На головну     укр : рус : eng
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 23.02.2012
Діоніс проти Аполлона: вишуканий бунт Юрія Коваля проти естетичних кліше

У якійсь паралельній площині відкриття виставки Юрія Коваля «Естетика. Підспудне» в «Зеленій канапі» можна було уявити як театралізоване протиставлення процесій жерців давньогрецького бога Сонця Аполлона і бога рослинності, родючості, покровителя виноградарства Діоніса, кожен із яких мав потужні, протилежні й водночас взаємодоповнювальні культи.

  Обидва начала (аполлонівське — світ гармонії, порядку, високих почуттів, музики й поезії і діонісійське — світ тілесної символіки, танцю, ритмів, оргій та екстазу, а також страждань і драми), що сформувалися в античні часи, вагомо вплинули на розвиток європейського мистецтва. 

Юрій Коваль зазначив, що поштовхом до концепції «Естетики. Підспудного» була теорія філософа Фрідріха Ніцше про те, що аполлонівське начало не притаманне людині, що більш природним для неї є діонісійське. А поза тим ідеться про гармонію обох начал і потребу збалансувати ймовірні перегини в той чи інший бік. «Упродовж століть людство навчилося розділяти естетику на певні моделі. Основною проблемою є гармонія природи та світу. У так званих законах краси, шукаючи якесь підґрунтя, можна помітити зіставлення з антиподом потворного, яке, здебільшого, викликає обурення, дисгармонію.

  Зараз усі ці естетичні канони втратили свою актуальність, кордони розмиті, усе зіпсовано надмірною естетичністю. Настає абсолютна аполлонізація. Усе якесь неживе, штучного походження, з надмірною часткою брехні, в об'єктах і словах. Прагнення до гармонійності у повсякденному житті — звична справа, усе як під лінійку, без хаосу, пристрасті та бунту. Чому б не поламати стереотипи, а спробувати те, що здається абсурдом, і зробити його нормою, надати іншого змісту і не шукати в цьому сенсу», — міркує митець в анотації до виставки.

  Бунтує проти «класичної естетики» художник дуже вишукано й естетично.  Майстерною живописною мовою творить натюрморти, поєднуючи незвичні речі — білизну, шкарпетки з посудом, фруктами, вином, на противагу класичним композиціям «мертвої натури». Каже, що закладені в головах безлічі людей уявлення, стереотипи про те, що ми повинні бути саме такими, а не іншими, про класичні речі, які всі звикли бачити, іноді його не те що дратують, але породжують бажання щось змінити, висловити протест. 

Митець зазначає, що якихось інших аспектів у твори не закладав, однак очевидним багатьом відвідувачам видався еротичний підтекст, зокрема завдяки виразному ефекту протиставлення кольорів на полотнах. Водночас виставка провадить діалог із експозицією «Табу» в галереї «Дзиґа», останні дні якої збіглися з відкриттям «Естетики. Підспудного». 

Як зазначила куратор «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька, те, що такі різні галереї одночасно представляють роботи одного автора, свідчить про феномен Юрія Коваля: «Мені імпонує те, що він модний художник, але без відчуття одноденності, поєднує актуальне і вічне, реалізує майстерність живописця, але без традиційної львівської стилістики. Упевнена, що він може бути видатним художником. Він мислить, відчуває і вміє передати свої думки і відчуття». 
Дзвенислава БАСАРАБ. “Львівська пошта”. 12.01.2012
Кожна картина має свій шифр

У галереї "Зелена канапа" відкрилася виставка робіт львівського художника Ігоря Романка

Він не пише портрети на замовлення, на його картинах – лише ті особистості, котрі мають на нього чималий вплив і, як він сам каже, змінюють його на духовно-чуттєвому рівні. Однією з таких постатей є поет Богдан-Ігор Антонич.

  На думку живописця, Антонич – найгеніальніший український поет, слово якого надихає творити. Публіка належним чином оцінила представлений на виставці портрет поета. Крім того, Ігор Романко створив картину, яка є своєрідною ілюстрацією до вірша Антонича "Запрошення":

Вже спалюється день на вугіль ночі,
росою вечір трави з попелу полоще,
і ляк, мов свердел, твоє серце точить,
і місяці ті згублені полошить.
Самітний друже, мов у ночі пояс,
ти в таємничість світу оповитий.
В цей вечір весняний ходи зо мною
в корчмі на місяці горілку пити.


  Чималу увагу відвідувачів також привертає картина, на якій зображено Олега Скрипку в образі Мамая. Цей портрет представлено на виставці невипадково – лідер гурту ВВ входить до списку тих особистостей, які спонукають Ігоря Романка до творчості. Так, ранній репертуар рок-гурту не залишає байдужим художника й донині. За словами самого мистця, є люди, які допомагають йому краще відчувати себе та світ довкола: зокрема, Антонич – словом, Скрипка – музикою.

   "Портрети Ігоря Романка – свого роду пам'ятники тим людям, яких він пише. Мені імпонує, що він зображає людину як особистість, сповна відображаючи її духовний світ", – розповіла "Пошті" директор галереї "Зелена канапа" Олеся Домарадзька. Варте уваги, що кожна експонована робота з цієї виставки має своє символічне значення, свій шифр. Скажімо, картина, на якій зображено акордеон. Коли дивишся на неї, виникають відповідні музичні асоціації. Так само багато варіантів трактування картини, на якій – річка і два береги. Людська фантазія є безмежною, і хтозна скільки ще інтерпретацій зображеного криється у творах львівського майстра…

  В усіх представлених роботах є дещо спільне – дерева. Саме цей своєрідний символ життя художник зобразив на всіх картинах. І як він сам розповів, робить це не спеціально. Жартує, мовляв, вони самі його наздоганяють на полотнах.

  Творчість львів'янина Ігоря Романка має чимало прихильників. Це вкотре засвідчили численні відвідувачі галереї, серед яких були й знані мистці міста Лева. Зокрема, Борис Буряк, заслужений художник України, член академічного сенату Римської академії сучасного мистецтва, назвав Романка біблійним художником. "Це вже сформований митець, який знайшов власний неповторний стиль та свою тематику в живописі", – сказала Олеся Домарадзька.

  Виставка, яку пропонує "Зелена канапа", є не просто символічною, але й натхненно-одухотвореною. До неї увійшли 17 живописних робіт, які автор створив упродовж останніх кількох років. Побачити портрети, а також натюрморти та пейзажі у виконанні Ігоря Романка можна до 29 січня в галереї "Зелена канапа" (вул. Вірменська, 7). 
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 18.12.2011
Скоро Різдво!

Галерея «Зелена канапа» чи не першою серед львівських музеїв і галерей упустила у свій заклад різдвяний настрій

Уже вп'яте тут відкрили «Різдвяну вис­тавку», яка на невеличкій площі об'єднала цього разу аж 33 львівських художники.

Свого часу розпочавши з новорічно-різдвяної експозиції шопок за участю 11 митців, «Зелена канапа» тепер чітко знає, чого хоче і від експозиції загалом, і від кожного митця зокрема. А саме, як зауважила в розмові з журналістом «Газети» директор галереї Олеся Домарадзька, розмаїття навколоріздвяних тем і нестандартних підходів. Саме тому в рамках вис­тавки бачимо не лише традиційні, а й концептуальні твори.

Живопис, кування, віт­раж, інсталяція, батик, кераміка, інші види мистецтва в особах більше й менше відомих творців — Михайла Демцю, Пет­ра Сметани, Юрка Коха, Анни Атоян, Іванки та Сашка Войтовичів, Олени Цілуйко, Інни Івасюк, Ольги Кваші, Сергія Савченка й інших — цікаві ще й тим, що 90% запрезентованого створено спеціально до «Різдвяної виставки» у «…канапі». Тож, якщо хочемо свята вже — не барімося!    
Дзвенислава БАСАРАБ. “Львівська пошта”. 10.12.2011
Різдвяні традиції "Зеленої канапи"

33 львівські художники взяли участь у святковій виставці

У кожній родині є свої традиції, певні усталені звички. Мистецька родина галереї "Зелена канапа" – не виняток. Уже п'ятий рік поспіль тут відбувається передріздвяна виставка.

У першій брали участь 11 авторів. Цього року – рівно втричі більше, свої роботи представили 33 художники. Як розповіла Олеся Домарадзька, власниця "Зеленої канапи", насправді охочих було більше, однак площа приміщення, на жаль, не дозволяє розмістити більшу кількість експонатів. "Організація цієї виставки зазвичай відбувається спонтанно. За рік до події я кажу митцям, аби готували свої роботи. Що з того виходить, довіду­ємося лише перед самим відкриттям, але завжди намагаємося, щоб усе було злагоджено та красиво", – розповіла "Пошті" Олеся Домарадзька.

  Відвідувачам пропонують роботи не тільки живописців, але й скульпторів, художників, які працюють з гутним склом, вітражем, керамікою, текстилем, лялькарів, авторів інсталяцій тощо. Зокрема, цьогоріч до участі у виставці зголосилися такі знані майстри, як: Петро Сипняк, Анна Атоян, Андрій Болюх, Михайло Демцю, Ольга Кваша, Олена Цілуйко, Юрій Кох, Ярина Мовчан, Іванка Войтович, Петро Сметана, Вікторія Ковальчук, Ольга Кравченко та інші.

  Як розповіла одна з учасниць, Наталя Бартків, вона дуже любить подібні акції, адже в неї виникає безліч цікавих сюжетів на різдвяно-новорічну тематику. Наталя Бартків представила дві картини. На одній – сімейне застілля: домашній затишок, щирі розмови, чай, мандарини. Інша – різдвяний вінок на вхідних дверях, який сповіщає усім: настали свята! "Коли створювала ці картини, мене переповнювала невимовна радість. Думаю, це почуття передасться і відвідувачам", – розповіла Наталя Бартків.

  За словами організаторів, такі акції дуже популярні серед львів'ян та гостей міста. Бо ж саме на групових виставках можна побачити роботи різних авторів, а відтак і самих митців. І справді, у стінах галереї панує особливо чарівна атмосфера, коли по-дитячому радієш намальованій сніжинці, рожевощоким янголятам та веселково вбраній ялинці-красуні. Свята вже зовсім поряд – саме про це нагадує казкова виставка, яку ви зможете побачити до восьмого січня у "Зеленій канапі". 
Дзвенислава БАСАРАБ. “Львівська пошта”. 19.11.2011
Картини-спогади про літо

До Львова зі своєю виставкою завітала білоруська художниця Ілона Кособуко

До міста Лева мисткиня із Білорусії приїздить уже вчетверте, проте в галереї "Зелена канапа" свої роботи вона виставляє перший раз. Каже, що Львів їй дуже подобається, з ним в Ілони Кособуки багато спогадів.

"Сни минулого літа" – назва експозиції, яку художниця привезла до нас. Минулого літа Ілона дуже багато подорожувала, вдалося відвідати багато країн світу, побачити чимало цікавого та гарного. Власне, такі мандри й стали натхненним поштовхом для створення виставки. На полотнах її картин переважають легкі, спокійні й водночас насичені відтінки кольорів. Дивлячись на картини Кособуки, мимоволі переносишся у місця, які пропонує нам художниця – сонячне узбережжя моря, квітучий і по-особливому чарівний сад, вузькі й таємничі вулички міст.

Олеся Домарадзька, куратор виставки, назвала живопис білоруської авторки інтелігентним. Так воно і є. Видається, що кожен рух пензля, кожен мазок зроблений дуже точно, з розумом і душею. Білий – улюблений колір Ілони Кособуки, його є багато в її роботах. "Для мене колір є дуже важливим. Адже це свого роду авторське бачення світу", – зазначає художниця. Вона працює у сфері танкового та монументального мистецтва. Такі роботи любить за великий формат, бо "є, де розгулятися". До речі, Ілона малює не тільки картини. Її чоловік – архітектор, тож Кособука займається і стилістикою інтер'єрів.

Ознайомитися із творчістю малярки з-за кордону прийшло немало охочих: львівські художники, мистецтвознавці й прості поціновувачі прекрасного. Серед них був і Олег Микита, голова Львівського відділення Спілки художників України. "Сірничок, який розпалив велику дружбу між Україною та Білорусією – це живопис Кособуки", – наголосив пан Микита.

Потрапити до нічних подорожей мисткині можна до 4 грудня. До речі, це буде остання літня експозиція перед щорічною "Різдвяною виставкою", яка вже стала доброю традицією у галереї "Зелена канапа".
Дзвенислава БАСАРАБ. “Львівська пошта”. 27.10.2011
Гарячий час мистецтва

У "Зеленій канапі" – виставка живопису Наталі Бартків

Ця виставка – про щасливі моменти життя. Споглядання картин наповнює глядача чуттєвою насолодою, задоволенням, невимовною радістю. Це саме ті відчуття, які змушують художницю творити. "Гаряча пора" – реалістичні зображення, правильність композицій, яскрава палітра кольорів. Це картини, намальовані у стилі примітивізму, який є основоположником більшості авангардистських течій у художньому мистецтві.

"Через картини пізнаємо авторку. Візія, яку демонструє нам художниця, притаманна саме її стилю життя, способу мислення. Це дуже цікава маніфестація своєї емоційної ідентичності, яка розкривається у свободі компонування і фактурній колористиці", – каже мистецтвознавець Роман Яців. На його думку, в перспективі творчість Наталі Бартків матиме більш системний характер.  Мисткиня відображає один із сегментів розвитку сучасного мистецтва. Вона ніколи не слідує за чіткою схемою, а модифікується відповідно до того, що зображає на картині. Живопис Бартків – мистецтво, яке активно реагує на запити середовища.

Гаряча пора – не обов'язково літо. Це багатий урожай восени, зустрічі друзів теплими зимовими вечорами. Зрештою, коли закохуєшся навесні. Гаряче тоді, коли абсолютно все приносить задоволення. Саме так охарактеризувала свою виставку художниця. "Я дуже розпещена увагою та любов'ю глядачів. На всіх моїх виставках люди всміхаються, веселяться, навіть фотографуються біля картин. Мені це дарує неймовірне тепло та радість", – каже авторка. 

Насолодитися "Гарячою порою" від Наталі Бартків можна до 13 листопада у галереї "Зелена канапа".
Дзвенислава БАСАРАБ. “Львівська пошта”. 6.10.2011
Картини, що призначають зустріч

У "Зеленій канапі" – виставка львівської художниці Ольги Кваші

Як сказав французький скульптор Анрі Матіс, творчість потребує мужності. Львівську художницю Ольгу Квашу цілком можна назвати мужнім живописцем, яка ось уже вчетверте представляє свої картини львівській публіці у галереї "Зелена канапа". "Там, де буду тебе чекати" – назва виставки про звичайнісінькі місця, у які людина потрапляє, ідучи на роботу, виїжджаючи на прогулянку тощо. Коли приходиш туди, зупиняєшся і думаєш про якусь людину, згадуєш її, хочеш побачити.

"Я бачу, як художниця Оля Кваша росте. Про це свідчать навіть полотна, які помітно збільшилися у розмірі. Трішки змінилася стилістика, з'явилося щось нове, свіже", – каже куратор галереї Олеся Домарадзька. Пейзажі авторки є казковими й водночас дуже реалістичними. Художниця до найменшої деталі намагається передати усе таким, яким воно є насправді. Дивлячись на картини, бачиш, що кожен листочок, пелюстка, травинка виплекані та вилюблені авторкою. "Цього я навчилася у старих майстрів. Переглядаючи альбом, мій учитель мені казав: "Дивись, з якою любов'ю намальований кожен предмет", – зазначає Ольга Кваша. Художниця каже, що відчуває певну соціальну місію, аби звернути проблему на відокремлення людини від природи. Вона вважає, що людство зациклилося на власному добробуті, забувши, що таке чути, бачити та відчувати природу.

Від часу останньої виставки творчий почерк художниці дещо видозмінився. Зокрема, стиль та техніка малювання. Але тематика та сама – природа. Ольга Кваша вважає, що найбільш нестерпним для художника є мовчання щодо його робіт, творчості. Тому авторка зізналася, що від львівського глядача чекає реакції.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 15.09.2011
Місто без музею сучасного мистецтва

Чого бракує Львову, щоб бути європейським містом? Влада нашого міста, очевидно, вважає, що він не може бути культурною столицею та туристичною Меккою без фестивалю пампуха та свята шоколаду. Однак однією з уже звичних ознак сучасного європейського міста є музей сучасного мистецтва, зокрема мистецтва актуального (контемпорарі арту).

