям подобається легка іронія, захована у цих картинах, і дорослим.

За словами мистецтвознавця Володимира Жижковича, який навчав Вікторію Проців у Львівській національній академії мистецтв, молода авторка володіє даром не тільки створювати узагальнені фольклорні образи, а й психологічні характеристики персонажів.

Цікавою є й технологія, що її Вікторія Проців застосовує для створення картин. Це не класичний батик, а розпис акварельними фарбами по різнофактурних тканинах, склеєних із картоном. Така кольорова графіка набагато стійкіша за батик до руйнівної дії сонячоного проміння, вона не виблякає упродовж десятиліть і тішить око насиченими барвами.

Художницею-романтиком, яка хоче поліпшити цей світ і ще має силу це робити, назвав Ольгу Квашу на відкритті її персональної виставки живопису в галереї "Зелена канапа" мистецтвознавець Андрій Дорош.

А причина у сутності її малярства, характерного передовсім легким, невимушеним, дитинним сприйняттям світу, декоративністю, стилізацією, схильністю до народного мистецтва. На фоні неба ластівки на дротах, великі соковиті гарбузи під вікном, апетитні стиглі яблука у кошах - усе це Ольга Кваша не вигадувала, а бачила з вікон будинку. Пропущене крізь її душу (за сюжетом, на перший погляд, буденне), воно набирало і форм, і настрою, і метафоричності казки.

"Люблю підглядати за світом, - наголошувала Ольга Кваша у своєму першому у житті кольоровому каталозі, виданому ще минулого року. - Розумію, що я такий самий його елемент, як і перші холодні ранки, забутий на полі гарбуз чи гарячий запах цмину на Дніпрових островах. Знаю свої складові: люди, тварини, дерева, які я люблю, звуки, запахи, почуття. У дні, які живу, пам'ятаю, головне - не розірвати жодної ниточки, які з'єднують частини тебе. Тоді ніколи не втратиш ані чарівної країни дитинства, ані улюбленого собаки, ані самого себе".

Урешті, не виглядає на те, щоб цій молодій художниці (уродженці Луцька та випускниці Львівської національної академії мистецтв, учасниці близько двадцяти виставок в Україні та за кордоном), авторці уже шостої персональної виставки (зокрема, другої такої в галереї "Зелена канапа") загрожувало себе розгубити. Будучи цільною, глибокою і самобутньою натурою, вона, за словами її чоловіка, навіть маючи маленьку дитину (а Яринці скоро буде два рочки), і двох днів не може прожити без творчої праці. Коли б раптом таке трапилось, то, як відкриває завісу свого життя сама Ольга Кваша, у ній звідкись з'являється агресія і нестерпність, що їх може ліквідувати лише творча праця.

"Особисто мені ця художниця цікава передовсім тим, що є цілковито несхожою на інших, - акцентує "Пошті" мистецтвознавець і директор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька. - Вона не прагне зробити щось оригінальне чи, навпаки, схоже на інших, не намагається потрапити в мейн-стрім, а рухається власним шляхом. Можливо, це йде їй у мінус у комерційному плані, але однозначно, що в плюс - для творчості. Зараз на фестиваль "Арт-Київ 2008", де ми презентували Олині роботи, всі круті галереї були страшенно схожими між собою. Творчість Олі (попри те, що "дитячий" погляд зараз у моді) різко вирізнялась, і ми разом із нею: її дитячість - не інфантильна, не кітчева, а з відчуттям міри, позначена дійсно дуже глибокою внутрішньою та освітньою культурою".

Сама художниця так каже про себе: "Існую не окремо від усіх. Ми з вами усіма один одного творимо. Якщо те, що роблю, вам дійсно подобається, то значить, я просто зуміла вас почути".

25 листопада о 17годині арт-галерея «Зелена канапа» на вул. Вірменській, 7а у Львові відкриє другу персональну виставку малярства львівської художниці та книжкової ілюстратори Ольги Кваші, – про це із посиланням на куратора галереї Олесю Домарадзьку сьогодні, 25 листопада, повідомив кореспондент ЗІКу.

За словами Олесі Домарадзької, на виставці будуть репрезентовані роботи Олі Кваші, які нещодавно «Зелена канапа» демонструвала в столиці на фестивалі „Арт-Київ 2008». Це вже буде друга зустріч художниці із шанувальниками її творчості у стінах цієї галереї, яка послідовно знайомить український арт-світ із її доробком. Живопис Ольги Кваші – родом із дитинства, казки та народного мистецтва. Тому її нове звертання засобами художньо-поетичної метафори «заспівати кольоровими плямами на полотні» знані всім пісні («Тече вода, тече бистра», «У синіх Карпатах, «А я у гай ходила» тощо) є органічним продовженням обраної лінії. Живопис Ольги Кваші імітує наїв у стилі Анрі Руссо, де всі зображувані предмети набувають чіткості геометричних форм, заповнених фактурою мазків, що, повторюючись, виплітають мереживну ритміку орнаменту.

Днями у львівській арт-галерії “Зелена канапа” відбулося відкриття виставки живопису Ольги Кваші. Як стверджує авторка, значну частину творчого доробку становлять утілені візії, побачені крізь вікно…

Щоправда, роботи зовсім не схожі між собою вже навіть умін¬ням мисткині зафіксувати миттєвість. Чи то задимлені Карпати, що тонуть у засніженому покрові, чи абсолютно антагоністичні за настроєм мотиви африканських казок, і навіть пое¬тичні алюзії, закарбовані в не менш поетичних назвах – “Тече вода, тече бистра”, “А я у гай ходила”, – ві¬діграють мі¬нор¬ними нотками народної творчості.

Схоже, малювання для авторки – це більше, ніж приро¬джений хист. Це радше здитиніле бажання підглядати за світом, почати з ним своєрідну гру в піжмурки й у вдалий момент, не сполохавши його, пензлем відтворити на полотні, на яке вилити закипілі згустки різнобарв’я відтінків. Зрештою, Ольга й сама зі¬знається: “Люблю підглядати за світом... Радію, що можу створювати, реагувати на почуті слова, побачене поєднання кольорових плям, пережиті по¬дії, на які в мене знайшовся від¬гук. Головне – не розірвати жодної ниточки, якими з’єд¬нуєшся з частинами себе, тоді ніколи не втратиш ані чарівної країни дитинства, ні пред¬ків, ані справ¬жню себе...”

Творчість родом із дитинства… Незважаючи на свою магічно-наївну експресивність, є зовсім не дитячою, а навпаки – напрочуд сміливою, такою, яка не побоюється контактувати з власною сугестивною енергією “позанормовості”, синтезом сучасного і традиційного мислення, архетипального й міфопоетичного із самобутніми смисловими інтерпретаціями. Цією сміливістю дихає кожен шматочок полотна, кожен порух “наївного” пензля – це власне життя картин одразу помітно. Історик мистецтв Богдан Шумилович зазначив про магічний світ художниці: “Ольга не лукавить: усе, що вона малює, – це життя, яке художниця хоче перетворити на казку-метафору-мистецтво”.

В одній із львівських галерей стартував "Карнавал".

В основі творів автора виставки об’ємного вітража Наталії Гайдаш - зодіакальне коло. Кожен із левів художниці символізує свій місяць у році. Створила їх мисткиня під враженням від народної творчості Марії Приймаченко.

Наталя Гайдаш (вітражиста): "Зимові в мене такі більш святкові, можливо, якісь такі, ну, відносно, ясно, що холодні, але більше зі святом асоціюються. А літні, вони в мене сплять або більш такі втомлені. Львів мені літом дуже втомлений."

Творила Гайдаш 12 "календарних" експонатів цілий рік. А, щоб не розривати коло, поєднала їх кольорами: одна барва плавно переходить в іншу. До прикладу, якщо лев - "Червень", він має відтінок "Травня", зеленуватий; якщо ж "Березень" - має щось від "Лютого", трохи синього. Опісля виставки ці світлини стануть основою календаря на 2009 рік.

ЛЬВІВ. У місті в арт-галереї "Зелена канапа" відкрилася виставка об'ємного вітражу "Карнавал у місті левів" Наталії Гайдаш. Це - перша персональна виставка художниці. До цього часу вона брала участь у кількох збірних виставках. Наразі в експозиції 11 левів, які символізують місяці календарного року. У левах весняних місяців переважають зелені кольори, у літніх - червоно-жовтий, в осінніх - оранжево-фіолетові барви, у зимових - блакитно-сірі.