  І річ не в тому, що таке мистецтво сприймають аж ніяк не всі, щобільше, іноді воно навіть відштовхує відвідувачів («Пінчукартцентру» в Києві чи Центру сучасного мистецтва «Уяздовський замок» у Варшаві), зокрема й тих старших пань, робота яких — наглядати за цими творами і які не могли збагнути суті багатьох справді неестетичних робіт на одній із контемпорарі-виставок у Варшаві. Але — такі музеї там є. І, хоча це може й дивно для наших чиновників, туди навіть заходять туристи.

  У Львові про музей чи центр сучасного мистецтва говорять здебільшого як про щось ефемерне, примарне й нереальне. Можливо, мають рацію, з огляду на специфіку нашого міста і його культурної ситуації. Однак директор галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадзька вважає, що потрібно робити реальні кроки на шляху до появи такої інституції у місті Лева.

  Саме в цьому контексті 13 вересня в «Зеленій канапі» відкрили виставку «Музей сучасного мистецтва», автор ідеї та куратор якої — Олеся Домарадзька. Живописні твори Бориса Буряка, Володимира Богуславського, Сергія Гая, Михайла Демцю, Влодка Кауфмана, Володимира Костирка, Юрія Коха, Сергія Міхновського, Любомира Медвідя, Сергія Савченка, Петра Сипняка, Романа Романишина стали першими експонатами «Музею сучасного мистецтва». За словами куратора, вона добирала знакові живописні твори найкращих львівських художників періоду 90-х років минулого століття — як періоду становлення незалежності України. Директор галереї «Гердан» Юрій Бойко зазначив, що ця експозиція — своєрідний римейк виставок, які він організовував на початку 90-х.

  На виставці представлено роботи здебільшого з приватних колекцій художників, які митці залишили для себе, вважаючи їх особливо вдалими. Тому експозиція — своєрідний концентрат львівського малярства від початку 90-х до 2000-х років. За словами Олесі Домарадзької, можливими є також аналогічні виставки в «Зеленій канапі» графіки, скульптури тощо. 

Коли озвучують проблему музею сучасного мистецтва у Львові, то насамперед говорять про брак фінансування та відповідного приміщення. Заступник міського голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів із цього приводу зазначив: «У наших сусідів центри сучасного мистецтва відкривали або за кошти олігархів, або Євросоюзу. Для Львова на найближчий час реальними є радянські постіндустріальні території. Була й досі актуальною є ідея залучити для такого осередку територію Палацу мистецтв — великі площі в центрі міста, хоч може й невідповідної для такого мистецтва архітектури. Але навіть якби було приміщення, то треба спершу з'ясувати, що таке сучасне мистецтво».

  У Львові справді триває прихована, а іноді відкрита боротьба-протистояння різних поглядів на мистецтво, сучасне зокрема. З цього приводу Юрій Бойко уточнив: «Це специфіка нашого міста. Скажімо, Львів набрався би відваги і провів би конкурс кураторських проектів музею сучасного мистецтва. Через два місяці після того, як куратор почне реалізовувати свою ідею, з'явиться група підтримки іншої групи художників, які будуть писати звернення, що ці художники погані». Олеся Домарадзька натомість вважає різноманітність мистецького середовища його позитивною особливістю, відштовхуючись від якої, треба й формувати концепцію музею сучасного мистецтва, експозиція якого мала б бути такою самою різноманітною.

Сучасне мистецтво справді трактують по-різному, тому й запровадили термін «актуальне мистецтво» для означення нових жанрів (перформанси, інсталяції, відеоарт тощо). На виставці в «Зеленій канапі» представлено сучасне мистецтво, яке належить до, умовно кажучи, «доперформенсного» періоду. Символічно фіксує межу-перехід експонована на виставці робота Влодка Кауфмана «Кишеньковий календарик», про яку в каталозі до виставки зазначено як про етапну роботу 1992 року, як «відлік днів, у котрі Влодко Кауфман переосмислював своє ставлення до живопису як до основного жанру, вершини своєї творчої діяльності. Намалювавши його, він перестав займатись живописом і здійснив свій перший хепенінг, з якого почав відлік новому етапові — подвижницького просування актуального мистецтва в середовище консервативного мистецького Львова».

  Коментар
  Зеновій Мазурик, голова Асоціації музеїв та галерей Західного регіону: «Свого часу в Любліні митці почали купувати художні твори одні одних, щоб їхні роботи не розсипалися по світу. Потім знайшовся цікавий міністр культури, який запровадив відповідну державну програму. У Львові є національний художній музей, у якому є відділ сучасного мистецтва. Хіба в нього мало ресурсів? Очевидно, немає достатньо професіоналізму. Є Львівська галерея мистецтв, у приміщенні якої було реалізовано два цікаві проекти «Реанімація» та «Старі-нові майстри». Музей сучасного мистецтва не має бути традиційним музеєм, експозиція в ньому має бути змінною, я радше говорив би про центр сучасного мистецтва. У нашого такого пишного, гордого Львова, який пишається львівською школою, Академією мистецтв, коледжем імені Івана Труша, є дуже важлива проблема — проблема рецепції мистецтва. Бо є мистецтво активне, коли творить художник, і мистецтво рецептивне, коли художника читають. Коли люди йдуть не на кічок купувати, а в галерею. І навіть не тільки купувати, а хочуть спілкуватися з мистецтвом. Якщо не буде саморефлексії, не буде й мистецтва». 
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська пошта”. 25.06.2011
Жіноча радість у долонях

У "Зеленій канапі" виставка перснів Олени Хомякової. Зрештою, має значення не те, що нова колекція авторських перснів "Біла" (яка експонується у "Зеленій канапі") авторства молодої художниці Олени Хомякової виготовлена у сріблі з використанням кераміки, скла, перлів та каміння лише білого кольору. А те, що форми цих перстенів – цілковито несподівані!

Як зазначила на відкритті виставки директор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька, ці перстені у виконанні недавньої випускниці (за спеціальністю скульптор і кераміст)  Львівської національної академії мистецтв не просто жіночі прикраси, а справжні арт-об'єкти, такі собі "скульптурні композиції в мініатюрі, що тяжіють до естетики мінімалізму та близькі до прогресивного скандинавського дизайну". "Інакше кажучи, – характеризувала дійство Олеся Домарадзька, – запропонована експозиція має значно менше спільного з ювелірним мистецтвом, аніж з дизайном та скульптурою".

Хто був минулого року на першій персональній виставці авторських перстенів Олени Хомякової у тій-таки "Зеленій канапі", відразу зауважив, що ця авторка не боїться прикрашати жіночі пальці масивними різнобарвними декоративними фігурами, скажімо, годинника, равлика чи чогось іще. І щоразу вгадує. Можливо, через те, що її персні дозволяють виділитися, без додаткових слів заявити про власну неординарність. Експозиція "Біле", як на мене, стриманіша, однак свідчить, що не стільки над кольористикою, скільки над архітектурою виробів Олена Хомякова працює невпинно.  Попри те, що художниця робить різні прикраси, праця над перснями для неї – найулюбленіша. Тяжіючи до скульптурних речей, Олена Хомякова переконана, що перстень і для того, хто його вбирає, і для неї як художниці – найбільш вдячна коштовність. І саме через те, що спроможний дати таку свободу, від якої аж дух захоплює.

"Раніше я була схильна більше імпровізувати, – розповідала Олена Хомякова "Пошті". – А тепер кінцевий результат праці дедалі ближчий до того, що замислювала спочатку.  Можливо, і назва виставки  – "Біла" – продиктована не тільки світлою смугою у моєму житті, а й тим, що внутрішньо зараз перебуваю не лише в ліричному стані, а й стані спокою. А взагалі мені страшенно подобається працювати з об'єктами, які вміщаються у долонях…"
 



Божена Городницька. SUMNO.COM. 6.06.2011
Сергій МІХНОВСЬКИЙ: «А далі - жити і тішитися, що сонце сходить…»


Вже понад 20 років він працює, малює і провокує (у найкращому розумінні цього слова). Створює картини не лише фарбами, а й молоком і землею, бавиться інсталяціями у просторі, а з кожним новим проектом, який виношує у голові не один рік, завжди потрапляє у «яблучко» актуальності. Понад 15 років Сергй Міхновсьий працює «придворним художником» Львівського палацу мистецтв. Каже: «Я майже як Веласкес, тільки Філіпа IV в нас в Палаці нема та й двору теж». За понад два десятки творчої праці окрім участі у численних виставках, Міхновський свого часу привів до України пошт-арт, ініціював святкування, у мистецький спосіб, дня народження Andy Warhole, американського поп-артиста з українським корінням… А днями львівський художник відсвяткував власний ювілей – 50 років, які, звісно, відзначив не менш АРТистично. А саме – виставкою «Каре. 50 квадратів», яку можна оглянути у «Зеленій канапі» до 19 червня. 

 50 квадратів - це 49 маленьких полотен розміром 20 на 20 сантиметрів, які разом укладаються у велетенський п’ятдесятий квадрат. (Хоча маленька версія п’ятдесятого також існує, просто в квадрат «не вписується»). П’ятдесят легких, але добросовісно випрацьованих. які Міхновський створював впродовж двох років. Каже, малювалося в майстерні і на натурі, без поспіху і в задоволення.

– Я б не хотів наголошувати на назві, – зауважив ювіляр Міхновський. – Мої 50 квадратів – це візуалізація кількості. Бо ми не завжди уявляємо те, що чуємо. Коли сталася трагедія в Нью-Йорку, коли оприлюднили кількість жертв, люди співпереживали втрату, жалобу, але вони не уявляли насправді величини трагедії. Тоді я подумав, пройде рік і цікаво яким чином американці вшановуватимуть цей день пам’яті, день скорботи. І ось минув рік, в Централ парку в Нью-Йорку зробили інсталяцію – виставили рівну кількість порожніх крісел, яка дорівнювала кількості жертв. Коли перехожі виходили на галявину і бачили тисячі місць, де могли б сидіти люди – це їх било їм по голові…

 – Ви казали, що маленькі роботи малювали чесно... А траплялося вам колись «схалявити»?

– Я зустрічав таких художників, які мають талант, Божу іскру, як то кажуть, від народження. Я до таких не належу. Те, що їм йшло легко, мені давалося тяжкою працею. Пройшли роки, а я зауважив, що ті люди залишилися на тому ж рівні, не опрацьовували вони свій дар... А я постійною роботою – йду далі. Зрештою, в мистецтві не «схалявиш». Можна замалювати, як Ротко, все одним кольором і воно також справлятиме враження. Коли я побачив його роботи на живо, стояв як ідіот. Енергетика відчувається шалена. І аж потім я дізнався, що він ці речі малював тонесеньким пензликом і перекривав кольором декілька разів. Звісно можна гарненько кольорово легенько щось намалювати і буде гарно, але ж глядача не надуриш…

 Сергій Міхновський – чи не єдиний в Україні художник, що з таким смаком і розмахом епатує з полотен, живописно поєднуючи зразки поп-культури та реалізму. Він винайшов свій особливий, а головне впізнаваний стиль. Техніку малярства, що нагадує текстильну техніку західноєвропейського печворку, поєднав з мотивами української вишивки. Його взаємовідносини з кольором та формою інспіровані епохою американського поп-арту, в той самий час видають в ньому глибокі вміння львівської академічної школи. В одній композиції Міхновський здатен поєднати реалістичний живопис, з абстрактним, чи декоративним. Водночас цей митець і абсолютно концептуальний і традиційний.

Розбавили експозицію «Каре.50 квадратів» великоформатні роботи з серії «Декоративні пригоди», над якою Міхновський працює уже десять років і продовжує це робити.  

– Ця серія задумана, як декоративний поп-арт, пояснює Сергій. – В Україні не було поп-арту. Цей етап ми просто проминули, бо ж в радянський час реклами, як такої не було… Також цю серію об’єднують незвичні назви, як от «Вельмишановна пані екваторіальних метеликів» чи «Король завжди король». В поп-арті немає нічого завуальованого, все очевидно. Тому, король – у золотих шкарпетках. До речі, коли свиставлялася перша робота з цього циклу «День народження шефа» на осінньому салоні «Високий замок», це був 1999 рік, а робота була датована 2000-м. Це була картина з майбутнього. На салон минулорічних робіт не можна подавати, а щодо майбутнього обмежень нема. Не знаю чи хтось зауважив тоді цю витівку (сміється).  

 – Вам 50. Щось змінилося?

– Коли я починав серйозно працювати, наприкінці 1980-х, думав над тим, щоб поставити мету, не маленьку, а радше ближчу до мрії. Тоді найбільшим досягненням для мене могло бути лише потрапити на аукціон «Сотбіс», бо я довіряю їхнім експертам. Якщо вони пропустили, значить воно чогось таки варте. І коли це сталося у  2007 році в Штудгарді, для мене це було абсолютною несподіванкою. Люди, які знали про мою «мрію» усміхалися, мовляв про що ж я тепер мріятиму. А сталося щось інакше – я перестав працювати на кількість, активно заявляти про себе. Тепер я більше приділяю уваги якості, стараюсь складати думку. Змінилася вимогливість до себе, відчувається відповідальність перед глядачем…  

 – Тобто з’явилася стабільність, що далі?

– А далі – жити і тішитися, що сонце сходить... Хтось казав, що найважливіше в житті – саме життя. Я почав шанувати миті, як змінюються пори року, як ростуть дерева, заходить сонце. Бо можна дерева садити, маєтки будувати і пропустити життя. Такі речі, трохи буддиські, біля яких наче медитуєш, заспокоюють, надихають…  

 – Ви народилися у День дитини. А в вас живе дитина?

– Живе. Навіть робиш оці виставки, то так ніби бавишся. Я колись думав, якщо машиніст чи електрик не вийде на роботу, то підведе багато людей, а художник – не вийде на роботу – не намалює картину, ніхто не зауважить… (Сміється)  






На 19-тій хвилині випуску новин - сюжет про Анну Атоян та її виставку "Відображення вражень".
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська пошта”. 9.04.2011
У "Зеленій канапі" – батик Анни Атоян

"Усі ці героїні – це я… Або майже я…" – зізналася "Пошті" львівська художниця Анна Атоян під час відкриття її чергової персональної виставки живопису на шовку "Відображення вражень" у галереї "Зелена канапа".

Та, зрештою, у цьому немає нічого дивного. Адже виставка стала підсумком мандрівок художниці за кордон, зокрема до Іспанії. А відправною точкою (до слова, як у її творчій долі бувало й раніше) – перегляд старих чорно-білих світлин, де на одній – із офіційного банкету – Анна Атоян побачила колоритного чоловіка, цілковито відмінного за своїм вбранням від інших. Побачила його і на наступних світлинах, зроблених уже за іншої нагоди. Але чоловік там був у тій самій маринарці. Художниці уявилося, що ця маринарка мала би бути голубою. І вже фантазуючи у цьому ключі, вона створила цикл робіт, присвячених улюбленим маринаркам. Однак домінуючою гамою як циклу, так і експозиції в цілому стала відправна – сіро-синьо-голуба гама, та, яка, до речі, для цієї художниці є найвідповіднішою.

Розглядаючи героїв робіт, читаючи підписи під картинами, мимоволі тепло і дещо ностальгійно усміхаєшся. Тобто робиш те, на що художниця не націлена штучно, але що, обдарована чудовим почуттям гумору, завжди провокує своїми міні-сюжетами, починаючи від перших своїх творчих публічних представлень.

Хоча видається, у загальному настрої цієї експозиції Анни Атоян стало більше печалі. Пропри те, що ця печаль – світла. Така, як у романах Франсуази Саган. Згадався рядок із улюблених творів цієї авторки: "Того дня, коли засоромитеся того, що любите, ви загинули. Загинули для самого себе…" Аннині герої не соромляться – вони проживають свої історії (а у виконанні цієї художниці це завжди історії, що обов'язково мають свій початок за ме жами картини і які не тільки можна, а й цікаво домислювати і варіювати, залежно від власного настрою та уяви) відкрито і чесно. А відтак і глядач стає до них більш відкритим і щирішим. І недаремно, адже на це працюють також прекрасний смак та відчуття стилю самої художниці.

Вдумливий глядач може за картинами Анни Атоян розгадати загадкову жіночу душу, – йшлося на відкритті виставки. Як і про те, що ця художниця ніколи не зупиняється, не повторюється, не стає на шлях заробітчанства, а постійно самовдосконалюється, а отже, зростає.

"Для Анни Атоян уся історія буття складається з яскравих кадрів фільму класичного зразка, – підсумовує дійство директор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька. – Будь-який предмет може стати для її творчості культовим. А її твори змушують не тільки усміхатися, а й мислити…"
az-art.com.ua. 5.04.2011
Відображення вражень.Анна Атоян


«Відображення вражень» - назва нової виставки популярної художниці Анни Атоян, що відбуватиметься у львівській галереї «Зелена канапа» з 5 по 24 квітня.

Більшість своїх сюжетів примружене око львівської художниці Анни Атоян виловлює у каламутних водах і тихих чорториях річки буденності. Потім вона дбайливо, «рибка» до «рибки», сортує їх, чистить від «луски» зайвих деталей, кадрує, щоби у фокус потрапив потрібний акцент, додає трохи перчику іронії, присмачує ретро… І виходить ще одна добірка ілюстрацій до трагікомічного роману, назва якому – «життя». Кожен з нас його пише, як може, а Аня фіксує, як воно нам виходить. Акварельна фактура розпису по шовку ідеально співпадає з ідеєю автора: розмити межу між реальним і уявним світами. Тож на перший погляд банальні сюжети при уважному розгляданні виявляються стовідсотковою фантасмагорією, натомість абсолютно абсурдні ситуації майже один в один списані художником з натури. Обрана Анною Атоян стилістика - найближчого до нас в часі ретро 1930-х – допомагає зображенню набути достовірної інтимності листівки з сімейного альбому. І водночас тримає реальність на відстані певної умовності дії в умовному часі і просторі.
Оксана Сиванич. SUMNO.COM. 8.03.2011
Ольга Пильник: «Чому саме кераміка? Так повела доля…»


Мистецтвознавці називають її творцем постмодерної скульптури в кераміці. Народилася Ольга Пильник 1980 року в Ужгороді. У 1995-1999 рр. навчалась в Ужгородському коледжі прикладного та декоративного мистецтва ім. А.Ерделі на кафедрі кераміки. 1999-2005 – студентка кафедри кераміки Львівської академії мистецтв, здобула ступінь магістра.

З усіх куточків виставкової зали на мене дивляться ангели, але вони явно розходяться з моїм про них уявленням. Смішні, світлі і добрі, навіть «куражні», що і робить їх такими привабливими, вони грають на музичних інструментах, керують мотоциклом, сидять просто на цераті, їздять на самокаті, мирно дрімають у фотелі; ніби герої казки чи мультика, що відпочивають перед наступною виставою. Ще мить – і дійство за їх участю почнеться знову, і вкотре міцно притулиться, затамувавши подих і кокетливо підігнувши ніжку, маленька принцеса до синьої птахи Щастя… У цьому образі – заповітна мрія кожної дівчинки, яка в дитинстві хоче бути тільки принцесою, мати корону, піймати, зустріти своє щастя, тримати його міцно-міцно, і щоб було воно різнокольоровим... Можливо, у цій алегоричній скульптурці, яка повертає мене на багато років назад, втілена мрія і молодої львівської скульпторки Ольги Пильник?

Розмова наша почалася просто і невимушено. Чомусь саме таку я і чекала зустріти: скромну і одержиму, заглиблену в себе, романтичну юнку, просту, щиру і відверту. Мимоволі звернула увагу на її руки, доглянуті, гарні, чуттєві руки Майстра, що створили глиняний рай.

– Існує думка, що здібності мають генетичні корені. У вашій родині були художники?

– Ні, художників не було. В дитинстві я любила ліпити, витинати, вишивати. Довгий час займалася музикою. Вступати на навчання до Ужгородського коледжу прикладного та декоративного мистецтва була мамина ідея, за що я їй сьогодні дуже вдячна. Мабуть, все-таки, це був випадковий вибір. Я вступила спочатку на «художній метал», де був високий прохідний бал, але потім, знову ж таки, випадково перейшла на відділ кераміки. І жодного разу про це не пошкодувала.

– Кого вважаєте своїми вчителями з кераміки?

– Добру школу дав мені Ужгородський коледж. Вперше в історії коледжу мені сподобалося працювати з глиною. З вдячністю згадую викладачку Людмилу Сергіївну Аверкієву. Потім вступила до Львівської академії мистецтв. Коли здавала документи на вступ, запитала у викладача, на який факультет порадить вступати. Сказав, що на кераміку. Мабуть, так повела доля.

– Сьогодні далеко не кожен в Україні фінансово спроможний купувати твори мистецтва. Хто є шанувальниками і потенційними покупцями ваших робіт?

– Переважно – інтелектуальні люди, які цікавляться мистецтвом і мають смак, ніж просто багаті.

– Сюжети, образи скульптурок – ваша фантазія? Звідки вони беруться?

 - Будь-яка дрібничка може дати натхнення до творчості. Буває, що той чи інший образ з’являється в уяві, часом сниться. Поштовхом можуть бути навіть запахи. Скажімо, добре пам’ятаю знайомий з дитинства запах скошеної трави, яблук з саду моєї бабці чи старої забавки з дитинства. Це викликає певні асоціації. Пригадую, було Різдво, виникло бажання зробити ангелів. Ідеї приходять дуже легко. Люблю процес творчих мук, коли майбутні скульптури уже живуть в мені. Важче буває це реалізувати. Початок і кінець, ідея і експозиція – найприємніші моменти. Середина, тобто, – сама робота – це найважче.

Чому саме глина вибрала вас?

– Сама не знаю, люблю з нею працювати. Купую готовий матеріал – шамот. Ескізів зараз уже не роблю, відразу працюю з глиною.

Хто переконав вас виставляти свої роботи?

 - Завдячую арт–галереї «Зелена канапа», Олесі Домарадзькій, яка надала мені можливість виставляти роботи. Саме там була моя перша персональна виставка під назвою «Глиняний рай» у 2007році.

Чи брали ви участь у міжнародних виставках?

 - Так, у таких видах творчості як моделювання та land art; це був фестиваль моди у Словаччині, в м. Меджилабірці у музеї Andy Warhola. Я виготовляла керамічні корсети, капелюшки, сумочки. Ще була участь у проекті Landart. Все відбувалося на природі, з натуральних матеріалів робили різноманітні інсталяції.

У пресі вас називають «керамічною хуліганкою». Як ставитесь до такої оцінки?

 - Позитивно! Я не хочу робити звиклі речі. Хочеться викликати почуття, якими б вони не були.

– Як ви самі класифікуєте роботи?

 - Насамперед, – серійні, я їх тиражую. Вони веселі, смішні, сувенірного плану. Ціна – від 90 до 150 гривень. Є ексклюзивні, вони дорожчі; є роботи до певних виставок. Люблю проекти, які налічують кілька скульптур, об’єднаних тематично. Є роботи на замовлення, скажімо, елементи декору в стилі етносу. Було цікаве замовлення – скульптури для саду.

– Ваше ставлення до своїх робіт?

 - Я їх люблю!!! Але відпускаю легко, з радістю, нехай ще комусь приносять насолоду.

Чи маєте конкурентів у Львові?

 - Існує стереотип мислення, що кераміка не несе мистецької цінності. Своєю творчістю хочу цей стереотип зламати. Художня кераміка – не утилітарний витвір, а витвір мистецтва, який теж може бути шедевром. Вважається, що живопис – найдосконаліший, але живописців багато, а керамістів мало.

– Чи були б ваші роботи цікаві в діаспорі?

 - Сподіваюсь, моя кераміка нікого не залишить байдужою. Але організація виставок на виїзді потребує певних фінансових затрат. Кераміка важка в транспортуванні, а це викликає певні труднощі.

Чи вважає себе Ольга Пильник багатою людиною?

 - Скоріше, щасливою від того, що відчула сублімацію, знайшла себе. Це один із найважливіших критеріїв щастя, багатства духовного. Маю бажання працювати, а це дає мені всі можливості реалізації своїх задумів…

Колись давно, у дитинстві, мені здавалося, що мої плюшеві ведмеді, улюблені ляльки та інші забавки вночі, коли всі сплять, оживають. Я була впевнена, що вони розмовляють між собою. Сьогодні, після відвідин «Зеленої канапи» і знайомства зі скульптурами Ольги Пильник, я пригадала цей момент. І знову, як у дитинстві, здалося, що після закриття галереї всі ангели, ведмедики, рожеві зайці, принцеси, тигри і птахи покидають свої звиклі місця на стелажах, всідаються на зеленій плюшевій канапі і розпочинають якесь дійство. А, можливо, перебиваючи один одного, на всі лади зізнаються в коханні і згадують Ольгу Пильник, яка вдихнула в них життя, як колись Пігмаліон у свою Галатею…

ZAXID.NET. 1.02.2011
У Львові Юрко Кох презентував "Секс і місто"


1 лютого у Львові у галереї «Зелена канапа» на вул. Вірменській,7 відкрилась виставка відомого художника Юрія Коха під назвою «Секс і місто». Триватиме виставка до 20 лютого.

У межах виставки експонуватимуть 25 полотен, створених у різні роки, однак об’єднані спільною тематикою, відображеною у назві виставки. Як характеризує цю тему сам Юрій Кох: "Це не виставка розпусти, або пуританства, двох сторін одної медалі. Це демонстрування духу еротики у львівських провулочках, кам’яницях і парках".

Під час презентації автор зазначив, що назва виставки нагадує відомий серіал, однак Кох запевняє, що назвав би свою виставку "Секс і місто" навіть тоді, коли б не знав цього телесеріалу.

Юрій Кох також зазначив, що частина робіт, представлених на виставці, раніше вже експонувались, проте у цілісну тематичну виставку картини довелось збирати впродовж років. Та роботу "Пекелко", зізнається Кох, він розпочав малювати на початку 90-х років минулого століття, а завершив нещодавно. Ще на одну картину чекає порожня рама – її затримали на митниці, однак художник сподівається, що сьогодні-завтра полотно з’явиться в "Зеленій канапі".

"На картинах є багато служниць. Не тому, що це тема Мазоха, просто тема служниць дуже цікава", – сказав Кох. Він подякував організаторам виставки, а також "спонсору рам – секс-шопу зі Старого Самбора".
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 12.01.2011
Від вертепу до балету: «Падав сніг на поріг» Інни Івасюк та Віти Проців

Якщо буденність життя стерла з пам’яті барви дитинства – приходьте у галерею «Зелена канапа», де триває виставка із наївно-дитячою назвою «Падав сніг на поріг» двох дорослих мисткинь Інни Івасюк та Вікторії Проців.

Вони бережуть вірність цьому світлому і щирому періоду життя за допомогою своєї творчості.

«Падав сніг на поріг» – постсвятковий антидепресант для дітей будь-якого віку. Радісний настрій від переглянутого – гарантований. Спільним у художниць є не лише лейтмотив їхньої творчості, а й те, що їхні роботи неможливо сплутати з чиїмись іншими. У них закохуються з першого погляду і великі, і малі, скептики і циніки, і навіть байдужі песимісти... Персонажі на полотнах Віти Проців та маґодзи Інни Івасюк – пустотливі і винахідливі, емоційні та добродушні, кумедні та дотепні…

Це вже друга спільна експозиція художниць. Цього разу у ній поєдналися традиційний вертеп із сучасними розвагами, що притаманні циклу Новорічно-Різдвяних свят. Обабіч старого вікна сільської хати, в яке заглядають колядники, можна переглянути балет «Лебедине озеро», послухати хор бандуристок чи насолодитися танцями та ворожіннями «Циганки Ази» Віти Проців. Поруч із традиційним вертепом та святково одягненими гостями-маґодзами Інна Івасюк представила «карнавальних» персонажів – батяра у костюмі кумедного зайця, продавця вати, або, як сама називає цю ляльку авторка, – «Єті», та милого яскравого янгола…

– Інна і Віта наче й дорослі дівчата, а все ніяк не покинуть своїх забав. Інна бавиться у маґодзи, Віта має своїх персонажів, яких зображає в авторській техніці свого батька, – розповіла господиня «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька. – З досвіду знаю, що дитинним «назовні» може бути лише той, хто носить цю дитячість всередині. На жаль, часто оту дитинність люди закопують глибоко в собі. Дівчата, навпаки, роблять її приводом для творчості. Це виставка не для роздумів, а для кайфу (сміється – Б. Г.).
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 23.12.2010
Хто, хто в різдвяній рукавичці живе?

На перший погляд, робота живописця Юрія Коваля “Снігові баби” в рамках “Різдвяної виставки” в галереї “Зелена канапа” стосується Різдва досить опосередковано, передусім через пору року, яка репрезентує улюблене з дитинства свято. Однак блакитно-білі кольори сніжно-білої зими та снігова баба як її атрибут — тільки перший ряд асоціацій. Наступний — переконливий образ бабці, яка сперлася на снігову бабу. Жодних традиційних атрибутів Різдва, однак воно відчутне в спокійно-величавому виразі обличчя старенької, її самотності й водночас сподіванні й очікуванні — чогось особистого й важливого, чого зазвичай прагнемо від цього свята.

Саме завдяки “Зеленій канапі” набули популярності у Львові різдвяні експозиції. За чотири роки існування галереї — чотири різдвяні виставки: персональна Євгенії Гапчинської і три групові. Змінювалися концепції (від вертепів до різноманітних асоціацій навколо Різдва — зима, домашній затишок, ікона, ангели...), кількість учасників (від 8 до 27), але “Різдвяна виставка” в “Зеленій канапі” — з категорії “тих речей, які мають бути”, а водночас підтвердження, що щирість і творчий підхід дають змогу уникнути банальності. За словами куратора галереї Олесі Домарадзької, художники підготували нові твори саме для цієї виставки, а крім митців, які постійно співпрацюють із “Зеленою канапою”, представлено роботи двох молодих художниць-початківців. Попри те, що в камерному приміщенні вдалося розмістити твори 27 авторів (які репрезентують живопис, графіку, кераміку, тіффані, текстильні ляльки, фотографію, гутне скло, інсталяцію, ляльки з пап’є-маше, текстиль, колаж), через що експозицію жартома назвали “різдвяною рукавичкою”, помістилися роботи не всіх авторів.

Щоб здивувати глядачів свіжим поглядом на тему Різдва, деяким художникам довелося вдаватися до нових технік, сюжетів, інтерпретацій тощо, а іншим достатньо традиційний сюжет зобразити у власному стилі, як-от художниці Анні Атоян у “Різдві”. В яскравій колірно та чіткій структурно інсталяції Петра Сметани різдвяна вечеря “зависає” десь у повітрі, ближче до неба. Несподівану за мистецькими ідеями та сюжетотворчими атрибутами Різдва і теж “небесну” роботу “Р-зірки” запропонував Сергій Савченко.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська пошта”. 21.12.2010
Ой хто-хто в “рукавичці” живе?

Учетверте галерея “Зелена канапа” організувала традиційну у власних стінах різдвяну виставку і учетверте змогла зробити її інакшою, ніж провадила досі. Аж 27 талановитих учасників цього разу запропонували не лише своє бачення Різдва, а й враження від цього дійства, свої побажання, надії та фантазії. І вийшло некласично, несподівано, але, без сумніву, – цікаво.

Коли мені сказали, що галерея готується розмістити у себе одночасно роботи близько тридцяти авторів, схопилася за голову. Бо як на такій невеличкій площі це реалізувати? Однак директор галереї Олеся Домарадзька знала, за що береться: хоч і тісно, але у цьому свої переваги – художня “кутя” у підсумку стала оригінальною і смачною.

“Ми самі між собою називали нашу виставку “Різдвяною рукавичкою”, – говорила на відкритті Олеся Домарадзька. – Бо різні художники, види мистецтва, бачення мистецтва і різні матеріали. Єдине, що спільне – всі роботи художники готували для цієї виставки спеціально”.

Відтак інсталяція Петра Сметани, текстильні ляльки Інни Івасюк, гутне скло Анд­рія Петровського, кераміка Олі Пильник, Беати Корн та Віктора Мельничука, текстиль Дани Якимчук і роботи інших художників насправді творять не візуальну какофонію, а чудовий настрій і таке необхідне відчуття, що свято близько.