"Мої леви символізують місяці календарного року. Їх буде за день-два дванадцять, фізично не встигла зробити лева Лютого до відкриття виставки. Кожен з них має ім'я відповідного місяця. Не всі леви короновані - лише кожен лев, який символізує середній місяць, має корону. У мене є король-блазень (квітень), бджолиний король (липень), король-слон (жовтень), буде льодяний король (лютий). Всі вони приблизно один метр на "зріст". Взагалі вважається, що скло має силу, аби виганяти злий дух, поганий настрій, значить, ці леви мають приносити радість", - зазначила художниця Наталія Гайдаш. "Леви виконані у техніці вітражу-тіфані. Створення такої експозиції потребує багато праці. Я спробували цю техніку ожіночити, додаючи у кожен лев скляні намистинки", - додала художниця.

Малим і лютим - саме таким побачила лева, який мав би символізувати місяць лютий  календарного року, молода художниця Наталя Гайдаш, персональна виставка об'ємного вітражу якої - "Карнавал у місті левів" - відкрилася у галереї "Зелена канапа". Побачила авторка, але у день відкриття виставки не побачили глядачі - "лютий" лев за побратимами просто не встиг. Тому, можливо, й лютував, що спізнюється на кілька днів на власне свято.

Ідею створити вітражних левів-відповідників усім дванадцятьом місяцям календарного року (зокрема, кольоровою гамою) уродженці Надвірної, випускниці Косівського художнього училища та Львівської національної академії мистецтв Наталі Гайдаш  навіяв Львів та заглиблення у творчість  Марії Приймаченко. Однак представлені в експозиції образи списані не з натури, а суто авторські, асоціативні. Скажімо, квітень художниця уявила дуже дитячим, безтурботним і навіть трохи блаженним, вересень асоціювала з дзвіночками, а липень як такий, що за настроєм нагадував би бджолиного короля. Почавши роботу з лева-березня, який є її місяцем народження і за суттю символізує початкове сонце, зародження життя, авторка не приховує, що технічно саме цей лев виявився одним із найважчих, хоча у підсумку для неї найулюбленішим.

Працюючи у техніці тіффані, яка дозволяє вітражам бути об'ємними, а подекуди опуклими чи увігнутими - в одній із найбільш дороговартісних  і складних вітражних технік, Наталя Гайдаш на відкритті виставки зауважила: рік життя, який вона затратила на працю над своїми майже метровими левами, був також роком настійливих спроб  цю техніку ожіночнити, додаючи до кожного твору скляні намистинки. Й особливо вагомо, що йдеться саме про першу персональну виставку художниці.

Цікаво те, що представлених левів можна купити. Але цікаво й інше - світлини усіх левів складуть зміст календаря, яким чудово підніматиме настрій у 2009 році.

У львівській арт-галереї «Зелена канапа» – кокетливо-будуарна виставка. Гламурний жіночий убір – боа – можна побачити не лише на шиях у світських левиць, а й сидячи на “Зеленій канапі”. Під таємничою назвою атрибуту жіночого туалету, характерного для початку минулого століття, насправді ховаються імена трьох постмодерних художниць – Беати Корн, Ольги Пильник та Анни Атоян (БОА – абревіатура із перших літер імен мисткинь). Авторки представили до уваги публіки найновіші творіння, що згодом стануть учасниками фестивалю “Арт-Київ”.

Експозиція вражає різноманітністю. Усі її елементи поєднані шармом новизни матеріалів і методу роботи з ними. Ольга Пильник, автор постмодерної скульптури в кераміці, творчо підійшла до робіт. Внаслідок цього з’явився “Екологічний стільчик”, де замість сидіння висаджена жива трава. У скульптурній мініатюрі “Затопило” Ольга також використала як матеріал природу – робота нагадує невеликий фонтанчик, де з даху будинку тече вода. Серед елементів експонату і фрукти – малина та виноград. Перші поціновувачі концептуального мистецтва змогли не лише подивитись на нього, а й спробувати на смак.

Беата Корн, ужгородська художниця, скористалась незвичним матеріалом – конструктором “Леґо”, а також керамікою, що утворюють неповторні колажі. У цій техніці виготовлені її “Три ведмеді”, “Рожеві мрії”, “Здача крові”… Для підсилення ефекту художниця підібрала музику, яку всі охочі можуть послухати, милуючись картинами.

Анна Атоян запрезентувала роботи, виконані у техніці гарячого батику. Її полотна впізнаються за характерними рисами обличчя, які вона любить надавати героям своїх картин – великий ніс і маленькі очі.

Ці три художниці – одні з улюблених мисткинь галереї “Зелена канапа”, яка вже не вперше презентує їхні виставки.

За що симпатизую галереї "Зелена канапа" - за її нездоланне тяжіння до усього мистецьки вартісного, що присвячене жінці, її оспівує або її хвилює. Винятком не стала і виставка "Б.О.А." живопису в техніці батику Анни Атоян, скульптури Ольги Пильник та колажу в пластику Беати Корн. Властиво, абревіатура з початкових літер імен трьох модерних художниць і мала би наштовхнути глядача - саме у "Зеленій канапі" цими днями слід шукати цікаву жінку.

Львів'янка Анна Атоян привертає чи не найбільше уваги. І нехай її живописні герої візуально дуже схожі на тих, яких Аня презентувала раніше (чи навіть є їхніми близнюками, але кинутими в інші життєві ситуації), роз­плутувати клубочки їхніх життєвих історій - заняття захопливе та з інтригою. "Акварельна фактура розпису по шовку, - пише про художницю у щойно виданому каталозі її робіт мистецтвознавець Наталка Космолінська, - ідеально збігається з ідеєю автора розмити межу між реальним і уявним світами. Обрана Анею Атоян стилістика - найближчого до нас в часі ретро 1930-х - допомагає зображенню набути достовірної інтимності листівки з сімейного альбому. І водночас тримає реальність на відстані певної умовності дії в умовному часі і умовному просторі. Цей вдало знайдений художницею прийом присутньої відсутності посилює кінематографічний ефект сприйняття творів". А ще Наталка Космолінська пише про те, що у всіх героїв Анни Атоян однаковий погляд - погляд людини, яка чекає на свою казку. Тобто внутрішній погляд кожного з нас, бо поки живемо - сподіваємося. І навіть коли на казку діждалися, очікуємо, що вона - неминуща.

Гарно доповнили експозицію модерні скульптурки Ольги Пильник. Руйнуючи уявлення про кераміку як про щось канонізоване, намагаючись пофантазувати або ж глянути на життя через призму кераміки як технології, молода художниця також собі не зрадила. Її дуже образні, якоюсь мірою гротескові чи іграшкові пухкий ангелик (робота "Хочу літати"), "Сторожовий кіт", "Солоденька" та інші твори - наче перенесені у "Зелену канапу" із "Глиняного раю" - виставки, яку керамістка представляла минулого року. Однак є цілковито новими роботами, які всі художниця створила цього року.

Як на мене, дещо дисонансно у загальній романтичній атмосфері звучить "мілітаристська" пластика Беати Корн, позначена печаттю техноло­гізованого та урбанізованого світу. Хоча, з іншого боку, можливо, це задум - тримати романтику, філософію та лірику на припоні.

Так чи інакше, накинути на плечі це художнє "Б.О.А." можна буде тільки до 2 листопада. Правда, на кілька днів раніше частина творів Анни Атоян та Ольги Пильник із цієї виставки поїдуть на фестиваль "Арт-Київ", що відбудеться у столичному Українському домі.

Нинішній вернісаж мистецької акції засвідчив, що у Львові може бути неупереджена, доброзичлива, жива критика, - про це сьогодні, 13 серпня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Провину за провал виставки Олеся Домарадзька покладає на Олеся Ногу (представленого квітковими композиціями), адже центральний його експонат, на її переконання не можна вважати художнім колажем, ані інсталяцією. «Це радше музейний інформативний стенд, але жодного естетичного навантаження він не несе», – переконана Олеся Домарадзька... На думку Андрія Дороша, учасники акції спекулятивно використали бренд Ігоря Сікорського, як фіговий листок, для прикривання власної неспроможності розкрити обрану тему.

Замало "про" й "для" І. Сікорського у виставці "3І+О" по­­ба­чив і мистецтвознавець Анд­рій Дорош: "Саме прізвище пана Сікорського заманило мене сюди, адже він був із тих людей, які створювали перші дороги в небі й були романтиками, не лише інженерами, а й естетично вишуканими людьми, адже літак повинен бути естетично завершеною ціліс­ністю. Ще 80 років тому, коли авіація "ставала на ноги", художники були в пошуках нових формальних прийомів, яких тут наразі не знаходжу. Фу­туристи вигадали таку річ, як аеропіктура – малювання пейзажів з висоти польоту літака. Тут бачу лише зазіхання на це".