“Львівська пошта”. 9.11.2010
Та, що дивиться крізь серце

Напередодні відкриття виставки вітражу Наталі Гайдаш “Погляд крізь серце” (що відбулося у галереї “Зелена канапа”) у Львівській національній академії мистецтв, за словами професора Ореста Голубця, гаряче сперечалися про те, який саме фах свого часу дівчина здобула у її стінах – художника-скляра чи художника-монументаліста. Адже саме праця з кольоровим склом стала для випускниці кафедри монументального живопису Наталі Гайдаш суттю її творчого існування.

Інша несподіванка чекала авторитетних фахівців безпосередньо на урочистості: усі 14 виставлених творів художниця зробила уже після свого вступу до Національної спілки художників України. А відтоді минув лише місяць.

“Люди дуже часто схильні стогнати, що те не так і се не сяк, – ділилася думками Наталя Гайдаш із “Поштою”. – Для мене, Риби за гороскопом, важливо було сказати, наскільки необхідно для людини залишатися собою за будь-яких обставин і бути налаштованою на позитивне сприйняття світу. Дуже хочу вірити, що це мені вдалося”.

Як зауважила на відкритті виставки директор “Зеленої канапи” Олеся Домарадзька, Наталя Гайдаш належить до художників, які дуже послідовно і прогресивно працюють. Тобто кожна подія у біографії цієї авторки – це крок вперед чи вбік порівняно з тим, що художниця показувала раніше. “Погляд крізь серце” – експозиція емоційна, – каже Олеся Домарадзька. – Але ці емоції загорнуті в геометрію, символізм та інші характерні для цього авторського проекту речі”.

А головне – вони глибокі і свідчать не лише про враження від світу, а й про внутрішню авторську культуру. Що цікаво, художниця вибирає для праці саме кольорове скло через переконання: контрасти кольорів створюють відчуття руху. І головне – відчуття, що життя триває.

“Серце митця – наче антена, – цитує Наталю Гайдаш анотація до виставки. – Кожен художник сприймає світ очима мільйонів людей, ці імпульси проходять крізь серце та матеріалізуються в найбільш актуальній для конкретної творчої особистості формі”.

Форма, облюбована Наталією Гайдаш, дозволяє багато. А техніка “тіффані”, коли вітраж “дістав можливість бути об’ємним, фактурним, дрібним у деталях” – ще більше. Цю художницю, яка творить, переважно опираючись на відчуття, а не на попередні ескізи, завжди цікавила можливість експериментів. І скло, як вважає сама, таких дає більше, ніж досить.

“Мені здається, що до того, аби осягнути душу скла, постійно треба доростати, – каже художниця. – Іноді є враження, що вона тобі вже цілком зрозуміла. Однак це – омана. Єдине, у чому не помилишся ніколи: скло завжди несе світло”.

До речі, уже незабаром художниця має намір запропонувати увазі львів’ян чергову – шосту – персональну виставку, де спробує скло поєднати з текстилем.
Західна інформаційна корпорація. ЗІК.3.11.2010
Вітражистка Наталія Гайдаш виставила серце напросвіт

18 нових творів, виконаних в авторській інтерпретації техніки «тіффані» склали п’яту персональну виставку Наталі Гайдаш «Погляд крізь серце», яку художниця відкрила учора у львівській галереї «Зелена канапа».

Наталя Гайдаш у галереї «Зелена канапа не дебютантка, а учасниця кількох колективних виставок та авторка персональних проектів, що яскраво засвітили її ім’я у контексті сучасного львівського прикладного мистецтва. Тіффані, що був знаковим елементом улюбленого Львовом на позаминулому зламі століть мистецького стилю модерн, і нині лишається найбільш поширеною у всьому світі технологією обробки кольорового скла. У цьому переконують здобутки десятка львівських майстерень, що працюють у місті над виготовленням саме цього типу вітражу. Але твори Наталі Гайдаш на ринку ужиткових речей настільки вирізняються високим ступенем образності та впізнаваним авторським стилем, що можна говорити про них як про унікальні художні артефакти, а не лише стильну біжутерію для оселі. Переважно це твори про любов у різних її виявах.

Нову виставку Наталя Гайдаш назвала «Погляд крізь серце», щоб підкреслити свою тезу про серце митця як чутливу антену, через яку кожен художник сприймає світ очима мільйонів людей. «Ці імпульси проходять крізь серце та матеріалізуються в найбільш актуальній для конкретної творчої особистості формі», – каже Наталія Гайдаш, пропонуючи до 21 листопада помилуватися вишуканими філософськими кардіоцентричними роздумами мовою скла, структурованої металевою ґраткою вітражу.

Цікаво, що художниця висловлюється цією «скляною мовою світла і кольору» імпровізаційно, тобто не розробляючи попередніх ескізів, а монтуючи вітраж так, немов виконує музичну композицію у вільному стилі, що його як свій особистий почерк виробила ще під час навчання у Косівському художньому училищі, де студіювала художній розпис, а по тому – у Львівській національній академії мистецтв, де студіювала монументальний живопис. Однак саме вітражна техніка виявилася найвідповіднішою для Наталії Гайдаш щоб висловите своє осмислення світу у статусі вільного художника, до якого, як марка, так пасує означення «львівський».
ZAXID.NET. 2.11.2010
У Львові представлено вітражний "Погляд крізь серце"


2 листопада у Львові в галереї «Зелена канапа» відкрилася виставка п'ята персональна виставка Наталі Гайдаш «Погляд крізь серце». В експозиції представлено 18 нових творів, виконаних в авторській інтерпретації техніки тіфані.

"У нашому місті працюють десятки майстерень з виготовлення цього типу вітражу. Майже кожен новостворений інтер'єр у Львові не обходиться без вкраплень тіфані, що був знаковим елементом улюбленої мистецької епохи у Львові - модерн. Тіфані й до сьогодні є найбільш поширеною у всьому світі технологією обробки кольорового скла. Але Наталя Гайдаш створює не тільки ужиткові речі, але й наполегливо шукає своє місце в світі мистецтва, створюючи унікальні художні артефакти для багатьох тематичних виставок по всій Україні. "Погляд крізь серце" має багато сердець та емоцій, тут присутні також символи земного (квадрат) та душі (коло)", - зазначила під час відкриття виставки куратор галереї Олеся Домарадзька.

За словами Наталі Гайдаш, її виставка "Погляд крізь серце" говорить не лише про почуття закоханих, а більш про те, як художник сприймає очима, пропускає через себе все, що бачить.

Як зазначила ZAXID.NET мисткиня, вона робить свої вироби на відчуттях, не робить ескізів. Її скульптури із серії "Не журись" - рибка і равлик приваблюють теплом та різними завитками. "Риба – тому, що я сама риба по знаку зодіаку, а равлика зробила, бо він по структурі цікавий. Є й на виставці твір "Мужчина і жінка", вони складаються із чорно-білих трикутників, оцих філософських понять – світло й темрява, добро і зло. У чоловіка і жінки є присутність одних і других трикутників – композиція показує подібність між чоловіком і жінкою", - розповіла Наталя Гайдаш.

Як зазначив мистецтвознавець, професор Львівської національної академії мистецтв Ярослав Кравченко, тут представлено "миле інтер’єрне середовище, це ніби справді віконечко в світ, сердечне відображення світу з мальовничими перебігами кольору та площини".

Виставка триватиме до 21 листопада.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська пошта”. 21.10.2010
Поцілити в мрію

Якщо стати у спеціально виведений на підлозі галереї “Зелена канапа” кружечок і – відповідно до стрілочки на ньому – поглянути у дзеркало навпроти, то можна у ньому побачити не тільки себе, а й ряд однаковісіньких облич позад себе. Відтак перетворитися у героя творчої роботи молодої художниці Ольги Кравченко “Хочу бути особливим”.

Зрештою, цікаві несподіванки для глядача підготувала не лише живописець Ольга Кравченко, а і її колега, скульптор-кераміст Ольга Пильник. Разом дів¬чата реалізували в просторі “Зеленої канапи” творчий проект “Провокація мрій”. Мова йде не лише про ті мрії та бажання, якими живуть обидві художниці, а й про ті, що їх мають сторонні люди. У підсумку проект з романтично-мрійливого перетворився в іронічно-гротесковий, де ідея “Хочу машину” (до речі, обидві художниці, не змовляючись, зобразили саме спортивне авто – кожна у своєму матеріалі) чи “Хочу бути багатою” сусідить із ідеєю керамічної “Вівці, що заблукала між своїми мріями” чи приціленого револьвера під символічною назвою “Постріл в мрію”.

“Що особисто мені дуже імпонує у цьому проекті – що усі представлені роботи, попри невеликий формат, дуже цільно і дуже потужно діють на глядача, – взяв слово на відкритті виставки доктор мистецтвознавства Орест Голубець. – На жаль, чимало сучасних розрекламованих мистецьких проектів, які сьогодні анонсуються як постмодерністичні чи постпостмодерністичні, насправді є вторинними, оскільки тією чи іншою мрією повторюють уже зреалізоване кимось. Дві Олі – Кравченко та Пильник – широкої реклами не мають. Однак це справді сучасні художниці із власним баченням мистецтва та світу. Тому те, що вони пропонують, не лише їхнє, щире, а й творчо свіже. Що цікаво. У своїх мріях дівчата щирі, відверті й щасливі”.

“Ми – заручники своїх “хочу”, – тлумачить експозицію директор “Зеленої канапи” Олеся Домарадзька. – Щодня породжуємо бажання, які, виростаючи до часу – перетворюються на мрію. Допоки мріємо, доти живемо… Мріємо і сподіваємось, проте не завжди отримуємо. А якщо й так… То нове досягнення штовхає нас на ще одне “хочу”. І далі по колу…”

Ольга Кравченко та Ольга Пильник на відкритті виставки пообіцяли присутнім, що відтепер спільні нові проекти, присвячені мріям, готуватимуть щороку. Адже, як казав Анатоль Франс, мрія могутніша за реальність. Бо вона – душа всього…
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 14.10.2010
Влучний “Постріл у мрію”

Щоб мрії й бажання здійснилися, їх треба “матеріалізувати” — скажімо, втілити в арт-об’єктах, переконані молоді львівські мисткині Ольга Кравченко та Ольга Пильник, які представили в галереї “Зелена канапа” “Провокацію мрій”.

За словами керамістки Ольги Пильник, деякі роботи вже “спрацювали” — мрії здійснилися, окрім того, авторка реалізувала в проекті свої творчі мрії — використала нові матеріали, з якими прагне працювати й далі.

Як розповіла “Ратуші” живописець Ольга Кравченко, перша назва виставки — “Хочу!” (з наміром розкрити свої бажання і зацікавити людей, посприяти здійсненню їхніх бажань) — плавно перейшла в “Провокацію мрій” (з бажанням спровокувати мрії людей, підштовхнути цілеспрямовано їх реалізовувати).

Більшість “матеріалізованих” на виставці мрій — звичні й близькі всім людям — мрія про дім, про доброго друга, про принца й принцесу, про одруження, про дітей, про багатство... Ольга Пильник додає мрію про моду й мрію про гламур і створює “Трон бажань” зі стилізованих “дитячих” кубиків. Ольга Кравченко актуалізує “дитячу” мрію про ровер, а водночас пропонує для певності зробити “Постріл у мрію”.

Концептуально виставку “цементують” “Вівця, що заблукала серед своїх мрій” Ольги Пильник та “Гра в життя” Ольги Кравченко — за словами художниці, лабіринт, який символізує життя людини, яка іде до мрії, і чи не все залежить від примхи випадку, від чисел, що випали на гральному кубику...

“Можна зліпити мрію з прадавньої біблійної глини, розписувати земляною фарбою і з’єднувати із живою стихією вогню, як скульптор і кераміст Ольга Пильник. Або вирізьбити ковчег у дереві, відшліфувати крейдяний левкас, покрити тонким листочком золота, як живописець Ольга Кравченко. Це вже схоже на магію. Та це і є магія. Ремесло, що передається тисячоліттями”, — зазначено в анотації до виставки.

На відкритті художниці пропонували загадувати бажання між двома Олями, частуватися цукерками з “інструкціями”, як здійснити мрію, а також пообіцяли, що такий проект надалі представлятимуть щороку, 13 жовтня.

Мрії й бажання здійснюються — і важливо, щоб здійснилися саме так, як ми й уявляли. На шляху реалізації мрії можливі всілякі пастки, тому важливо не заблукати серед своїх мрій, застерігає Ольга Пильник. І бажано, щоб мрії здійснювалися не всі відразу, а по черзі, додає з досвіду Ольга Кравченко.
Західна інформаційна корпорація. ЗІК.13.10.2010
У виставковому залі Львова здійснення мрій.

«Мрія здійсниться у тому випадку, якщо ви відчуєте її думкою, ввійдете у стан її реалізації», – запевнили львівські художниці Ольга Кравченко і Ольга Пильник на виставці «Провокація мрій», відкриття якої відбулася вчора, 12 жовтня, у Львові.

Ольга Кравченко – живописець і працює переважно над іконами, а Ольга Пильник – кераміст. Обидві художниці закінчили Львівську академію мистецтв. Їхня перша спільна виставка присвячена власним бажанням, які б хотілося якнайшвидше здійснити.

«Усі роботи художниць нові і створені спеціально для проекту «Провокація мрій», – наголосила власниця «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька. – І хоча під час підготовки до виставки дівчата не консультувалися і не розповідали одна одній про власні ідеї, всі експонати виявились комплексними і концептуальними».

Виставка триватиме з 12 по 31 жовтня. За цей час усі бажаючі зможуть наблизитись до втілення власних мрій у житті. Наприклад, особливістю картини «Хочу машину» є вибір кольору майбутнього авто. А за допомогою декількох маленьких керамічних чоловічків авторства Ольги Пильник можна вибрати собі нареченого.
Роксолана САВЧИН. “Вголос”. 13.10.2010
Юрій Кох та "Провокація мрій"

Цього дня львівський арт простір збагатився ще однією експозицією. Своїми бажаннями з мистецьким бомондом у стінах “Зеленою канапи” ділились двоє молодих художниць Ольга Кравченко та Ольга Пильник в рамках експозиції “Провокація мрій”, концепція котрої суголосна із теорією матеріалізації думок, в якості досягнення цілей мисткині моделюють свої мрії у артоб’єкти: “Всі ми чогось хочемо від життя. Мріємо, сподіваємось, проте не завжди отримуємо. Ми не вміємо ані сформулювати чого хочемо, ані побачити у своїй уяві. У нас замалий приціл досягнення мрії. Провокація мрії – сприяння її цілеспрямуванню. Мрії здійснюються лише у тому випадку, якщо Ви відчуєте їх думками, ввійдете у стан реалізації”– переконують автори “провокаційної” виставки.

Своєрідна проекція майбутнього за допомогою створення робіт з такими назвами, як: “Хочу машину”, “Мрія про гламур”, “Мрія про одруження”, “Мрія про багатство”, “Мрія про принца”. Оригінальністю відзначилась “Мрія бути особливим”,в котрій глядач зазираючи в дзеркало поруч із своїм відображенням бачить лише сірі обличчя. Символом виставки можна виокремити – “Приціл для бажання”. Від надміру прагнень , мрійників застерігає керамічна “Вівця, котра загубилась серед власних мрій”. Без сумніву, концепт заходу заслуговує честі новаторства на арт-ниві.

Глядача вражає своєрідна "симбіозність" проекту, з огляду на представлені об’єкти, адже поруч із іграшковими машинками та кубиками, з полотен в глядача вдивляються скорбні обличчя персонажів ікон із творчої майстерні Ольги Кравченко; іконопис котрої відзначений авторитетними мистецькими критиками і, котра цьогоріч стала членом Національної Спілки Художників України.

Під час створення експозиції художниці не консультувались, на презентації дівчата поділились своїм здивуванням, наскільки схожими є їх “мрії”. Попри “ автономний” характер роботи, мистецтвознавці відзначають цілісність виставки.

Декоративно-прикладна школа львівського мистецтва продовжує в обличчі дівчат існувати і вона є дуже сучасно та концептуальною” – підсумовує власниця галереї Олеся Домарадзька.

Триватиме виставка з 12 по 31 жовтня.






Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 12.08.2010
Троє за столом у “Клоунаді” Олега Черниха

Уже кілька років у Львові живе й працює художник, що народився в Донецьку, експонував свої роботи за кордоном, а тепер пропонує першу персональну виставку у Львові – Олег Черних. Щоб представити свої “нельвівські” твори львівській публіці, митець вибрав галерею “Зелена канапа” й експозицію “Клоунада”.

Роботи художника вирізняються на тлі звичних для галереї експозицій.

“Якби я орієнтувалася суто на свій смак, то це не зовсім моє. Але вважаю, що буде дуже однотипно, якщо брати до уваги тільки те, що подобається тобі і що ти розумієш. Коли Олег свого часу прийшов у “Зелену канапу”, нині покійний мистецтвознавець Андрій Дорош поглянув на його роботи своїм прискіпливим оком і сказав, що це цікаво і незвичайно для Львова. Як на мене, роботи Олега Черниха дуже інтер’єрні. Для галереї ця виставка – експеримент – наразі не знаю, як відреагує на неї львівська публіка”, – розмірковує куратор галереї Олеся Домарадзька.

Один із наскрізних образів творів Олега Черниха – образ трійці, який він трактує досить сміливо й незвично. Захоплюючись іконою, сакральним малярством – як витворами мистецтва, художник з часом абстрагувався від зображення сакральних символів, натомість пропонує публіці своєрідну гру з пошуком підтексту. “Глядач може побачити сакральний символ, а може – просто трійцю, що сидить за столом і… пиячить. Трійця для мене – сер-йозний змістовний сюжет, який люблю, який часто зображую, і не тільки в сакральному контексті. Скажімо, троє музик. Це класичний варіант композиційної стабільності полотна”, – розповів Олег Черних “Ратуші”, зазначивши, що його роботи – не ікони, а картини. Ікони митець малює, але не для експонування. Варто зазначити, що попри несакральність, на перший погляд, його трійць (“Жовта трійця”, “Трійця та маленький трубач”, “Трійця. Холодне світло”, “Трійця. Тепле світло”), їм усе ж притаманна іконописність – на образно-композиційному й емоційному рівнях.

Персонажі на полотнах Олега Черниха дуже часто позбавлені обличчя. В інших за сумною маскою – ще одна маска, і теж сумна. У його “Клоунаді” – значно більше смутку, ніж усмішки. Художник назвав виставку “Клоунада”, трактуючи це поняття дуже широко: “Усе, що відбувається довкола, – клоунада: на зупинці тролейбуса чи метро, в сім’ї... Усе – театр, клоунада… Дуже люблю гру клоунів, виступи мімів. Мініатюра, яку робить мім, часто має для мене значно більше змісту, внутрішнього наповнення, ніж великий спектакль або фільм. Цю виставку, в якій об’єднано різні сюжети, а епіграфом є картина “Клоунада”, можна сприймати з усмішкою, але за цією усмішкою – життя. Є чорно-біла буденність, яку протиставлено кольоровій частині клоунади. А якщо пройти за годинниковою стрілкою, від епіграфа, то повернетеся до сумних музик...”.

Якщо оглядати експозицію, як пропонує автор, то впадає в око ще один наскрізний образ – образ музики: музики-клоуна, музики-міма, музики-ангела (сурмача), музики, що скидає свою сумну маску і відкриває не менш сумне обличчя.

Олег Черних розповів, що вчився спершу класичного малювання і починав з класичного малюнка, але його завжди приваблював живопис, який у радянські часи тільки відкривали, показували і ховали. Цікавився іконами (зокрема раннім Відродженням), російським авангардом. Потрохи еволюціонував. “Мої роботи 15-річної давнини дуже відрізняються – більш суворі, похмурі. Хоча ті самі персонажі, ті самі пропорції. Кольори ще більш чисті. Я люблю чисті кольори: білий, чорний, червоний. Рідко їх змішую. В мене немає м’яких контурів, напевно, це відображає якісь риси мого характеру...”.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 27.07.2010
“Плюси” і “мінуси” Петра Сметани

Для багатьох, хто уже кілька років виокремлює для себе ім’я Петра Сметани у когорті надзвичайно цікавих молодих творців, стане деякою несподіванкою його виставка живопису “Кольорові ознаки плюсів і мінусів” у галереї “Зелена канапа”. Перша персональна в біографії цього художника.

Хоча сам Петро Сметана дивується, що його радше сприймають як творця привабливих інсталяцій, а не живописця. Хоча із фарбами він не розлучався ні під час навчання на факультеті дизайну Львівського національного лісотехнічного університету (який закінчив два роки тому), ні згодом.

“З фарбами він тужить, мерзне морозного ранку, зустрічає весну, тішиться першому променю сонця”, – напише про нього директор “Зеленої канапи” Олеся Домарадзька в анотації до виставки. “25-річний художник, що ходить по найстарішій частині Львова з етюдником і картонами, складає в майстерні натюрморти з в’яленої риби, яку після малювання з’їсть, старої швацької машинки та квітів, які не встиг подарувати дівчині… Пензлем художника водить не рука, що здобула навички при навчанні, а емоції та дар їх виявлення через живопис. Часто художник сам дивується. Невже це намалював я? Хіба на це здатна будь-яка досконала програма? Ні. Тільки недосконала, нераціональна і нелогічна душа”.

Самостійно відібравши для експонування ті роботи, які, як вважає сам, найкраще ілюструють найбільш “плюсові” та найбільш “мінусові” його емоційні стани, Петро Сметана водночас далекий від того, щоб бути собою задоволеним. “Я взагалі собі не подобаюся”, – за кілька хвилин до відкриття зізнався він “Пошті”. А мені подумалося, що риса невдоволення собою, можливо, для творця не найгірша. Як казав Гете, тільки усвідомлення власної недосконалості наближує до того, аби досконалими стати.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.19.07.2010
Учень славнозвісного Патика дебютує у Львові з першою персональною виставкою

Романтичні натюрморти і пейзажі склали першу персональну експозицію малярства Петра Сметани, яку до 8 серпня можна буде побачити у Львові, – про це із посиланням на куратора виставки Олесю Домарадзьку сьогодні, 19 липня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Перша персональна виставка живопису Петра Сметани має назву «Кольорові ознаки плюсів і мінусів». Цей автор, незважаючи на свій молодий вік, уже встиг привернути увагу поціновувачів сучасного малярства активною участю у художніх пленерах та колективних виставках. Зокрема, й тієї, що відбулася кілька років тому у галереї «Зелена канапа» у Львові за наслідками виправи місцевих живописців на туристичних дорогах Туреччини. Петра Сметану критики вважають продовжувачем малярських традицій Володимира Патика, що й не дивно, оскільки для Петра Сметани він є Учителем із великої букви.
Мирослава ЛЯХОВИЧ. LvivOnline. 6.07.2010
Закоханим у місто

Гострі кути, зліплені в одну довгу стіну вздовж крутої вулички, тисячі кам’яних облич, що дивляться з фасадів, довгі шпилі, які розтинають повітря наповнене ароматом кави та прянощів… Де тут Париж, а де Львів? Не різницю, а саме подібність цих міст шукала фотограф Алла Сімутіна у своїй виставці «Повернення з Парижу» .Вчора у виставковому залі «Зелена канапа» грав акордеон і пригощали французьким вином. Ала Сімутіна, гуляючи вулицями європейської столиці, знаходила рідні львівські пейзажі. Сімутіна привезла до Львова свій маленький Львів, захований в Парижі.

Фотограф Сімутіна використала у роботах різні можливості комп’ютерної графіки: де потрібно пейзажі тануть у світлому мареві, а де – ховаються в нічній імлі. Алла застосовує метод колажу, поєднує фото обох міст на одному папері, чим хоче показати наскільки ці два міста вростають одне в одного. З’являється одне зображення європейського міста, що може відображати будь-який куточок Старого світу. Технічні домішки додають фото експресивності та виразності , зображають настрій і почуття.

Світлини розміщені в певному порядку: зверху висить фото з Парижу, а з низу – зі Львова. На фото однакові дворики і навіть дерева ( «Дерево у місті – 1», «Дерево у місті – 2»). Подібні з вигляду фасади і вікна («Провулок»), пейзажі пір року ( «Тепла осінь -1» «Тепла осінь-2»), і,нарешті, вежі : одна велика, інша майже ховається за дахи будинків.

На фото представлені маловідомі куточки міста, лише закохані у Львів бачать чудеса, де їх непомітно випадковим людям. На останній світлині стоїть жіноча постать, що з львівського провулку дивиться на Париж, адже немає кордонів – є лише чарівне старовинне місто, де почуваєшся щасливим.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.1.07.2010
Алла Сімутіна демонструє Львову його подібність до Парижа

До 18 липня у Львові можна побачити візуальні паралелі із Парижем, цю можливість дає третя персональна виставка львів’янки Алли Сімутіної, – про це сьогодні, 30 червня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Експозицію кольорових світлин Алла Сімутіна розташувала усупереч експозиційним каноном у дві паралельні шереги, але у тому було зерно задуму: провести паралелі образів двох міст, що здобули собі славу столиць мистецтв і закоханих. І коли ці окремі світлини невеликого розміру частіш за все у авторки здобувають квадратний формат, то колажі міських краєвидів обох столиць прибирають форми утрируваної панорами, а їхній мікст – мало що архітектурної химерії, так іще й неабиякої іронії, із якою в центральну композицію виставки нашаровані будівлі та люди. Вже це одне дає підставу зауважити, що творчість Алли Сімутіної не полягає у класичній фотографії, а лише дає імпульс розвитку теми, яку вона розпрацьовує за допомогою комп’ютерних програм.

«Звільнившись від обтяжливої фототехнології, вона цілковито віддається творенню образів у більш знаний їй спосіб: із фотокадрів, оброблених електронним ретушуванням, забарвленням тощо, творить видрук, який вирізняється інтенсивністю барвників, що всотуються у папір, фактурністю, й багатьма іншими параметрами, котрими світлини, зроблені у фотолабі не відзначаються. Те, що Алла отримує з принтера, їй не зміг би надрукувати ніхто сторонній. Вона має авторську перевагу, прискіпливо контролюючи кольорову палітру», – пояснює постійний оглядач фотомистецького руху у Львові Олег Віденський, зауважуючи, що третя виставка за два роки, як на початківку, є безсумнівним успіхом Алли Сімутіної.

Сама ж авторка порівнюючи такі схожі архітектурні образи Парижа і Львова, зауважує ще й схожий триб та темп життя у цих містах, їхню п’янливо-музичну атмосферу, що її вона намагалася передати на виставці аудіосупроводом до світлин. «Але якщо про Париж ми можемо мріяти, то Львів ми можемо робити, таким, як мріємо», – слушно наполягає Алла Сімутіна.
Мирослава ЛЯХОВИЧ. LvivOnline. 10.06.2010
Барви на сріблі

Різнокольорові блискучі кульки, наче каплі на квітках після дощу, крихітні ґудзики, дивні рослини, чи щось, що ви могли б побачити… Приблизно так висловлюється про свої роботи художниця Олена Хомякова. У мистецькій галереї «Зелена канапа» вчора, 8-го червня відкрилась виставка перснів майстрині. Було тісно і жарко, публіка пригощалась полуницями і розглядала прикраси.

Олена Хомякова працює з сріблом, кольоровими металами, керамікою і склом. Вона постійно експериментує, шукаючи нові цікаві варіанти поєднання матеріалів та оригінального дизайну для створення ексклюзивних виробів.

Барвисті скельця і кераміка поміщені на срібну основу. Художниці не важливо, що попадеться їй під руку – звичайний камінець чи дорогоцінний метал. Головне, яка ідея народиться, і як вона буде втілюватись у формі. Хомякова фантазує з кольором, шукає відповідні об’єми та фактуру. Найбільша цінність цих виробів – авторський дизайн. Прикраси Олени Хомякової для тих, хто відкриє для себе не лише естетичну красу дорогоцінностей, але й думку, або ж цілу історію, заховану у формі.
ZAXID.NET. 8.06.2010
У "Зеленій канапі" - виставка перснів для жінки, яка бажає вирізнитися

8 червня у Львові у галереї «Зелена канапа» відкрили першу персональну виставку авторських прикрас художниці Олени Хомякової. В експозиції – персні художниці, а також фотографії прикрас для руки, зроблені зі срібла, кераміки, скла, каміння й інших металів – міді, латуні, мельхеору.

"Коли створюю прикраси, - а я створюю не лише перстені – я не малюю ескізів, не люблю малювати. Коли починаю працювати, для мене це є сюрпризом, що вийде вкінці роботи. Те, що зараз у персні ви можете побачити – годинник, котушка, равлик – все це я бачу уже вкінці. Персні – один з багатьох способів проявити себе", - зазначила Олена Хомякова.

Як зазначила ZAXID.NET Олена Хомякова, вона уже років з 10 створює різні прикраси, від простих форм до складніших, які представлено на виставці. Створити ці прикраси допоміг художниці Віталій Сомов. Він зазначив, що не всі ідеї зі срібла і кераміці просто втілити в життя.

За словами куратора галереї Олесі Домарадзької, вироби Олени Хомякової уже були представлені в галереї "Зелена канапа" у 2007 році на збірній виставці авторських прикрас.

Олена Хомякова здобула мистецьку освіту у Львівській національній академії мистецтв на спеціальностях скульптура і кераміка. З 2001 року бере участь у виставках, та показах мод в Україні, Росії, Польші, США, Канаді, Литві. У 2008 її твори вже брали участь у виставці авторських прикрас в галереї "Зелена канапа". Олена створила колекцію прикрас на "Lviv Fashion Week" Весна – літо 2009, до колекції одягу П. Нестеренка-Ланька,а також до колекції одягу Тетяни Наконечної "FolkLOR".

Виставка триватиме до 27 червня.
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 20.05.2010
Феї, батяри і байкери – вулиця маґодз від Інни Івасюк

До 6 червня галереєю “Зелена канапа” прогулюватимуться незвичні персонажі, потискуватимуть одна одній руку маґодзи різних епох, а стіни виставкового залу перетворяться на… вулицю, по яких мчать батяри на ретро-авто та вигулюють мотоцикл на шнурочку романтичні байкери.

У “Зеленій канапі” відкрилася виставка “Маґодзи” відомої лялькарки Інни Івасюк. За задумом, нова колекція художниці – це вулиця, якою проходили люди, хтось ще вчора, а хтось і сто років тому.

Виставка присвячується моїй прабабці Агафії, у будинку якої здебільшого пройшло моє дитинство, - розповіла кореспондентові “Леополіса” Інна Івасюк. – Вона мала на мене вплив, займалася мною, разом ми вишивали, малювали, створювали перші ляльки… Бабця Фєня (так я зверталася до бабусі) завжди мала що розказати, збирала листи, клеїла альбом з фотографіями, які надихали мене до створення цієї колекції і частково використані у ній. Йдучи кудись, вона завжди розказувала історію місцевості. Казала: “Це – Никифорові Левади, які успадкували назву від мого прадіда Никифора, а ось тут стояв млин”. Тепер на місці млина залишилося тільки кілька каменів. Я йшла, і намагалася собі уявити, як же воно було десятки років тому… Так само й зараз, коли я проходжуся вулицями, то часто уявляю собі, як воно було колись, і які люди прогулювалися Вірменською, Руською чи площею Ринок у той час… Так фантазії переродилися в образи маґодз.

Цього разу, окрім зміни іміджу маґодзи, Інна створила їх ще більш реалістичними і анатомічно довершеними – у лялечок зростом дворічної дитини з’явилися рухомі пальчики (!).

Серед двох десятків персонажів “вулицею Інни” гуляють не лише гості з минулого, батярами на ретро-автомобілі, а й казкові герої, як от до прикладу маґодза-фея з кольоровими крилами, штанцями-галіфе та з яворівським дерев’яним коником на шнурочку.

Або й зовсім сучасні персонажі – романтична пара байкерів. Він – крутий дядько у шкіряних штанах, жилетці, футболці з модним принтом і… мотоциклом на шнурочку. Вона – руда, симпатична і бавиться ляльками…

- Ця пара – трішки автобіографічна, – розповіла Інна. – Вона на мене зовсім не схожа, бо яка ж байкерка бавиться ляльками, проте її іграшка особлива. Це лялька “Настрій”, з одного боку чиста і світла, з іншого – вишита чорною ниткою і сумна. Це моя перша робота, яка довгий час висіла над ліжком і яку я нікому не показувала.