Відомий львівський художник Петро Гулин назвав згадану тему «негалерейною» та вважає, що митці впоралися зі своїм завданням. Один із учасників «3І + О», художник Ігор Теплий, сказав кореспонденту «ВЗ» «на свій захист»: «Люди стали надто вимогливими. Ця мистецька акція – бачення художника. Головне – те, що він бачить, те, що переживає». У роботах Ігоря Теплого використана пуанталістична техніка виконання – малювання «крапками», а також – симультанізм – відкритість та «сонячність» кольорів.

…на жодній із робіт не видно обличчя цієї загадкової незнайомки, що робить кожен експонат виставки дуже інтригуючим. Вона – це образ красивої неодруженої жінки…

…Роботи виконано “на одному диханні”, вони охоплені спільною ідеєю – відобразити на чуттєвому рівні глибину такого поняття, як жіночність. Коли готувала цей проект, джерелом натхнення для художниці, за її словами, була вона сама. Колористика картин замкнена, всі барви стримані. Алла Романів пояснює це так: “Моє чуття не має яскраво зеленого чи синього кольору, за змістом воно є таким, як ви бачите на картинах. У моєму випадку колір відволікав би від суті, він ніс би інше емоційне навантаження”….

Аніма — означає “душа” і саме особливостями душі, на думку художниці, жінки кардинально відрізняються від чоловіків. Ось цю відмінність вона і спробувала зобразити.

Алла Романів: - Жінка десь фізично переживає свою жіночість.

Думки щодо сприйняття представлених робіт розділяться. Сподіваюємось, не обов”язково згідно з гендерною відмінностю. Свою думку відразу висловив мистецтвознавець Богдан Шумилович: “Це той випадок, коли те, що ми бачимо — не є еротикою, це певне жіноче читання того, як автор розуміє історію мистецтва і складність, зокрема, жіночої душі”.

Сепійною тональністю позначене олійне малярство на полотні, й великоформатні акварелі, й левкашені дошки, на яких варіюються у звиклих позах оголені жіночі тіла. Підкреслено графічні у зумисне збідненій палітрі ню не долають маскулійного погляду на жіноче тіло, а випрацьовують цей напрямок «будуарного декору» до його підспудності – роздумів про душу за принципом «заперечення заперечення».

«Це ексклюзив, у якому маси нині не живуть», – безапеляційно заявив на вернісажі «Дежавю» мистецтвознавець Андрій Дорош, і ця вульгарна соціологія викликала такий потрібний для пожвавлення обговорення градус скандалу, що до когорти промовців забажав долучитися й мистецтвзнавець Василь Глинчак, знаний своїми національними засадами. Однак нічим із виставленого національній ідеології Сергій Резніченко не потурає, натомість дуже професійно дає собі раду із моделюванням натури, опрацюванням фактур зіставленням кольорів, малюючи натюрморти не менш чуттєві, аніж жіночі тіла.

“Ефект дежа вю” – ще один вибрик підсвідомості, ще одне непояснюване й недосліджене явище людської психіки. Дежа вю – саме таку назву для своєї живописної виставки, яку нещодавно відкрили в мистецькій галереї “Зелена канапа”, обрав Сергій Резніченко, незважаючи на те, що репрезентує публіці цілком нові роботи.

Автор виокремлює на полотнах найтонші мотиви традиційності, водночас віддаючи данину модерним тенденціям. Насиченість відтінкової гами в тематичному сплетінні з оречевленою психологією почуттів. Фіксація об’єкта в момент замріяності та відчуженості від зовнішніх імпульсів

„Простий” і „Легкий” живопис Сергія Резніченка на відкритті виставки „Дежавю” у „Зеленій канапі” неочікувано викликав дискусію. Власне, не всім сподобалось, що малює художник. Журналіст Василь Глинчак навіть позичав йому на місяць одну з своїх улюблених книжок – „Мистецтво Руху опору”, зазначивши перед тим:”Якби до його таланту ще й трохи думання, адже ми маємо страдницьку історію, Голодомор, героїчну епопею УПА, навколо стільки драматичних епопей, трагедій. Де наш Дом`є, де наші сатира, іронія в мистецтві?”

“Ви чули? У “Зеленій канапі” виставляють Ван Гога”, – так попередньо рекламували виставку живопису “Відчуваю тебе” в навколомистецькій тусовці.

Різні за тематикою та стилем, вони уклали експозицію із творів, близьких за колористикою. Тільки Володимир Стецула вирішив представити здебільшого власне відчуття жінки, а Ян Ван Гог – своє відчуття України. А ці відчуття різні: чуттєве, еротичне Володимира Стецули й раціональніше Яна Ван Гога.

Цікаво, що голландець (який є майстром гутного скла), крім натурних пейзажів Карпат, задемонстрував також свою реакцію на події в Україні. Зокрема, до живописної композиції “Скнилівська трагедія” він додав реальний уламок літака.

“А вогонь – це я”, – зізналася “Газеті” молода львівська художниця Еріка Пастернак на запитання, чому вона зігнорувала силу вогню в рамках своєї персональної виставки живопису “Три стихії: земля, вода, повітря”, яку відкрили в галереї “Зелена канапа”.

… Еріка Пастернак є, словами директора галереї Олесі Домарадзької, справжнім митцем чоловічого стилю. Переживши періоди захоплення малярством Бориса Буряка, Сергія Гая, подружжя Резніченків, інших митців, художниця дуже наполегливо й невпинно шукає власну творчу стежку. Емоційний, колоритний і фактурний її живопис є напрочуд позитивістським і життєствердним.

Скільки стихій спроможні водночас претендувати на панування в глибинах єства і творчості молодої талановитої художниці? Еріка Пастернак назвала полотно з трьома граціями, яке є титульним на виставці її творів у галереї “Зелена канапа”, “Три стихії: земля, вода, повітря”.

Але в прес-релізі помилково замість повітря з’явилася стихія вогню. “Ми не стали виправляти, оскільки ці стихії пов’язані з вогнем, вони всі всередині приховують вогонь і, зрештою, вогонь десь там у мені сидить, це сам процес творення. Тому четверта стихія — найбільш прихована”, — розповіла художниця.

…Сьогодні модно бути як нігілістом, так і людиною, що апелює до віри, церкви, вищої сили. Богдан Панчишин у своєму світовідчутті не є фальшивим, він нічого нікому штучно не демонструє, нікого ні до чого не закликає, він просто має внутрішню потребу своє дещо містичне відчуття реальності, свої видіння передати в кольорах. Виробивши власну живописно-образну систему, споріднену з мистецтвом романтиків і символістів, демонструючи з академічного погляду досконалий живопис, Богдан Панчишин є водночас  дуже сучасним…

„Я великий оптиміст у житті, тому моя виставка має назву „Ave vita, панове!”. У моїх роботах, як і в житті, є все: і спокій, і правда, і віра... Історія — також життя, тільки те, яке вже минуло. Я ним живу так само, як і теперішнім”, — говорить Богдан Панчишин, виставку живопису якого відкрили в галереї „Зелена канапа”, після 12-річної львівської перерви. Митець наголошує, що для нього важливо, аби картини містили позитив і передавали його глядачам. Наскрізний образ його робіт — небеса і хмари. І дерева, які на своїх гілках здатні їх втримати.

Львівський мистецтвознавець Володимир Овсій­чук з нагоди відкриття виставки художника в Національному музеї 1996 року написав у передмові до каталогу: „Донедавна невідомий ще в широкому мистецькому середовищі, Богдан Панчишин ... став об’єктом дискусій, гарячих суперечок, захоплень i, врешті, вдячливих визнань. Художник в наш досить метушливий час залишився продовжувачем давніх мистецьких традицій, зберігаючи емоційно-оповідний характер свого живопису, отже, тісний зв’язок з природою, історичним минулим, долею свого народу, високими духовними скарбами світової культури, виробленими тисячоліттями”.

И все же представленное здесь женское эротическое искусство выглядело милым и добродушным, приправленным мудрым перчиком, но без агрессии, со вкусом спелого яблока.

Іронічна еротика з погляду жінок-художниць спокушає тим же, що й чоловіча - образотворчістю: твори одинадцятьох мисткинь, виконані у різних техніках і матеріалах, склали виставку, яка приречена стати топовою не тільки з огляду на День св. Валентина, що підсилює ажіотаж навколо теми закоханості та її логічного продовження. Львівській галерея «Зелена канапа» задемонструвавши торік суто чоловічий погляд на еротика, а цього разу - жіночу візію Танатового антипода. Про це повідомив 5 лютого, після ознайомлення з виставкою, кореспондент ЗІКу.

Торік "Приборкати Ероса" спробували чоловіки. Як відповідь на виклик, жінки теж вирішили випробувати свої сили. А сила їхня, виявляється, у еротичності.

Анна Атоян (художниця): “Я вирішила так зробити, щоб жінка еротично виглядала не тільки роздітою, але й одягненою, і закритою майже повністю. Але захотілося створити якусь ситуацію еротичну“.