А відкрила виставку маґодза, що посіла почесне місце над символом галереї зеленою канапою – “жертва моди”, на голові якої розмістилася символічна гротескна композиція із бюстом оленя...
Юлія ТУНІК-ЧОРНА. “Високий Замок”. 30.04.2010
Михайло ДЕМЦЮ: «Львівський експресіонізм – це я!»

У галереї «Зелена канапа» оселились яскраві й колоритні полотна одного з найвідоміших митців сучасного українського малярства, народного художника України Михайла Демцю. Він представив виставку «Експресіонізм зі Львова».

Автор «запропонував» поціновувачам мистецтва свою творчу «візитівку» - чисті кольори традиційної вишивки (червоний, жовто-зелений та жовтогарячий), декоративно-площинне трактування об’єктів на манер бойчукістів (Михайло Демцю - родом із Прикарпаття) та експресивний танець мазка. «Сучасне мистецтво за своєю суттю коспомолітичне, має однакове обличчя, – зазначає директор «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька. – Все, що привозять нам з Америки, – одноманітне й нагадує «Макдональдс». Михайло Демцю – не «Макдональдс», його творчість має національну ідею. Коли дивимось на його полотна, відразу бачимо Україну».

Знаючи мову кольорів, Демцю створює образи, які здаються плинними, – у своїй палітрі він змішав традиції європейського й західноукраїнського живопису і осучаснив класику. «Львівський експресіонізм – це я! – каже Михайло Демцю кореспондентові «ВЗ». – У Львові і в Україні немає справжніх експресіоністів, та й у Європі їх мало. Натомість є багато тих, хто просто вміє «гавкнути» своїми роботами, а не творити виразне мистецтво». За словами художника, зараз мало сучасних талановитих митців, чиї роботи можна було б спокійно повісити у вітальні, – більшість їхніх робіт створювались із «хворими думками»...

У галереї «Зелена канапа» оселились яскраві й колоритні полотна одного з найвідоміших митців сучасного українського малярства, народного художника України Михайла Демцю. Він представив виставку «Експресіонізм зі Львова».
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.7.04.2010
Чорна гондола венеційської ночі вплила до Львова: виставка Ніни Резніченко

Мальовничі спогади про відвідання Венеції, портрети таємничих незнайомок, квіткові натюрморти та кілька полотен із дрейфом від фігуративну до абстрактних композицій, що бентежать відчуттям недомовленого і сакральністю синього, склали персональну виставку львівської художниці Ніни Резніченко «Муар», – про це сьогодні, 7 квітня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Неоімпресіоністичну виставку «Муар» оповиває загальний настрій Благовісту: містичні спокій і тривога, бліде тло ворушкого шепоту, вогке дихання квітів, нечутне проникання світла, капотіння легкого весняного дощу, запаморочлива обнадія, «чи хто промовив, сам тонкіший диму?», зісковзування в сон, колихкі запахи італійської ночі, відбиті від гладіні води, авторка, віддзеркалена у власних полотнах (психологічні автопортрети?)...

Чиста поезія делікатних кольорів, граційно вкомпонованих у рами картин, кожна з яких – відкрите вікно в тремтіння пахощів романтичної аури, чия природа – звук, музика.

Не буде помилкою навіть сказати, що гармонія їхня висновується як перетікання спонтанних емоцій не стільки у конкретні форми, чи бодай абстрактні, що створюють ілюзію відгортання семи покровів, скільки живий пульс кольору. Зосереджене живописання тоновими розтяжками примушує полотняні поверхні мінитися дорогоцінним шовковим муаром. Тоді разючіше проступає глибина тиші, застигає печаль, розвіюється матіоловий смуток, пригадуються рядки забутого вірша, густішає вино любові, сніги спадають, щоб паруючи скреснути, нестерпна краса народжується, щоб відцвісти, вдихаючи і видихаючи цей аметистовий квітневий вечір.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 08.04.2010
Ніна Резніченко: враження й експерименти

У мистецькому середовищі Львова популярним є запитання, хто з подружжя художників — Сергія та Ніни Резніченків — кому більше до вподоби, розповіла куратор галереї “Зелена канапа” Олеся Домарадзька під час відкриття персональної виставки (другої в цій виставковій залі) Ніни Резніченко “Муар”. І додала, що її більше приваблює живопис Ніни, з його вишуканою, цікавою кольоровою гамою, з притаманною полотнам делікатністю, але без жіночого дріботіння, надмірного заглиблення в деталі.

Портрети, пейзажі, натюрморти, абстрактні композиції (які дуже часто мають прості “невибагливі” назви — “Пейзаж”, “Квіти”, “Композиція”) художниця передає крізь призму кольору, його плавні переходи або контрасти. “Коли дивишся на її роботи, можна побачити, скажімо, квіти, а якщо абстрагуватися — площини, переливи... Бо загалом не так важливо, що Ніна малює, а те, як поєднує фактури, світло і тінь. І це поєднання — магічне. Для львівської малярської школи, ще з часів Романа Сельського, притаманна перевага декоративності, а Ніну Резніченко вирізняє експресивність, і в неї вона — на межі з абстракцією”, — зазначає Олеся Домарадзька.

Щодо назви виставки, то, як ідеться в анотації, “муар (франц. moire) — цупка шовкова тканина з розводами, що переливаються на світлі різними відтінками кольору. На витончений муар перетворює грубе полотно художниця. Експресивне місиво з тонких фактур та грубих мазків запашної олійної фарби перетворює на еталон нетривкої і тендітної краси натури, на світло і тінь, квіти і воду, вишукані, романтичні жіночі образи”.

Різні за жанром роботи мисткині, як розповіла вона “Ратуші”, об’єднує експеримент, а також спроба робити живопис з приводу чогось — з приводу пейзажу, натюрморту, портрета: “У творенні мистецтва мають спрацьовувати враження, а не натуралістичні моменти. Скажімо, подорожі впливають не безпосередньо, а через враження, які колись заклалися і тепер раптово виринають”.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.25.02.2010
Малярську виставку «День знань» у Львові вподобали не тільки педофіли

Нова виставка Сергія Савченка «День знань» стала шокуючим контрастом до експонованих у Львові творів Євгенії Гапчинської, а відтак іще більш драстичною та провокативною, як і личить справжньому мистецтву, – про це сьогодні, 26 лютого, повідомив кореспондент ЗІКу.

Назву виставці дала однойменна картина, що зображає ученицю в шкільній формі. Цей же дитячий образ із велетенськими білими бантами на червоному тлі упізнається в картинах «Скрипалька» та «З пістолетом». Далі лірична героїня Савченкових полотен «дорослішає», водночас акумулюючи заряд еротичності («В чорному», «Модель»), що вибухає білою пінявою диптиху «Полковник», де червоними мазками яскраво підкреслені найтабуйованіші жіночі оголеності. Відвертіш за це виглядає хіба що фактурність напластувань фарби в «Етюді Стамбула»!

Загалом, змістом творів Савченка не є власне те, що зображено, а те, як це зроблено. Скажімо, коли після замилування неоновими плямами освітлення перспективи нічної вулиці міста глядач прочитає, що насправді на картині зображене «Піаніно», то йому не варто журитися, бо свою дозу естетичного задоволення він все одно отримав на всі сто відсотків. А Савченко при «портретуванні» піаніно вже у денному освітленні не омине нагоди поекспериментувати із його відображенням (синя тінь на долівці), схожим на перевернуту споруду Львівської опери, при цьому назвою картини натякаючи, що головною героїнею є вже «Тінь від крісла».

Як зауважив мистецтвознавець Роман Ганкевич, котрий із повагою ставиться до спроб Савченка досліджувати темну тональність, «Сергій розкладає форму, розмазує її на полотні, жертвує нею заради колористичних спалахів, які так атракційно компонуються. При цьому поняття чистого кольору в нього відсутнє, воно заміщується тональністю, кольоровою розтяжкою від найсвітлішого до найтемнішого і навпаки. Цей прийом – своєрідне ноу-хау митця, він додає неординарности і ліричної експресивності в його полотна».

Отож на Савченкових полотнах головна партія належить не звучанню жанрових сюжетів, а кольорам, що панують над формою, плямам, мазкам, розбризкам у стилі так любого Савченкові Джексона Поллока. І у випадку віднайдення властивої автору мелодії уже не так важливо, чи зображена на картині срібно-рожева замріяність «Зимового саду», чи теплота тіла оголеної моделі на сірому тлі, бо вони однаково природні у своїй легкості.

«Коли вперше бачиш його полотна, виникає непереборне відчуття легкості, якоїсь дитячої наївности і щирості малярської манери. Більшість глядачів щиро переконані, що це надзвичайно просто – зробити щось подібне, дайте тільки фарби... Як на мене, це відчуття і є найточнішою ознакою доброго живопису.

Бо суть далеко не у фарбах. Малювати можна усім. Себто усім, що має колір. І ось тут треба сказати, що Сава, несподівано для всіх, а можливо, навіть для себе самого, виявив, що колір має практично все навколо. Кожен день і кожна ніч наділені своїм неповторним кольором. Ці барви треба вміти читати, побачити і тоді ними можна малювати.

Сава це уміє... І робить це вельми талановито», – стверджує відомий львівський художник Роман Романишин.

Мистецтвознавець Роман Яців також погоджується з тим, що підлаштоване під матеріальність стороннє око може й не досягти стратегічної мети живописання Сергія Савченка, який реалізує себе у позаканонічному просторі, дивуючи щораз новою спробою досягання адекватності малярської мови по відношенню до теми. «Інколи Савченку видається, що він працює на межі з антиестетикою, настільки доводиться долати літературність в означуванні реальних дійових «осіб» його екзотичного роману у барвах, фактурах, підживлюваних субенергетикою авторської чуттєвості. Суто Савченківським технологічним ексклюзивом є те, що сила емоційного поштовху вже на ранній стадії праці над картинним (образонесучим) об’єктом руйнує класичний стереотип композиції, заряджаючи поверхню полотна (паперу, людського тіла) тільки їй призначеною малярською енергетикою», – стверджує Роман Яців, відзначаючи, що оптимістична домінанта творчого характеру Сергія Савченка полягає у самоіронії митця.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 04.02.2010
Євгенія Гапчинська: "Повернувшись із Індії, слоників не малюватиму"

"Картини у стилі Євгенії Гапчинської. Її ангели з рожевими щоками викликають дитяче захоплення і легку тугу. Тугу за дитинством, віру в чудеса... Але картини Гапчинської коштують тисячі доларів! Ми пропонуємо їхні копії будь-якого розміру й ціни. Копії малюємо без підписів, які є на оригіналі", - на таке промовисте оголошення я натрапила в Інтернеті. Модна й популярна Євгенія Гапчинська (її роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Володимира Співакова, Софії Ротару, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова, Маші Єфросиніної, Івана Малковича, Марічки Бурмаки...) раніше витрачала зусилля й час і реагувала на порушення своїх авторських прав, нині - перестала. А для тих, кому її роботи подобаються, але хто не має можливості їх купити, а водночас не хоче замовляти "картини в стилі Гапчинської", художниця відкрила три галереї в Україні (Київ, Дніпропетровськ, Харків), одну в Москві, ще одну планує в Астані. А у Львові експозиції творів Євгенії Гапчинської уже вчетверте щороку пропонує галерея "Зелена канапа". До 21 лютого тут триватиме "Тепла виставка", на відкритті якої чимало львів'ян брали в Жені автографи, фотографувалися з нею, дарували виготовлені власноруч сувенірчики.

- Я ніколи не формулюю якоїсь концепції для виставки. Добираю роботи залежно від залу, в якому їх експонуватимуть. Напевно, дуже нетворчий підхід. Але не дотримуюся такого погляду, що от цьому місту, скажімо, підходять саме такі картини. Хоча свого часу саме для Львова, для галереї "Зелена канапа" намалювала роботу "Різдвяний пряник".

- Чи буває, що Ви розчаровані своїми роботами?

- Ні. Бо якщо розчарований, то цієї картини й не буде, навіщо її малювати, якщо заздалегідь вважаєш її поганою. Навіщо в такому разі загалом комусь її показувати чи продовжувати малювати? Не вийшло, то або замалювати, або викинути.

- Ваша донька не малює?

- Ні, вона не малює, і слава Богу. Я не хотіла б, щоб вона була художницею - донькою художниці. Знаю, що говорять про дітей митців. Я вчилася з дітьми наших викладачів, і їх постійно звинувачували в тому, що їм допомагають батьки. Як правило, їх не цінують. Людина дорослішає, а за нею тягнеться цей шлейф. Донька займається дизайном, а якби була графіком чи живописцем, то казали б, що мама доклала руку.

- Вважаєте себе успішною бізнес-леді сприймаєте цей аспект своєї особистості?

- Я радше, як каже мій чоловік, бізнес-бейбі. Бізнес-леді передбачає відповідний стиль одягу, поведінки, манеру спілкування. Таку жінку завжди вирізниш серед юрби. Навряд чи я зі своїми чудернацькими прикрасами, шапками, своєю нелюбов'ю до спа-процедур можу відповідати цьому означенню.

- А якщо не враховувати зовнішніх атрибутів, чи близьке Вам бізнес-заняття за суттю?

- Щодо внутрішнього відчуття, то я бізнесмен, а не бізнесвумен. Дію прагматично, коли потрібно ухвалювати рішення: брати когось на роботу чи звільняти, будувати дім чи ні, відкривати чи ні галерею. Прораховую, скільки коштує ремонт, приміщення...

- Ви про щось мрієте?

- Мрію тільки бути щасливою. У мене немає якихось планів на щастя колись потім. Або такої мрії, що от колись її досягну, і тоді буду щасливою. Я радію щохвилини.

- Маєте якісь сентименти до Львова?

- Солодощі, кава...

- Вам цікаво подорожувати?

- Віднедавна - так. Буквально півроку тому відчула зацікавлення до мандрівок. Щойно повернулася з Індії, куди їздила на семінар з йоги. Відчула, який величезний світ, які різні люди, яке різне все. Тварини, море, небо... Усе невичерпне, від цього іноді голова просто обертом.

- Подорожі не впливають на Вашу творчість?

- Ні, у мене так не виходить. Тобто не означає, що тепер я буду малювати слоників. Їздила в Індію як споглядач, а не у творче відрядження, коли можна нацупити купу ідей, і раптом у мене почався б індійський період творчості. Те, що я малюю, - моє, воно в мене всередині. Я повернулася звідти така сама, як і поїхала. Хіба що трошки щасливіша.

- Щастя - ключове поняття для Вас, саме так Ви назвали свою галерею, а себе - поставником щастя. Відчуваєте нині потребу шукати щастя, поповнювати його новими враженнями?

- Я нічого нового не відкрию, коли скажу, що людина відчуває себе щасливою настільки, наскільки хоче почуватися щасливою. Я давно зрозуміла, що людина - раб своїх емоцій, а емоції видять з думок людини. Ти вибираєш собі сьогоднішній настрій, як вибираєш зранку плаття. Хочеш ходити занудою - будь ласка. Хочеш щось змінити - скажи нинішньому дню: я сьогодні радісний, я сьогодні інший. Зрештою, я сама не так давно зрозуміла, що ми самі вибираємо собі відчуття щастя.

- Вашим близьким теж вдається це робити?

- Думаю, вони навіть більше це розуміють. Бо я людина, схильна драматизувати ситуацію, керуватися емоціями. Мій чоловік і донька - завжди в хорошому настрої - є такі люди, вони як діти, завжди радісні. Мені для цього довелося постійно над собою працювати, контролювати. Іти до цього. Мені це давалося складніше, але я стала іншою.
Христина БОНДАР. “Львівська газета” 26.01.2010
Урбаністична романтика

Урбаністичний живопис народжується там, де художника найбільше надихає Місто, яке володіє чималим енергетичним потенціалом, живить митця і дозволяє дихати на повні груди, бо, попри холод кам’яних споруд, це Місто – тепле, сонячне й світле. 12 січня в галереї “Зелена канапа” відкрили чудову, дещо навіть романтичну експозицію урбаністичного живопису Ігоря Євсіна. Це 16 робіт, виконані впродовж останніх двох років, на яких переважає зображення Львова, і лише на кількох бачимо, як мовиться в пісні, “славне місто Тернопіль”.

На жаль, не так багато людей знають Ігоря Євсіна. Ця виставка – його перша персональна в Україні. 2000 року його твори експонували в Холмі (Польща), також митець брав участь у багатьох групових експозиціях у Києві, Лондоні, Кракові, в салоні “Високий замок – 2007”. До слова, роботи І. Євсіна досі можна побачити на львівському художньому ринку “Вернісаж”, хоча, безперечно, з нього він давно “виріс”, нині рівень художника значно вищий і професійніший.

“Те, що ми маємо змогу бачити на цій виставці, є до певної міри тріумфом, відчуттям сучасного, може, трохи ві¬дірваного від контексту міста. Тут митець культивує саме такий спосіб творення, який примушує працювати свідоме, і бути доволі відважним у маніфестації свого індивідуалізму. Ігор відвертий у своєму відчуванні, його образ є абсолютно закінченим, довершеним. Такий живопис треба відчути. Комбінація цих елементів, зарядженість письма вказує на те, що автор дуже про¬фесійно володіє можливос¬тями живопису, працює в чітко структурованому живописі, це не є якесь дезорганізоване малярство, яке не має статичної мети. Це дійсно внутріш¬ньо вмотивована організація творчості”, – висловив свої враження від побаченого львівський мистецтвознавець Роман Яців.

Справді, яскраві й контрастні кольори, вільний мазок художника створюють об’єм¬ність картин, а знайомі глядачеві львівські місця немовби оживають на полотнах. Триватиме експозиція Ігоря Євсіна до кінця січня.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 19.01.2010
Стильна інтрига Ігоря Євсіна

Виставка живопису львів'янина Ігоря Євсіна у "Зеленій канапі" підпорядкована єдиній темі - урбаністичному пейзажу. 16 представлених робіт молодого художника свідчать - у Львові з'явився ще один цікавий митець.

"Мова про художника, який, попри вік, уже впевнено формує власне творче обличчя, - прокоментував "Пошті" подію проректор Львівської національної академії мистецтв Роман Яців. - У цих роботах бачимо дуже яскравий темперамент живописця, його вміння професійно сформулювати перед собою творчі завдання і здатність шукати різні ключі до тих чи інших мотивів. Мене як глядача інтригує, як працює чуттєвість цього живописця, а також небанальність використаних кольорів і те, як ці кольори працюють на образ".

Здобувши освіту вітражиста у профтехучилищі №12, яку поглибив на відділі кераміки та монументального живопису у Львівській національній академії мистецтв, Ігор Євсін наразі дуже рідко брав участь у львівських мистецьких вернісажах. Але десять років тому вперше персонально виставився у Польщі, показував свої роботи у групових виставках у Києві, Лондоні, Кракові. Сьогодні директор "Зеленої канапи" Леся Домарадзька назвала твори Ігоря Євсіна однаковою мірою як талановитими, так і стильними.

"Я люблю малювати місто за будьякої погоди, - ділився думками з "Поштою" художник. - Хоча мене мало цікавлять власне нюанси архітектури. Швидше емоції, настрій, співвідношення кольорів. Для живописця, напевно, саме в цьому і є найбільша інтрига..."
  Наталія КОСМОЛІНСЬКА. Журнал "Fine art" № 4 (9) 2009.
Мистецькі посиденьки на "Зеленій канапі"

Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 17.11.2009
Виставка без метушні

"Явище актуального мистецтва, без сумніву, є потрібним і цікавим, - розпочала відкриття персональної виставки живопису Ігоря Романка у галереї "Зелена канапа" її куратор Олеся Домарадзька. - Однак чи буде це цікаво дивитися моїм дітям, не знаю. Натомість те, що показує Ігор Романко, його роздуми над вічними цінностями, висловлені у кольорових символах, у геометрії, що проникають до свідомості глядача, перетворюючись на ідеї, викликатимуть інтерес незалежно від часу".

І це справді так, попри те, що львівський художник Ігор Романко не купається у кольорах, не насичує площини творів численними образами, не женеться за новітніми окресами часу. А навпаки - зводить предмети до знаків, простір до площини, бароковість людського світосприйняття до аскетичності і, на перший погляд, навіть дещо сухого лаконізму. Однак маючи талант і добру освіту (і справа не лише у закінченому свого часу навчанні у Львівській національній академії мистецтв, а й у плідній практиці в майстерні львівського живописця Бориса Буряка, самоосвіті тощо), Ігор Романко перетворює власний підхід до малярства не лише у власну характерність, а й у формулу образотворчості, яка вигідно вирізняється з¬посеред інших. Відтак твори Ігоря Романка не збивають з ніг темами, способами їх подачі чи чимось іншим. Але їхня позірна простота дозволяє реально відчути як глибину думки, так і живописного мазка.

"Чи можна намалювати увесь світ на клаптику полотна? - сказано про художника в анотації до виставки. - Або чи можна зобразити час? А позачасовість? Ігор Романко саме той художник, який усе це може. Він зумів вивести свою формулу в образотворчості, не відкидаючи глибини коріння... У його творах рівновага - рівна золотому січенню, спокій - рівний нірвані, колір - рівний чистоті натурального пігменту зі сієнської глини, небесного кобальту чи кіновару на гладенькому левкасі часів Візантії. Та й загалом, його творчість співзвучна з традиційним іконописом. Тільки образом для Романка стала сама природа і вся її ідеальна структура".

А щодо емоційності робіт цього художника, то дуже гарно про це зауважено в часописі "Аура": саме самотність є домішком до емоційної складової кожного полотна Ігоря Романка. "Вона (самотність) всюди - у відсторонених пейзажах, побачених з такої висоти, коли антропоморфні дрібнички вже не видно, в сумних натюрмортах, в очах св. Миколая і Григорія Сковороди на бездоганних левкасах". Упізнаваність живопису Ігоря Романка у стилізації і декоративності, у "відстороненому погляді людини, яка вбачає щемну незамінність маленької деталі, з якої складається ціле".

А в коментарі "Пошті" художник зазначив: "Сьогодні я знаю одне: коли виникає потреба самоідентифікації, варто просто зупинитися і прислухатися до себе. Сковорода недаремно казав: "Пізнай себе і пізнаєш увесь світ". Зі мною це сталося, коли перестав бігти і намагатися творити, як інші. Власне творче обличчя - це результат не лише освіти та практики, а й ось такої зупинки..."
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.4.11.2009
Ігор Романко демонструватиме у Львові «знаковий абсолют» левкасу

Від 10 до 29 листопада один із іменитих львівських художників Ігор Романко демонструватиме у рідному місті живописний доробок у левкасній техніці, – про це сьогодні, 4 листопада, повідомив кореспондент ЗІКу.

Для живопису Ігоря Романка характерні лаконізм, свідомий аскетизм геометричних форм, стримані кольори, мінімум зображуваних об’єктів, за простотою яких відкривається медитативний настрій.

Художник не цікавиться поверхневими ефектами живопису, він відмовляється від дрібного заради великого, домагаючись, щоб твір ставав матеріалізацією дотику до Духа. Звідси – деформована перспектива, узята із православних ікон, де зображення співвідноситься із значенням сутностей у духовній ієрархії. Ігор Романко каже, що світло має бути очікуване, а очікуване воно тільки тоді, коли працює внутрішній «генератор», працює до моменту створення такого рівня напруги, що є найбільш властивим для нього. Тоді відбувається контакт з зовнішнім як розряд блискавки. Його неможливо осягнути, лише потрібно його відчути й зафіксувати в образній «картотеці» власної підсвідомості для відтворення на полотні чи дошці.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 19.11.2009
Картини на осінь Ігоря Романка

Живопис львівського художника Ігоря Романка дуже вдало ілюструє тезу "Пейзаж. Нове життя старого жанру" (таку виставку свого часу зініціював у Львові інформаційно-мистецький центр "365"). Адже його "Осінь", "Весна", "Незавершена вершина", "Зимовий сад", "На березі осені" та інші роботи, що їх експонують у межах персональної виставки живопису в галереї "Зелена канапа", не є "традиційними" пейзажами, які ми спостерігаємо навколо в різні пори року. Геометричних форм дерева на левкасі й полотні Ігоря Романка творять образи-настрої - смутку, усамітнення, переходу, межі... "Його живопис складається зі символів, з геометрії, які проникають до нашої свідомості, перетворюючись на ідеї. На противагу хаотичній експресивності Ігор весь навколишній світ спрощує до знаку", - зазначено в анотації до виставки.

Куратор галереї "Зелена канапа" Олеся Домарадзька виокремила такі характерні ознаки творчості художника: світло візантійської ікони та неакцентовану етнографічність. "Так, на мою творчість вплинула рання ікона, XIV - XVI ст. - аскетична, не барокова, де є перевага духу. Свого часу натрапив на слова колеги про те, що храми будують у тиші. І я намагаюся відтворити цю тишу. А ще на мене вплинула поезія Богдана-Ігоря Антонича, яку відчуваю до морозу на шкірі...", - розповів Ігор Романко "Ратуші".

Окрім зв'язку з минулим, про його живопис говорять й у контексті модернізму й постмодернізму. Іноді характерний пейзаж художника постає як тло: на виставці дещо вирізняється стилістично робота "Гуцульський свічник", також серед творів художника є "іконописний" портрет Григорія Сковороди.

А ще, переконана Олеся Домарадзька, роботи живописця дуже пасують до сучасного класичного інтер'єру, але щоб їх оцінити, потрібно побачити наживо, а не на світлині чи моніторі комп'ютера. До слова, для обкладинки збірки поета й видавця Івана Малковича "Вірші на зиму" використано роботу Ігоря Романка. Одну з його картин на осінь, на зиму, на весну...
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 23.10.2009
«Без Образ»: експозиція про те, про що звикли мовчати

Спровокувати глядачів на емоції, що загубилися серед сірості осінніх дощів, зважилася галерея “Зелена канапа”.

Під одним дахом експонують свої роботи митці-бунтівники. Свої протести, обурення, іронію і сарказм на теми, які не прийнято обговорювати, а тим паче у жартівливому тоні, висловлюють у різноманітних техніках митці Львова та Ужгорода.

- Львів - місто мистецьке, і у мистецтві консервативне, - розповідала господиня галереї і куратор експозиції Олеся Домарадзька. - Завдяки цьому консерватизму тут живе чудовий живопис, добре зберігаються мистецькі традиції. Єдиний випадок, коли у митців прокидався бунтарський дух, пов’язаний зі спротивом Радянському Союзу. Виставка “Без Образ” об’єднала художників, які бешкетують, не стримуючи емоцій, і можуть зробити щось провокативне.

Анна Атоян, яка працює у техніці живопису по шовку, зачепила актуальну у передвиборчий час тему репутації у полотні “Декілька сучасних методів збереження обличчя в період відсутності носа”. Авторка намагається розкрутити глядача на діалог про людину, її обличчя, істинне і лицемірне. “Свято мертвих” влаштувала Наталя Гайдаш, яка вирішила порівняти поховальний ритуал у Мексиці із нашим. Як гуцули, якщо опиратися на події, описані у “Тінях забутих предків”, так і мексиканські народи (особливо ті, чиє коріння сягає ще племен майя), не вважають похорон сумною подією, відтак - відчайдушно веселяться. А відбілені черепи покійних мексиканці зберігають при вході у дім. Саме черепи, вітражні, із вогником і легкою усмішкою представила на виставці авторка. Беата Корн у колажі, де у чорних плямах забрудненого моря топляться милі кошенята відомого бренду Hello, Kitty!, у роботі під назвою “Гарячий подих пінгвінів” висловлює обурення щодо забруднення середовища і екології загалом.

Сергій Міхновський вдруге показав язика. Його робота “Тату” - колаж із фірмових язиків The Rolling Stones. За словами Олесі Домарадзької, у даному випадку цікаві не стільки язики, скільки реакція на них. У 1990-х Міхновський опублікував рисунок язика на останній шпальті однієї з газет Львова. До редакції почали телефонувати люди (було зафіксовано близько двохсот дзвінків) з претензіями: мовляв, кому, чому і за що показали язика. Усім здавалося, що язика показали галицькому суспільству…

Керамістка Оля Пильник представила дві роботи на тему секс і почуття – диптих “Інь і Янь”, де дві пари - чорна і біла, у яких жінка їде верхи на чоловікові і навпаки, та “Автомат компліментів”.

Останній можна було не лише роздивитися, а й помацати. Білий вишуканий чоловічий торс із червоним пісюном. Жінки не відмовляли собі в задоволенні потягнути за нього… У відповідь чоловіче тіло відповідало голосом дитячої китайської забавки: “Я люблю тебя”…

Графічно про плітки розповідав Віктор Мельничук у роботі “Помремо разом” та Володимир Пінігін, який зачепив тему химерності у фантасмагоричній як Босх картині Terra fantastica. Sabaliana. Петро Сметана зробив колаж “Second fashion світ Олі” - про моду і актуальну тенденцію серед молоді вишукувати найексклюзивніші речі у завалах європейських стоків. Про індивідуальність живописала Ярина Мовчан у роботі “Голови”. Цю ж тему, але з присмаком агресії, зачепив і Руслан Тремба, який працює у жанрі пластики, в авторській техніці. Його “Трофей” – це нога “гопника”, у спортивних штанах і мешті з гострим носком. Агресії серед гопників і неформалів завжди вистачало. Адже людей без смаку, проте переповнених любов’ю до базарів а-ля Краківський, завжди дратували ті, хто прагнув вирізнитися з маси і сяйнути індивідуальністю.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.21.10.2009
У Львові розпочалась виставка «Без образ»

12 львівських художників 20 жовтня представили свої мистецькі роботи в галереї «Зелена канапа» об’єднані спільною назвою «Без образ». Львів’яни зможуть подивитися понад 15 творів різної тематики, серед них тема екології, моди, агресії в суспільстві, сексу, репутації і лицемірства. Про це кореспондентові ЗІК повідомила організатор виставки Олеся Домарадзька.

Девіз виставки – «нічого особистого – тільки мистецтво». «Без образ» покликана довести людям, що на мистецтво ображатися не варто. На думку Олесі Домарадзької, суспільство, яке було виховане у статичній радянській атмосфері дуже часто боїться подібних мистецьких провокацій і надто серйозно до них ставиться. Тому метою виставки є, насамперед, розвіяти ці стереотипи.

Під час роботи над проектами митці застосовували такі методи, як рисунок, колаж, пластика, скульптура, живопис на шовкові та інші. Якщо виставка буде вдалою і отримає певний резонанс серед любителів мистецтва, то наступного року її представлять у Києві на арт-фестивалі.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.23.09.2009
Пісенні пейзажі Ольги Кваші виставить галерея «Зелена канапа»

29 вересня о 17.00 у арт-галереї «Зелена канапа» відбудеться відкриття третьої персональної виставки живопису Олі Кваші у цьому закладі. Експозицію, яка триватиме до 18 жовтня, складуть 20 полотен 2009 року створення, – про це із посиланням на куратора галереї Олесю Домарадзьку сьогодні, 23 вересня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Виставки Олі Кваші галерея «Зелена канапа» влаштовує щороку на втіху сотням відвідувачів і шанувальникам таланту художниці, який полягає в тому, що Оля помічає сюжети, що часто залишаються поза лаштунками наших щоденних турбот.

«Олин пейзаж це зустріч з весною, чи осінню, світанком і полуднем, небом і землею. Несподівано, щиро, своєрідно. Людині мегаполісу так бракує спілкування з природою, а Оля Кваша малює її, як пісню співає», – переконує Олеся Домарадзька.

Живопис Ольги Кваші – художниці та книжкового ілюстратора – родом із дитинства, казки та народного мистецтва. Тому її нове звертання засобами художньо-поетичної метафори «заспівати кольоровими плямами на полотні» знані всім пісні є органічним продовженням обраної лінії. Живопис Ольги Кваші імітує наїв у стилі Анрі Руссо, де всі зображувані предмети набувають чіткості геометричних форм, заповнених фактурою мазків, що, повторюючись, виплітають мереживну ритміку орнаменту.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 4.10.2009
Притягальна стихія Ольги Кваші

Третю персональну виставку живопису відкрила в галереї "Зелена канапа" за три роки її існування талановита уродженка Луцька та в недавньому минулому випускниця Львівської національної академії мистецтв Ольга Кваша.