"Недоторкана", "Подарунок Єви", "Злиття" чи "Заборонений плід - найсолодший". Навіть в назвах робіт таїться бажання спокусити. Втім, іноді під час роботи, зізнаються мисткині, з’являлось почуття, що не вони приборкували Ероса, а радше навпаки.

Йоланта Клюсовська (фото художниця): “Відчуття були такі під час зйомки, що я мала три камери біля себе і не знала, яку вхопити. Яка чорно-біла плівка, яка кольорова. Таке було емоційне збудження. Все ж таки стоїть переді мною чоловік оголений“.

Авторки робіт вишиковуються уздовж стіни для фотографії.
— Скажіть ”сало”, — командує фотограф.
— Краще вже ”секс”. Воно тут більше пасує, — сміється кураторка виставки 31-річна Іванка Войтович.
На вікні лежить книга відгуків торішнього ”Приборкання Ероса”. ”Чудова виставка! Прекрасні роботи, вічнохвилююча тема...” — написано білим фломастером на червоному папері акуратним почерком.

І раптом виявилося: у сенсі еротики жінки значно охочіше розмірковують і говорять про себе, свої відчуття, ніж про представників протилежної статі. Принаймні з виставлених у “Зеленій канапі” у рамках проекту творів живопису, графіки, фото, кераміки авторства одинадцяти художниць помітно, що лише поодиноких надихнула чоловіча сутність. Серед них – Йоланту Клюсовську, яка запропонувала для експозиції кілька фоторобіт, де героєм є чоловік.

Варте уваги, що, приборкуючи Ероса, цікаві ракурси шукали всі авторки проекту й доволі успішно. Скажімо, Оленка Онуфрів доповнила своє живописне “Делікатне прання” справжньою мереживною жіночою білизною на шворках, а Ольга Пильник зліпила поверхню керамічної “Еро-табуретки” з обрисів реальної жіночої дупці. До речі, на відкритті виставки (де всіх гостей пригощали еротичними тістечками, які кав’ярня “Світ кави” виготовила спеціально з такої нагоди) гостям дозволяли на цю табуретку сісти. “Є гарний фразеологізм, – сміялися гості, – “почуватися не в своїй тарілці”. Коли сидиш на цій табуретці – відчуття, що не на власній дупці”.

“На зламі ХХ-ХХІ століть уходимо в чергову переоцінку цінностей, – наголосив під час відкриття виставки Андрій Дорош. – І роботи Зоряни Гарбар – знамення епохи. Створені з чоловічим темпераментом та авантюристською жилкою, дуже цікаві й композиційно, й колоритно, її роботи водночас індивідуальні. І такі, що всіх нас підтягують на щабель вище”.

Виставка творів Зоряни Гарбар “101 причина бути щасливою” є некомерційною апріорі — знову ж таки, для Львова. Бо, як зазначає мисткиня, серед тих, хто купує її твори, — здебільшого іноземців. За словами мистецтвознавця Андрія Дороша, заслуга художниці в тому, що “вона бере нас за вуха і підтягує на кілька сантиметрів вище. А це дуже непросто. Адже культура наша дуже консервативна (якщо хочете побачити зріз справжньої нашої культури, підіть на Вернісаж і подивіться, що публіка споживає). А твори Зоряни Гарбар — для вибраних, але вона вповні в контексті світовому. Зоряні дуже важко грати роль урагану в склянці води, тому що за темпераментом вона є художником масштабів континентальних. Крім того, що вона мусить зображати той ураган в склянці води, вона ще й перегнала епоху років так на 70. Такий прорив митця у будучність і незбігання митця з епохою, у якій він живе, — явище звичне”.

Мистецтвознавець також наголосив, що творчість Зоряни Гарбар засвідчує, що „можна і в таких методах, як сучасне мистецтво, бути абсолютно індивідуальним. Ці авангардової форми роботи є вповні професійні. Вони витримані композиційно, колористично і суто інди­відуальні. Дивлячись на безпредметні композиції п’ятих, десятих, сотих авторів, можна впізнати, що то є Зоряна Гарбар”.

Директор галереї Олеся Домарадзька: — Цей живопис не для тих людей, які нині мають гроші. Бо це, здебільшого, покоління, виховане на Васнєцові, Шишкіні, Айвазовському, вони не обізнані з історією сучасного мистецтва. Таким було суспільство, це не їхня провина. А для сприйняття творів Зоряни Гарбар потрібно насититися сучасним мистецтвом, знати його історію, всі сучасні напрями, розуміти його. Але, думаю, якщо втрапить до галереї якийсь іноземець, він буде приємно здивований.

Цікаве спостереження висловив відомий львівський художник Петро Сипняк, зазначивши, що різдвяні сюжети більше інспірують митців до творчості, ніж скажімо, великодні: „Різдво – свято дитинства. Це одне з найкращих свят, які є в нашому житті, його так і хочеться малювати. Є атракція, дійство. Театральні костюми, маски, магія вечора...”

Давні українські полотняні ляльки магодзи у вертеп ніколи не бавилися. Колоритних рис традиційних персонажів – ангела, чорта, смерті, циганки, а також господарів їм надала мисткиня Інна Івасюк. „Створити такий вертеп я мріяла близько року, ідея образів визрівала поступово. Планую доповнити його іншими персонажами. Думаю, що кожен з персонажів існуватиме в ексклюзивному варіанті. Хотіла б якщо вдасться зберегти їх у повному складі, щоб не розійшлися по одній- дві ляльки у приватні колекції. Коли працювала над вертепом переглянула фільм „Тіні забутих предків”. Але в мене виникнули свої образи.

Для багатьох відвідувачів і для мистецтвознавця Ореста Голубця зокрема відкриттям стала вітражна робота Наталі Гайдаш. До речі, за словами Наталі, це перша робота в якій вона репрезентувала себе як митець, хоча вітраж виготовляє вже пять років”.

Майже всі експонати було створено спеціально для цієї виставки, за винятком картин Петра Сипняка, Михайла Демцю та однієї з робіт Віти Проців. Основний акцент експозиції поставлено на об’ємно-просторову пластику, а живопис – доповнення до неї.

12 митців на понад 20 художніх творах продемонстрували, як вони бачать Різдво. Наталя Гайдаш створила вітражну шопку, а Роман Гнилякевич – дерев’яну, «Різдво» Андрія Петровського виготовлене із гутного скла, Наталя Дідик-Мирончук «намалювала» керамічну картину «Вертеп». Оля Пильник показала Різдво у вигляді Богородиці, що сидить на престолі із дитиною на руках. Всіх вразив ляльковий вертеп Інни Івасюк. Її чарівні маґодзи (рукотворні ляльки, які мами виготовляли дітям на Хмельниччині) вперше об’єдналися у вертеп.

Директор галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадзька зробила відомому львівському художникові несподіваний комплімент, зазначивши на відкритті виставки Сипнякового живопису «Осінь над камяницями», що експозиція його творів незвична для галереї, адже, здебільшого тут виставляються твори молодих авторів. Те, що Петро Сипняк так Чудово вписався в «Молоду» «Зелену канапу»,- комплімент і художникові і галереї.

Запланована пів року тому експозиція формувалася спонтанно. Як розповіла Олеся Домарадзька, спершу був намір відібрати сільські сюжетні композиції. «Але коли я прийшла в майстерню і побачила Львів, який Петро Сипняк тепер напрацював, він настільки збігся з моїм настроєм… Особливо золота осінь, якої трошечки мало було цього року.»

Художник також уявляв собі цю експозицію трохи інакше. «Львів – місто, про яке не завжди можна сказати, чи тут осінь, чи весна. З архітектури важко судити, хіба що з нюансів окремих – небо іншого кольору, світло по іншому лягає (восени промені набагато нижче і контраст більший, улітку світло м'якше, восени більш загострене). Мене надихає не пора поку, а конкретна ситуація, яка створюється в природі. Дощ падає і влітку, і восени… І його треба малювати…»

Важливою подією для львівських митців і Петра Сипняка зокрема була участь у мистецькому салоні «Арт-Київ2007». «53 галереї, 3000 полотен. Це було щось неймовірне. Люди йдуть і йдуть. А біля творів Петра Сипняка раптом зупиняються, ніби їх хтось за мотузочку смикнув… Цю майстерність у виконанні пейзажу неможливо підробити. Кожна Людина відчуває її інтуїтивно», - зазначила Олеся Домарадзька. Важливість цієї події пов'язана щей з тим, що за словами Петра Сипняка, більшість львів’ян , представлених на цій виставці, не експонували своїх робіт у Києві дуже давно: «У нас Були виставки в галереях європейських, зокрема в Бельгії, Німеччині, Голандії, Чехії, тощо. Ми Мали успіх. Крім того, унікальна нагода: така велика кількість киян, які побачили все це і відразу зреагували…

Виставка заслуженого художника України Петра Сипняка “Осінь над кам’яницями” сповнена настроєвості та гармонії, які можливі лише на вуличках Львова і лише восени.

На кожній картині художника – Львів, який, з одного боку, бачимо щодня, а з іншого, винятковий і неповторний. Живописець передає справжній настрій міста, що ніколи не буває однаковим і змінюється від погоди, освітлення і навіть від часу доби. “Я малюю Львів вже понад 27 років, - розповів Петро Сипняк кореспондентові “ВЗ”. - Багато місць знаю напам’ять і можу їх намалювати, навіть не виходячи на натуру. Кожна нова робота ніколи не буде такою, як попередня, бо щоразу інший настрій, та й саме місто постійно змінюється, щось зникає, а щось з’являється. Сучасні будинки малювати нецікаво. Інша річ - старе місто, площа Ринок та дотичні вулиці, парк Івана Франка. Люблю сільські та заміські пейзажі”.

Автор виставки щодня, за винятком рідкісних вихідних, малює з 9 ранку до 16-17-ої години. “Найважливіше в живописі – бути фанатом, любити те, що робиш, і творити з повною віддачею, не жаліючи ні себе, ні часу, ні енергії. Працювати і спостерігати щодня”, - вважає митець.

Одна з робіт, представлених на виставці, - “Ностальгія” - нещодавно повернулася з Києва. Там вона виставлялася на ІІ Міжнародній художній виставці “Арт-Київ-2007”. “Біля цієї картини перефотографувалася рекордна кількість відвідувачів, а тепер і львів’яни можуть нею потішитися”, - наголосила господиня галереї “Зелена канапа” Олеся Домарадзька.

На відкритті експозиції художниця як доброзичлива господиня подарувала гостям поключику від її маленького раю, створеного з кераміки.

Запрошую всіх у мій рай, - розповіла Оля Пильник кореспондентові «ВЗ». - Тут є два сторожі - «Ангелик» і «Ведмежий ангел». Не всі зможуть зайти у мій світ, адже для кожного рай інакший. Кожен сам собі створює його протягом життя. Я завжди мріяла мати своє гніздечко, сім’ю. Для мене рай - це дім, діти… І все це я показала на цій виставці. Люблю робити інтер’єрні речі - столи, керамічні крісла, стільці... Мене до такого тягне. Мабуть, тому я й створила таку імпровізовану квартиру.

- Роботи Олі свідчать про великий творчий потенціал, - ділиться своїми враженнями доктор мистецтвознавства Орест Голубець. - Ця виставка навіть перевершила те, на що я сподівався. Найголовніше моє враження, що, виявляється, кераміка може бути постмодерністською. Оля добре попадає в гротесковість, іронію й чітко відчуває межу між естетикою та антиестетикою.

Уродженець Каунаса, випускник Вільнюської художньої академії, який багато працював у техніках рисунку, офорту, літографії й інших, автор непересічних книжкових ілюстрацій, володар великої кількості нагород і відзнак (серед яких Національна премія Литви (1990) та “Золоте яблуко”, що прирівнюють до Нобелівської премії в мистецтві) художник свого часу суттєво доклався до формування естетичного смаку кількох поколінь.

“Першою книгою, яку тримав у руках, – сказав на відкритті виставки посол Литви Альгірдас Кумжа, – була книга Альгірдаса Стєпонавічюса. Можу сказати, що це частина нашого дитинства, дитинства наших дітей і майбутнього покоління”.

Аби це майбутнє покоління мало повніше уявлення про Альгірдаса Стєпонавічюса, дружина художника Біруте Жиліте вже після смерті митця видала книгу “Загадкове сяйво буття”, куди, крім робіт майстра, ввійшло й безліч його цитат. “Він дуже любив аналізувати життя людей на землі, – згадувала пані Жиліте. – І мав ще один дар від Бога – чудово говорив”.

Мистецька галерея «Зелена канапа» перетворилася на затишний «Провулок котячий» - завдяки живопису Олени Каменецької-Остапчук.

Основним героєм виставки став кіт художниці, якого офіційно звати Білий Сніг, а по-домашньому - Сніжок. Але, крім нього, можна помилуватися середовищем, яке його оточує, вуличками, якими він гуляє, тваринами, з якими спілкується. Переступивши поріг галереї, поринаєш у справжній котячий світ.

-Бачимо цікавий експеримент, - говорить Андрій Дорош, критик мистецтв. - Самобутня і різнобічна художниця вирішила себе спробувати ще й в анімалістиці. У неї з’явилася ідея увічнити свого кота, який є повноправним членом родини і цікавою особистістю. Потрібно бути тонким зоопсихологом, щоб передати усі моменти, котячі повадки.

«Провулок котячий» - це вже третя персональна виставка художниці. Олена Каменецька-Остапчук втілила у своїх роботах світло і затишок. Вони сповнені настроями гумору, веселощів, радості. «Мені хотілося створити живі і різні роботи, - розповідає мисткиня. - Домашні тварини – охоронці нашої свідомості. Вони дуже подібні на нас. Я не робила творчих композицій. Хотіла у реальному, справжньому передати емоційність, таємницю, складний внутрішній світ тих істот. Хочу малювати щастя і вважаю, що потрібно акцентувати на позитивному, чесно зображаючи власне життя».

Дивлячись на картини художниці, відчуваєш, про що думає кіт, що йому сниться. «Їй вдалося створити новий напрям – портретну анімалістику, - зауважує Ростислав Шмагало, доктор мистецтвознавства. - Колір на її полотнах – це суцільна емоція. Весь її живопис дихає свіжістю, емоційністю».

На тлі тієї “ломки”, яку львівське мистецтво переживає у фазі глобалізму, говорив на відкритті виставки доктор мистецтвознавства Ростислав Шмагало, важливо ще раз переконатися, що настрої лірики, гумору, доброзичливої іронії з цього мистецтва нікуди не зникли. Член Спілки художників України ОленаКаменецька– Остапчук створила прекрасні “котячі” портрети, а ще (включаючи їх) живопис, який дихає свіжістю та емоційністю. На тлі того сіро-бурого живопису, який зазвичай адресують Львову, роботи Олени Каменецької-Остапчук засвідчують: Львів значно колоритніший, аніж презентують його у виставкових залах.

“Пейзажі художниці – не кон’юнктурні, – аналізував представлене мистецтвознавець Андрій Дорош. – Тут немає оперного театру, левів, інших атрибутів, які у свідомості пересічного глядача притаманні Львову, а є тихі львівські вулички, парки й інше, без чого наше місто не буде індивідуальним. Сама художниця не схильна вишукувати, в чому ж її неповторність. Будучи переконаним позитивістом, вона вважає, що людина без гармонії (з якою мистецтво в її сприйнятті нероздільне) просто не зможе жити.

Виставка “Провулок котячий” – третя персональна Олени Каменецької-Остапчук у рідному місті. І щоразу ця художниця намагається постати на суд глядача новою...

Митці, що працюють у різних стилях і техніках, мудрували над „обмеженням” своєї творчої уяви, створюючи міні експозицію з чотирьох, шести, восьми робіт. „Дехто порушив „правила”, створивши одне полотно з кількох блоків, хоча мала бути окрема робота в заданому просторі. Хтось дав рамки, теж усупереч „правилам”. Це була своєрідна гра, сподіваюсь, вона стане цікавою забавою і для відвідувачів виставки”,- зазначила на відкритті Олеся Домарадзька.

Центральним „полотном” експозиції є квадратні фотографії всіх двадцяти учасників виставки, адже за словами Олесі, відвідувачам завжди цікаво, як виглядає художник.

Як упоралися зі своєрідним завданням львівські митці, багатьом із яких випало працювати в цілком новому для себе амплуа, свідчить виставка “25 см у квадраті”, створена на основі результатів їхньої праці.

Перше, що я почула, зайшовши в “Зелену канапу”, це захоплений вигук однієї з відвідувачок: “Такі гарні картини – жити хочеться!”. А ступивши ще кілька кроків уперед, зрозуміла, що вона мала на увазі. Підсніжники, сон-трава, тюльпани, піони, іриси...

Колишня львів’янка, а нині популярна московська співачка Анжеліка Варум саме перебувала у Львові – разом зі своєю “свитою” їхала вулицею Вірменською, коли її увагу привернув спів українських народних пісень, вона побачила дівчат у вишиванках та з розкішними вінками з квітів на голові – учасниць фольклорно-етнографічного театру “Вертеп” (він брав участь у відкритті виставки).

... Співачка не тільки оглянула експозицію та поспілкувалася з присутніми, а й провела неочікувану і для себе, і для інших фотосесію разом із “Вертепом”.

Леся Бабляк ніколи не думала, що так охоче малюватиме квіти. Знаючи, що чимало жінок у попередніх століттях ніяк не вплинули на історію мистецтв через те, що їм відводили нішу малювати лише квіти, художниця вирішила: квітів або не малюватиме взагалі, або малюватиме вкрай мало. Однак жінці притаманно любити квіти, а відтак запекло опиратися єству видалося безглуздям.

Варте уваги, що та стилістика, в якій Леся творить свої квіти, дуже схожа на популярні нині в Америці акварелі.

Пам’ятаєте, американський фільм «Муха» чи «Муха-2»? Так от з екрана телевізора навіть перетворення людини на комаху не викликало стільки емоцій, скільки викликає ця експозиція. Тому, якщо ви мріяли побачити комах, практично в натуральну величину, нехай і не на власні очі, маєте таку нагоду. Митець вирішив «поділитися» з усіма бажаючими своїми макрофото комах.

Властиво, саме такої мети Дмитро Мак перед собою не ставив. Але те тепло й зацікавлення, з якими він заглиблюється у світ всіляких жучків, павучків і метеликів, ті подекуди майже людські емоції чи риси, якими він їх наділяє, діють на глядача адекватно, зумовлюючи ланцюгову реакцію зацікавлення і теплоти.

На Великдень, одразу після святкового сніданку, п’ятеро львівських митців – Остап Патик, О.Коровай, П. Сметана та С. Гай – вирушили у подорож імпровізованим маршрутом. Протягом двох тижнів арт-група, що назвала себе залогою бойового «Пегасика», попиваючи вино, не без пригод, здолала три тисячі кілометрів. Враження від мандрів дорогою, що пролягала серед оливкових гаїв, скель, схожих на гнізда грифонів, та просто фантастичних краєвидів сьогодні можна споглядати на їх полотнах…

Відтак привезли до Львова близько сорока етюдів. Але щоб довести до пуття усі замальовки, шкіци і незавершені роботи потрібно буде ще кілька місяців.

Полотна, представлені в експозиції із загадковою назвою “Хтозна”, виконано у техніці гарячого батику. Вони дихають свіжістю і яскравістю та залишають по собі легкий присмак іронії. Можливо, не всім зрозуміла нетипова, далека від ідеалу краса персонажів картин. Але щирість і щастя в очах їх персонажів заворожують.

Живопис Анни Атоян у техніці гарячого батику – це те, що варто пізнати. Бо випускниця кафедри скла Львівської національної академії мистецтв зайнялася ним не тому, що її “вчили на це”. А тому, що не хотіла залежати від когось (як це було зі склом, яким марила раніше), бажала самостійно відповідати за кінцевий результат своєї ідеї.

А малює вона зазвичай людей, далеких за своїми зовнішніми даними від ідеалу. Як зізналася “Газеті”, через те, що боїться красивостей і в житті, й у творчості. За досконалими пропорціями, переконана, часто ховається порожнеча, нечуттєвість чи холод, а це – нецікаво. Зрештою, як і робити традиційний гарячий батик. “Мені подобається життя, відповідно, більш живий батик, – каже Анна Атоян, – а тому роблю його по-своєму”.

Персонажі полотен львівського художника Олега Гижого відпочивають “на березі моря”, їдять “вишні”, “пробують яблучка!” та слухають Челентано. Відпочинковою зоною під назвою “Літні канікули 68-го” для них стали стіни галереї “Зелена канапа”.

Живописні полотна, що представлені на першій персональній виставці митця, створювалися взимку, а тому літо здалося трохи ідеалізоване. Проте, “68-й” - справжній – панянки у сукнях “в горошок”, купальниках у широку смужку, емалеві чайники (теж “у горошок”), червоні вишні, грузини з кавунами… На думку господині “Зеленої канапи” Олесі Домарадзької, експозиція робіт Олега Гижого – “сімейний фотоальбом” з найкращими моментами життя. Це живопис чоловічий, проте чутливий, легкий у манері, експресивний у кольорі та сповнений емоціями.

- У 68-му мені було 5 років, - каже Олег Гижий. - Тому цю виставку я б радше назвав “спогадами реальними і надуманими”. Це гра фантазій та мрій із “життя у пам’яті” - окремих кольорів, запахів, почуттів, емоцій…

У рамках якого 8 квітня п’ятеро львівських художників – Остап Патик, Олександр Коровай, Іван Твердун, Петро Сметана та Сергій Гай – вирушили у мандрівку імпровізованим маршрутом “нетуристичною” Туреччиною.

Група назвала себе залогою бойового “Пегасика”. Протягом двох тижнів митці запланували здолати три тисячі кілометрів. До Львова залога повернеться у неділю, 22 квітня.

Результат пленеру-подорожі можна буде побачити у галереї “Зелена канапа” наприкінці травня. А наразі митці за допомогою електронної пошти поділилися своїми враженнями з кореспондентом “ВЗ”. Цікаво, що хлопці сприймають Туреччину не “географічно”, а по-художньому. “Покладаємося на свою інтуїцію і компас, який прихопив Іван Твердун. Вночі мандруємо за Чумацьким шляхом…” – писав Олександр Коровай.

Погодьтеся, Чумацький шлях - не надто конкретний орієнтир. Мабуть, тому у листах художників немає жодної прив’язки до місцевості. Часто-густо вони не розуміють, де знаходяться, адже турецькою ніхто не розмовляє. Ну і що? Вражень все одно купа!

Лист 1, 14 квітня

...Пригоди, пейзажі, колорит змінюються з такою інтенсивністю, що виникла небезпека, чи вистачить полотна, пензлів і фарб. Екзотична атмосфера вузьких вулиць та провулків затягує у вир запашного Сходу. Гостинність власників кафе, борделів, злодіїв та магазинчиків не розслабили нас – ми завжди пильні та обережні. Кожен ранок ми починаємо з чистого полотна і знесилені ввечері миємо пензлі. Як вірні воїни музи, виливаємо у своїх творах емоції, що нас переповнюють. Наші етюдники та манера роботи на пленері є особливою атракцією в місті - це викликає небувалий подив та зацікавлення не лише туристів, а й аборигенів.

Лист 2, 18 квітня

Можна частково виправдати бранців, які не хотіли повертатися з Туреччини в Україну, яких саме за це “вирізав” славний кошовий отаман Сірко. Краса цього краю вражає і зачаровує. Минаючи Мармурове море, ми потрапили до чарівного озера Ізнік, на берегах якого колись стояло славне місто Нікея - третє за величиною місто християнського світу, де сидів Божий намісник. Могутність його мурів вражає навіть сьогодні, а в бійницях тепер влаштовують курники. Далі, блукаючи між скелями і оливковими гаями, ми вийшли до Егейського моря, де колись процвітали славні сини Еллади, а тепер безтурботно пасуться байдужі вівці.

Ми і надалі зупиняємось лише в п’ятизіркових готелях, але в рибальських селах вітер і час постирали зірки з їх фасадів, простирадла з ліжок, воду з санвузлів, а подекуди й шибки з вікон. На щастя, в них трапляються розетки, у нас з собою завжди є кип’ятильник!

Дві молоді львівські художниці – Інна Івасюк і Віта Проців – запропонували увазі присутніх рукотворні ляльки та малюнки з дуже характерними ляльковими персонажами. Іноді навіть видається, що для мальованих персонажів Віти Проців позували ляльки Інни Івасюк.

Однак це не так. Ідеться про дві цілком автономні творчі особистості, які просто схожі за своїм стилем. Як зізналася Віта Проців “Газеті”, вона сама вигадує своїх персонажів, а вже потім друзі та знайомі віднаходять у них  себе. А Інна Івасюк робить свої ляльки на зразок магодз – ляльок, яких свого часу матері дарували дітям. На Поділлі колись вірили: якщо діти бавляться магодзами, то в сім’ї буде багато діток.

“Першу свою ляльку я зробила з бабусею, – розповідала Інна на відкритті. – І вже ставши художницею, на підсвідомому рівні відчула потяг до тих речей, які були в моєму дитинстві. Для мене кожна моя лялька-магодза, яку вбираю в стилізовані народні строї, – істота особлива, зі своїм характером і настроєм”.

“Дівчата творять дуже яскравий особливий і самобутній світ, – сказав про художниць мистецтвознавець Роман Яців, – який має сильну здорову енергетику, насправді дуже необхідну не тільки для України, а й для світу”.

Дві мисткині, Віта Проців та Інна Івасюк, творили, не знаючи одна про одну. А коли познайомилися, то побачили, що Іннині ляльки ручної роботи, спадкоємиці традиційних магодз, та Вітині розписи по шовку доповнюють одні одних, і аж просяться, щоб їх представили на спільній виставці.

Цю ідею вдалося реалізувати: у галереї “Зелена канапа” відкрито приурочену до Великодня виставку обох мисткинь “Чіча-ляля”. Спеціально до виставки молода художниця Віта Проців намалювала картину “Випікання пасок”.

Якщо Іннині ляльки мають етнокоріння вже самою своєю суттю, технікою виконання, адже магодзи — полотняні ляльки, набиті вовною, оздоблені вишивкою, то Вітині картини містять етномотиви на рівні привнесення їх у сучасність. Її образи — зде­більшого дівочі, і різних національностей: “Мотря”, “Мануна”, “Наталочка”, “Зульфія”, “Сікено”, “Гафія”, хоча є й “Остап і Одарка”, “Гриць”... Художниця каже, що її образи беруться з уяви, фантазії, а надихають на них аж ніяк не казкові чи вигадані персонажі, а реальні люди. Щобільше, чимало Вітиних знайомих приносить їй свої фотографії і просить намалювати їх у такому стилі. А робить це художниця тільки тоді, коли в неї добрий настрій.

Виготовляючи свої ляльки, Інна Івасюк використовує національні костюми україн­ської шляхти, одяг львів’янок початку XX століття. “Не знаю, якими мої роботи будуть через якийсь час. Але мені цікаво звертатися до нашого етнокоріння, там завжди можна знайти якісь цікаві образи і передати їх так, як відчуваю їх я. Спочатку це було як хобі, потім знайомі викладачі почали говорити, що їх потрібно десь показувати. Уперше мої ляльки побачили світ рік тому, на виставці текстилю. Потім було ще кілька виставок, зокрема у Києві в Українському домі”, — каже Інна.

“Я мусила дорости до неї, – зізналася Ніна Резніченко (дружина талановитого живописця Сергія Резніченка) “Газеті”. – Попри те, що живописом займаюся років із десять, лише тепер відчула, що до мене у творчості прийшла певна зрілість”.

Зрілість не перешкоджає художниці творити весняні, емоційні, легкі та романтичні роботи. “Її живопис, – говорила на відкритті мистецький куратор галереї Леся Домарадзька, – безумовно, поезія. Навіть твір на банальну тему “Прийшла весна” їй удається зробити оригінальним”.

Музика і поезія інспірують до творчості в інших видах мистецтва, залишаючи при цьому незмінними основоположні засади композиції. Так вважає 34-річна львівська малярка Ніна Резніченко, яка відкрила персональну виставку малярства під назвою "In my beginning is my end" в галереї "Зелена канапа". На виставці можна також побачити роботи дочки художниці, Катрусі. Вона також малює і виставила поряд із маминими свої роботи, які здивували глядачівю Особливо вразила "Оголена природа": безлисті дерева в заметах снігу.

Одна смілива жінка зібрала вісім сміливих чоловіків і спільними силами в галереї “Зелена канапа” організувала виставку живопису, скульптури, фото під назвою “Приборкання Еросу”.

Багато років поспіль спостерігаючи, як кохається в жіночому тілі (мазок за мазком відтворюючи його на полотні) її чоловік Олександр Войтович, а також за тим, як проникає ерос у всі сфери не лише життя, а й мистецтва, Іванка Войтович вирішила зібрати друзів-художників, щоб спробувати з’ясувати, що маємо з розумінням еротичності в мистецтві у Львові. І вийшло справді цікаво, оскільки мова про добрих знавців своєї творчої справи.

Як завжди, граційний і чуттєвий живопис Олександра Войтовича, навдивовижу живописний і зворушливий – Сергія Резніченка, багатозначний – Володимира Костирка, делікатний – Володимира Стецули. Цікава динамічність представленої бронзи Тараса Беняха, фігуративність – Михайла Вертуозова, лаконічність дерева Володимира Сабірова. І своєрідне відкриття для Львова – еротичне фото авторства Сергія Михалківа, якого колеги-фотомитці, з огляду на його світлини, вже назвали між собою “скромним аж до нахабства”...

Цікаво, що Іванка Войтович спеціально не залучала до проекту художниць-жінок, які теж дуже цікаво працюють у цій темі. Зауваживши, що “Приборкання Еросу” заплановано як довгостроковий проект, Іванка Войтович зізналася, що наступними Ерос приборкуватимуть лише жінки. Але вже під орудою її чоловіка – Олександра Войтовича.

9 лютого у галереї "Зелена канапа" відкривається виставка еротичного мистецтва "Приборкання  Ероса", на якій будуть представлені твори різних мистецьких жанрів: живопису, фотографії, дерев’яної та бронзової пластики.

Як розповідає куратор виставки, художниця Іванка Войтович, ідея зробити таку тематичну виставку виникла в неї з власних спостережень за специфікою сучасного мистецтва. Вона вважає, що сучасне мистецтво наскрізь еротичне, пронизане чуттєвістю. А за різними творами можемо побачити її різні прояви.

Самих же художників, учасників виставки, питання, що таке еротичне мистецтво, спонукає впасти в глибоку задуму, і найчастіше доводиться відшукувати межу між еротичним і порнографічним. Більшість думок зводиться до того, що еротика за своєю суттю благородна і гуманна, тому її не соромно демонструвати широкому загалу. Натомість порнографія — безлика, зведена до констатації фізіологічного акту. І, безперечно, уявлення про еротичне в кожного своє, залежачи від індивідуальних людських відчуттів.

Наприклад, учасник виставки, фотограф Сергій Михалків (якого ми, до речі, найбільще підозрювали в порнографічних нахилах, міркуючи, що фотографія — найбільш точний жанр) каже, що смішним вважає стереотип, ніби еротичним є зображення оголеного чоловічого тіла, чий статевий орган перебуває в стані збудження, і нееротичним, коли в стані спокою. Насправді, все залежить від того, як подати такі речі, бо навіть целюліт на оголеному жіночому тілі художник може показати як еротичну принаду.

Михайло Вертуозов, який представляє на виставці бронзову пластику, еротичне втілює в статичні зображення людського тіла, натомість у його колеги Тараса Беняха в пластиці обовязково присутні двоє людей, бо він вважає, що  еротика, як саме життя — в русі. Окрім згадуваних імен, у виставці також братимуть участь живописці Олександр Войтович, Володимир Костирко, Сергій Резніченко та Володимир Стецула, а також Володимир Сабіров, який займається деревяною пластикою.

Всі вони демонструють людські інстинкти, підсвідомі потяги, які ми часто не можемо чітко ідентифікувати, але для психічного здоров’я та комфорту — добре мати їх перед очима в мистецьких формах.

Нинішня персональна виставка “Риба-Кіт” Яреми Новорожкіна в “Зеленій канапі” тільки підтвердила: директор галереї Олеся Домарадзька зробила гарний та очікуваний львів’янами вибір. Три роботи художника (зокрема, на “риб’ячу” тему) вже першого дня знайшли своїх нових власників. Цікаво, що ця виставка для випускника коледжу мистецтв імені Івана Труша та Львівської академії мистецтв – перша в Україні як персональна. Хоча Ярема Новорожкін уже має досвід персональних представлень у США та Франції.

“Ми навіть самі не сподівалися, що мистецтво Яреми виявиться таким затребуваним у львівській громаді, – поділилася з “Газетою” думками Олеся Домарадзька. – Раптом з’ясувалося, що його декоративний живопис, де художник і справді дуже цікаво працює з техніками, кольором, є таким, якого декому саме бракувало для повного щастя. Попри те, що для митця, як не мене, сюжет не є принциповим (Яремі Новорожкіну значно цікавіше обігрувати цей сюжет у кольорі, техніці, манері виконання), його розмаїті “коти” та “риби” полонили львів’ян і стали для багатьох причиною просвітленого та безтурботного настрою”.

“Я й сам не дуже можу пояснити, – розповідав “Газеті” художник, – чому обираю за героїв своїх робіт майже винятково котів і риб. Можливо, це прозвучить банально, але особливе зацікавлення ними мав від дитинства, хоча вдома не випало тримати ні одних, ані інших. Мені здається, що й за рибами, й за котами завжди стоїть якась містика, таємниця. А відтак мені не набридає малювати на тему істот, яких ніяк не вдається зрозуміти до кінця”.

Ярема Новорожкін також зізнався, що зазвичай його “коти” дуже подобаються людям незалежним, енергійним, життєво агресивним (у доброму значенні того слова), спраглим сягнути якихось висот, емоційним. А “рибам” віддають перевагу більш урівноважені та спокійні особи.

"Я не проповідую жодної філософської концепції, просто радість. Тому дивіться на картини і радійте, усміхайтесь",— говорить київська художниця Женя Гапчинська, чиї роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Інни Чурикової, Володимира Співакова, Софії Ротару, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова, Маші Єфросиніної, Олега Янковського, Івана Малковича, Марічки Бурмаки...

Популярна й модна нині художниця Євгенія Гапчинська львів’янам наразі ще мало відома. І от завдяки галереї "Зелена канапа" (Вірменська, 7) маємо нагоду усміхатися, дивлячись на картини мисткині ( а також читаючи їхні назви...).

Виставка "Різдвяний пряник", основою якої є однойменна робота, яку Євгенія намалювала спеціально для "Зеленої канапи", триватиме до кінця цього року.

Експозиція і галерея дуже пасують одне одному (бо таки складно уявити собі роботи Гапчинської у, скажімо, залах Національного музею). До того ж, роботи можна придбати.

Здобувши мистецьку освіту (Харківський художній інститут, Нюрнберг Арт Академія), художниця перестала малювати, оскільки не відчувала запотребуваності в своїх творах. Матеріальний стан спонукав піти на курси манікюру ( щоправда в перукарню її так і не взяли) , працювала рекламним менеджером... Однак зрозуміла, що все таки це не той шлях, і звільнилась після того, як її підвищили в посаді.

Новим стартом стала робота у київській галереї "Срібні дзвони", саме працюючи там вона знову почала малювати для себе. Це збіглось з часом, коли заспокоїлась душевно, і  просто творила, як подобається.

Женя Гапчинська розробляє проекти для гламурних журналів (незвичайні портрети відомих модельєрів), виготовляє плюшевих ведмедиків, сумки із зображенням своїх робіт, бере участь у благочинних акціях, дарує картини, ілюструє книжки ("Ліза та її сни" Івана Малковича, "Чарлі та шоколадна фабрика" Роальда Дала, "Історія про пустомеликів" Андрія Куркова).

Річ у тім, що інформаційно-мистецький центр Львівської національної академії мистецтв, де виникла ця ідея, вирішив взяти за основу саме кольори веселки і поєднати твори за їх допомогою. Відтак зараз у львівській галереї «Зелена канапа» експонується перша частина семиколірного проекту — «червона» виставка робіт львівських митців.

- Саме цей колір є першою барвою веселки, це колір любові та пристрасті і водночас він агресивний, тому ми трохи побоювалися, як буде виглядати суто червона виставка, – розповідала автор ідеї проекту Ірина Сорокіна. – Але все начебто гарно. Експонуємо роботи 21 художника. Здебільшого це уже давніші роботи, які ми збирали по майстернях, знаючи, що червоний колір точно використовує той чи інший митець. Найновішою тут є картина Сергія Савченка, яка ще навіть назви не має. Чи багато у митців робіт з домінуючим червоним кольором? Так, це активна барва, її художники часто використовують. А от з яким кольором у нас буде найбільше проблем, наразі важко сказати.

Veselka складатиметься з восьми окремих частин (сім символізуватимуть по кольору веселки, а підсумкова буде чорно-білою). І ставить за мету пошукати відповіді на запитання: чи домінування певного кольору є випадковим? Чи залежить виконання певного сюжету від кольору і навпаки? Як проявляється символіка кольору сьогодні, і чи є вона взагалі?

– Проектом Veselka ми хотіли висвітлити лабораторію сучасного мистецтва, – сказав на відкритті керівник інформаційно-мистецького центру Орест Голубець... – Такі проекти з’являються, теж у свій спосіб дає змогу активізувати мистецький процес, зробити його більш ініціативним і відкритим.

Цікаво, що роботи підбирали та підбиратимуть, зважаючи на фізичну перевагу кольору, а не на кольоровий акцент чи змістове навантаження. Як зізналися організатори, нині вони думають над тим, щоб завершити цю ініціативу спеціальною тематичною конференцією чи “круглим столом”, що мали б стати своєрідним дороговказом до розкодування певних творчих загадок.

Ще донедавна у невеличкій квартирі на першому поверсі будинку номер 7, що на вул. Вірменській, жила неблагополучна сім’я. Помешкання мало жалюгідний вигляд — плісняві стіни, відрізані газ та електроенергія, жодних меблів. Посеред покою стояла лише одинока шафа, на дверцятах якої хизувався напис: «Шафу пропито. Що пропито — не повернеш». А кілька століть тому у стінах цієї кам’яниці вирішувалися долі людей, адже тут містився вірменський суд. Сьогодні ж у цьому історичному місці розташувалася мистецька галерея «Зелена канапа», першим проектом якої стала експозиція «Алегорія в обцасах» молодого львівського художника Олександра Войтовича. Йому також належить ідея назви закладу.

— Я хотіла, щоб назва галереї несла у собі тепло, затишок і львівський дух, не була помпезною, — розповідає господиня «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька. — Тому пропозиція Сашка мені сподобалась, і ми одразу ж придбали символ нашої галереї — зелену елегантну канапу, на якій можна посидіти і порозглядати експозицію. Наша мета — об’єднати прогресивні творчі сили та популяризувати сучасне мистецтво, адже галерей у Львові мало, а яскравих майстрів — багато. Виставлятимемо тут роботи художників, які уже мають власне обличчя, стиль, є самобутніми, але згодом запрошуватимемо до співпраці й митців-початківців. З появою кожної нової галереї Львів позбувається своєї провінційності... Щодо конкуренції, то кожна з львівських галерей займає свою нішу — хтось представляє епатажне мистецтво, хтось концептуальне, класичне, антикваріатне, а ми — пропагуватимемо сучасне.

До “Дзиґи”, “Трьох корон” та інших мистецьких осередків на вулиці Вірменській (щоправда, вже під іншим адресним номером — “7”) доєдналася “Зелена канапа”.

Властиво, засновники хотіли таку назву, щоб від неї віяло затишком і львівським духом. Переглядаючи роботи талановитого художника Олександра Войтовича (його проект “Алегорія в обцасах” і ознаменував відкриття галереї), наштовхнулися на його твір “Зелена канапа”. Сашко не мав нічого проти, щоб саме так назвали нову галерею, де для більшої відповідності встановили реальну канапу зеленого кольору.

“Ми позиціонуємо себе як галерея, яка спеціалізуватиметься на сучасному мистецтві, тут виставлятимуться художники, які вже знайшли свій стиль і власне обличчя, — сказала на відкритті Олеся Домарадзька. — І хоча нічого не маємо проти представлення талановитих художників-початківців, наразі нас більше цікавлять ті, хто вже має визнання в Україні та за кордоном”.

Експозицію в галереї змінюватимуть що три-чотири тижні. Як стверджують засновники, її не обмежуватимуть лише живописом і графікою: тут виставлятимуть скло, текстиль тощо.

А щодо “Алегорії в обцасах”, то критик Богдан Шумилович у каталозі до цього мистецького проекту так окреслив його суть: “У більшості чоловічої половини людства обцас як дуже незвичайна форма викликає спогад про жіночу грацію та красу. Чуттєві переживання, пов’язані з жінками, перетворюються на ментальні картини, які вже як “спогад про спогад” присутні в живописній картині. Візуальний обцас Войтовича — це алегорія жінки. І найпарадоксальніше тут те, що обцас — це найправдивіша жінка, хоч як неправдоподібно це звучить. Недарма ж вважають, що... картина жінки не є тим, чим сама вона є насправді... картина — це насолода! Насолоджуйтесь...”

Новий виставковий зал, який нещодавно під музикування струнно-духового дуету й передзвін келихів із шампанським гостинно відчинив перед відвідувачами двері за адресою вул. Вірменська, 7, підтвердив тенденцію до формування специфічного галерейного кварталу на цьому усталеному міському туристичному маршруті. Саме такий напрямок бізнесу узгоджується із генеральним планом міських влад щодо регенерації суспільних функцій середньовічних вуличок...

Однак серед різноманіття мистецьких пропозицій "Зелена канапа" вирізняється не тільки пошуком власного амплуа, а й ретельним дотриманням виставкової політики.

Експозиція "Алегорія в обцасах" відкрила лік другому десятку виставок, у яких в останні роки цей молодий випускник Львівської академії мистецтв не просто брав участь, ай здобував призові нагороди...

Ніхто б особливо й не зупиняв увагу на обрамленні, коли б воно не становило певну цілісність із зображенням. Рами в картинах Войтовича – незмінний авторський бонус до  творів, що в більшості за технікою виконання хоч і належать до олійного малярства, а проте зраджують природу питомого хисту автора як доброго рисувальника. Бо властиво в графіці, в облюбованому папері – сангіні – білилах Войтовичу вдається досягнути того віртуозно легкого володіння енергетично експресивною лінією і моделюючими об’єм тінями так, що внаслідок цього гармонійного поєднання, критики мають підставу наполягати на присутності сформованої (до впізнавання з першого погляду!) манери зрілого майстра.