Відтак невипадково директор галереї Олеся Домарадзька назвала художницю улюбленою для цього мистецького осередку, підсиливши свої слова заувагою, що "Зелена канапа" також презентувала творчість Ольги Кваші на фестивалі "АртКиїв 2008" , на Днях Львівщини у Дніпропетровську (Дніпропетровський художній музей) та на виставці "Зеленої канапи" в рівненській галереї "Зуза".

"Оля помічає сюжети, що часто залишаються поза лаштунками наших щоденних турбот, - акцентує Олеся Домарадзька. - Олин пейзаж - це зустріч з весною чи осінню, світанком і полуднем, небом і землею. Людині мегаполісу так бракує спілкування з природою. Оля Кваша малює її, як пісню співає. Лиш придивіться і почуєте..."

Художниця романтик, яка хоче поліпшити цей світ і ще має силу це робити (як свого часу характеризував Ольгу Квашу мистецтвознавець Андрій Дорош), цього разу запросила глядачів - а має відданих шанувальників, які на зустріч із нею справді дуже чекають - забути про шалений ритм і тривоги міста та поринути в атмосферу чотирьох пір року, дня, чотирьох стихій тощо. Двадцять її робіт, характерні легким, невимушеним, дитинним сприйняттям світу, а також декоративністю, стилізацією, схильністю до народного мистецтва, врівноважують і допомагають згармонізувати як внутрішній стан глядача, розшарпаного суєтністю буднів, так і середовище навколо.

"Люблю підглядати за світом, - пояснювала Ольга Кваша у своєму першому у житті кольоровому каталозі, виданому два роки тому. - Розумію, що я такий самий його елемент, як і перші холодні ранки, забутий на полі гарбуз чи гарячий запах цмину на Дніпрових островах. Знаю свої складові: всі люди, тварини, дерева, які я люблю, звуки, запахи, почуття. У всі дні, які живу, пам'ятаю: головне - не розірвати жодної ниточки, які з'єднують частини тебе. Тоді ніколи не втратиш ані чарівної країни дитинства, ані улюбленого собаки, ані самого себе".

Що Оля себе не втратить, сумніву не виникає ні в кого. Мама, дружина, донька, вона розуміння важливості бути собою прививає й іншим. А тому, будучи дуже цільною, глибокою і самобутньою натурою, художниця із повним правом може сьогодні про себе сказати: "Я - хороший художник". І крім того, пояснить: " Я - хороший художник не тому, що намалювала такі картини, а тому, що знаю, що робити далі". І в одному, й в іншому випадках це буде правда.
Роксолана САВЧИН. “Вголос. Про туризм”. 19.08.2009
«Дегустація» Олени Каменецької-Остапчук

Вчора, 18 серпня усі поціновувачі живопису мали можливість «продегустувати» низку спогадів та вражень від мандрівок, котрі втілила у свої у полотна львів’янка , член Спілки Художників Олена Каменецька - Остапчук.

За рахунком це уже п’ята персональна виставка мисткині. На представлених роботах фігурують: Грузія, Вірменія та Львів. Джерелом натхнення до змалювання Грузії та Вірменії послугували подорожі цими країнами, котрі автор здійснила ще у 1985 році і котрі тільки тепер стали художніми творами.

«Це мої враження, котрі пройшли витримку часом, які трансформувались у спогади, сни. Мені здається ці роботи мають право на існування, бо вони наділені надзвичайно теплими почуттями і потужною мотивацією для їх створення. Це неймовірно гарні спогади про ті народи, вони нам дуже близькі. Хоч і різні культурні джерела були і історичні особливості розвитку, але дружні відносини з ними мають величезне значення»- зазначила автор. Не випадково гостями виставки стали настоятель вірменської церкви та представник грузинського консульства.

Художниця дотримується традиційної манери живопису і малює етюди з натури, без використань фото технологій. «І ось ці етюди, як добре вино, отримали велику витримку і дозріли до того аби лягти широким пензлем на великий формат» - говорить у своєму вступному слові власниця галереї пані Олеся.

Нещодавно художниця презентувала своє мистецтво в Києві, де її полотна отримали схвальні відгуки.

«У неї є серце художника…Можна зробити маленький рисуночок і забути про нього, правдивий художник ніколи не забуває тієї лінії, того моменту чому він взявся за олівець, чому він звернув увагу на портрет, на пейзаж, і рано чи пізно він повинен зробити вагомий твір…»- зазначив Микола Андрущенко, символічним моментом є те, що власне він був рецензентом мисткині до її вступу у Спілку Художників.

«Є цілість, є відвага,є пошук для кожного пейзажу формату і відчуття легкості, свіжості…»- веде далі мову мистецтвознавець Роман Яців: «Є наявність живого, енергійного мазка та внутрішня експресія, яка помножилась в певному структурованому виразі».

Представлена експозиція і справді є чудовою нагодою дегустувати фрагменти з життя обох кавказьких країн, адже полотна наділені не лише настроями, але й ароматами,музикою, вони дихають, випромінюють пекуче сонце Грузії, заворожують дивовижною барвою вірменського неба і є своєрідними щілинами, котрі дозволяють проникнути туди тим, хто ніколи там не був.

Виставка присвячена світлій пам’яті Андрія Дороша.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.19.08.2009
Львів ушанував тризновою «Дегустацією» пам’ять «останнього ідеаліста в мистецтві» – Андрія Дороша

Виставку малярства «Дегустація» у львівській арт-галереї «Зелена канапа» художниця Олена Каменецька-Остапчук присвятила світлій пам’яті львівського мистецтвознавця Андрія Дороша, якого нині о 15 годині поховають на Личаківському цвинтарі у Львові, – про це сьогодні, 19 серпня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Експозицію «дегустації» склали 13 живописних полотен Олени Каменецької-Остапчук, на яких фактурними мазками фарб загусли спогади авторки про враження від відвідань Грузії та Вірменії, соковитим контрастом зеленої прохолоди до кавказьких сонячних міст дихають із полотен парки та панорами Львова.

Це вже п’ята персональна виставка 45-річної львів’янки, яка здобула художню освіту на відділі графіки Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова (тепер Українська академія друкарства) та навчалася живопису у Володимира Овсійчука та Бориса Буряка. Останніми роками Олена Каменецька-Остапчук мала кілька нагод персональними виставками розкрити своє становлення правдивого живописця, чим не аби як здивувати львівську мистецьку спільноту й принести відчуття справжності в естетичні переживання завсідників львівських галерей. Чи варто й казати, що інспіратором віри у власні сили став для Олени Каменецької-Остапчук саме незабутній Андрій Дорош, котрий не просто помітив обдарованість авторки, а й зумів підштовхнути її до зустрічі із собою на стежині нутряної природи живопису. Андрій Дорош, який шанував крутий заміс ідеї й не любив «рукоділля», завжди вирізняв не тільки палітру і пензель «Лєнки» – так ласкаво називав він цю художницю, – а ще й імпресіоністичність відтворення життєвих вражень, яке метафорично розкривало змістову наповненість сюжету, що лягав у ексклюзивний формат картини.

«Важко уявити, що ми ніколи вже більше не запросимо до слова на відкритті нових виставок пана Андрія. Усі ці роки він був у нашій галереї дорогим гостем, дивуючи енциклопедичністю знань та широтою поглядів на сучасне мистецтво. Пан Андрій виступав і на попередній виставці Олени Каменецької-Остапчук, сприяв підготовці і цієї, тому на вшанування його світлої пам’яті як Людини, Мистецтвознавця, Куратора, Мецената, Критика «Дегустація» присвячена саме Андрієві Дорошу», – сказала директор «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька.

За словами Олени Каменецької-Остапчук, вона справді багато чим завдячувала покійному Андрієві Дорошу. «Він був чи не останнім ідеалістом у мистецтві, чимало допомагав мені, взагалі любив художниць-жінок, бо завжди їх шкодував їх. У цьому особливому ставленні він був порадником і другом. Я не просто вважаю його своїм Учителем із великої букви, а по-справжньому святою людиною…», – зізналася Олена Каменецька-Остапчук.

Вернісаж «Дегустації» Олени Каменецької-Остапчук «розкоркували» народний художник України Микола Андрущенко та проректор ЛНАМ Роман Яців.

«У Олени серце художника, яке нерозхлюпно зберігає свіжість враження, що потім є мотивацією до створення картини. Можна зробити невеличкий ескіз, і коли згодом він відтворює емоції, за яких був написаний, то це і є справжнє, що має бути перенесена на велике полотно як вагомий твір. Коли ти рисував і переживав, тоді власне перепускав світ через серце художника. У цій виставці є цілість і відвага, є пошук пейзажного формату. Є подих свіжості й непідробна монументальність – загалом великий подвиг», – такими словами привітав соленізантку Микола Андрущенко, який свого часу дав їй рекомендацію до вступу у національну спілку художників України і не помилився.

Із певної часової дистанції персональної репрезентації Олени Каменецької-Остапчук оцінив елементи розвитку і внутрішньої динаміки цієї художниці мистецтвознавець Роман Яців. «Від акварелей на натурі до цих картин минув певний час. З’явилися форматні конфігурації, які композиційною несподіваністю та монументальностю ліній розкривають представлені образи. Ця монументальність не є сформованою штучно перенесенням із малого формату на більший, це глибоко продумане синтезоване узагальнення. Дивує, що в організації форм зберігається наявність живого, енергійного мазка, внутрішня експресія котрого помножилася у певному структурованому виразі. Завжди дивувало, у якій мірі Олена вміє у відповідному напрямку вести мазок, що створює дивовижну наповненість фактури. Це справді є елементи малярства як такого, а не література, якою описується певний сюжет. Ми бачимо абсолютно нову іпостась художниці у філософічності самої тематики. Цей культурологічний вимір взагалі характерний для Олени: попередня виставка була присвячена вечірньому Львову у культурно-антропологічному аспекті. Малярство цієї відважної художниці розвивається у загальноєвропейському вимірі й вона не втомлюється посилати у цій площині якісь нові месиджі», – сказав Роман Яців.
  ZAXID.NET. 28.07.2009
У "Зеленій канапі" у Львові виставка про маріонетковість життя Юрія Коваля

28 липня в галереї “Зелена канапа” відкрилася виставка художника Юрія Коваля „Маріонетки”. Серед усіх картин, об’єднаних однією темою, метафора тіньової сторони відчуттів, архетипів є головним образом. Про це повідомив художник під час відкриття виставки.

"Маріонетка у розумінні Коваля - це метафоричне втілення тіньової сторони багатьох архетипів, вираження властивій їх природі подвійності. Працюючи з маріонеткою, створюючи, оживляючи і одушевляючи її, художник сам того не відаючи, працює зі своєю Тінню і її проекціями в реальному психологічному житті. Світ театру тіней — це світ плоский, безтілесний, ірреальний (у сучасній термінології — віртуальний). Живопис Коваля змінює це враження - у нього світ тіньового театру оживає, набуває образної пластики і починає свій діалог з глядачем з одного боку несвідомо впливаючи на альтер-его глядача, а з іншого представляючи метафору нашого сприйняття навколишнього світу", - зазначив мистецтвознавець Роман Ганкевич.

Як зазначив ZAXID.NET Юрій Коваль, у картинах зображено відчуття, які залежать від соціуму, оскільки всі ми маріонетки релігії, ставлення до себе, до світу, один до одного.

Це друга персональна виставка художника. Перша відбулася у 2001 році. "Світ не стоїть на місці. Між першою і другою персональними виставками не лише роки. Мені хотілося спробувати щось інше. Я не кажу про те, що тема "Маріонетки" стане постійною темою", - зазначив художник.

Виставка триватиме до 16 серпня.
Юлія ТУНІК-ЧОРНА. “Високий Замок”. 1.08.2009
Чорногуморові «Маріонетки»

Свою «гру» в мистецтві презентував львівський художник Юрій Коваль – у галереї «Зелена канапа» триває його друга персональна виставка «Маріонетки». На малярській площині він театрально захоплюється фігурами та їх пластикою.

- Для мене ця виставка є відображенням моїх метафоричних уявлень, тіньової сторони відчуттів, - каже автор. – Це – зображення емоцій, які отримав від сучасного соціуму». У роботах Юрія Коваля – таємничі й загадкові постаті, що на попелястому тлі оживляють світ «тіньового» театру автора. Він пробує привернути увагу до філософських проблем, що були представлені на попередній виставці. «Ми помалу еволюціонуємо в потрібному напрямку, - казав мистецтвознавець Андрій Дорош, показуючи на роботи Юрія Коваля. – Наше життя стало абсурдним, тому, щоб вижити, треба бавитися в театр. Автор своїми «Маріонетками» навіює нам чорногуморові асоціації. Якщо тепер є такі художники, то, може, через 100 чи 300 років з’явиться публіка, яка це справедливо оцінить і скаже: «Яким кретином був дідо, що не купував таких творів!».
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.29.07.2009
Виставка Юрія Коваля працює на розвиток символістичної картини, – метр Богдан Пікулицький

Учора на вернісажі виставки Юрія Коваля «Маріонетки» дві босоногі акторки у чорних сукнях, обплутані навзаєм червоною ниткою, синхронно міняючи пози, зображали статичну сцену «нічого не бачу, нічого не чую, нічого нікому не скажу», натякаючи на символістичну концепцію виставленого у галереї «Зелена канапа» другого персонального проекту молодого львівського автора. Про це сьогодні, 29 липня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Вернісаж привабив як молодіжну аудиторію, так і поважних шанувальників академічного живопису, адже характерною ознакою робіт Юрія Коваля є те, що він культивує фігуратив, власне в академічному трактуванні зображення тіла. Твори художника для виставки «Маріонетки» об’єднані не тільки символізмом сюжетів, а й попелястим тлом та широко розпластаним мазком, що створює на не переобтяжених деталями площинах фактурність «зібганого паперу». Цікаво, що на картинах першої персональної виставки Юрія Коваля, котру він демонстрував у галереї «Гердан» 2001 року, будучи іще студентом домінувало тло кольору молочного бурштину, так що можна вже робити висновки про певні кольорові періоди у творчості автора, який прагне заявити про себе і свої почуття, роздуми. Як і першого разу, йому «хотілось би показати щось реальне, але водночас і не зовсім. Темрява також не є однозначною. У темряві шукаю світла. Чорний так само, як і білий, – це не колір, умовність. Тому на кольори впливає реальне життя, а на образи – фантазія», – пояснює художник, котрий переконаний в тому, що кожен його колега переглянувши старе мистецтво, хоче показати тіло по-новому, розіграти для нього свій театр, навіть коли цей театр із жанру абсурду.

«Наше життя є тотально абсурдним. І єдиний спосіб зберегти здоровий глузд – бавитися в театр, як це робить Юрій Коваль з більшою чи меншою здатністю до акторства. Автор навіює інколи асоціації, що межують із чорним гумором. Але сам підхід до справи не є новим, інакше кажучи «цю ікру вже їли», бо 100 років тому німецькі академісти, які мали ще із часів романтизму смак до таких узагальнень, робили подібні штуки. Для нас однак є важливим те, що це робиться у Львові, де наша академія досягнула вже майже первісного рівня і скоро не буде кому намалювати нормально голову чи тіло. А виставка показує, що є окремі люди, які можуть змоделювати фігуру, володіють ремеслом, можуть думати й вибудовувати певні асоціації. І якщо тепер є такі художники, то може через 100–300 років може з’явитися публіка, яка зрозуміє, що це також було щось вартісне, й казатимуть: «Яким кретином був дідо, коли не купував таких творів!», – у такий своєрідний спосіб похвалив Юрія Коваля найгостріший на язик львівський мистецтвознавець Андрій Дорош.

Щоправда, при цьому не втримався від випаду у бік картини «Спокуса»: «Спокуса трохи вже була у вжитку, але художник ту спокусу вміє нарисувати і не потребує підпорок у вигляді комп’ютера, а може це зробити власними руками», – виправдав автора критик.

Нагадаємо, що подібну картину – безголовий жіночий торс із вклеєною засохлою трояндою на причинному місці – було розкритиковано за кічовість і попсовість оглядачами першої персональної виставки Юрія Коваля, але той із плином часу виявив подиву гідну постійність щодо облюбованого мотиву, не вважаючи його кічовим.

Часова дистанція у 8 років між двома персональними проектами Юрія Коваля дає змогу осмислити, як трансформувалася у його творчості відчутна символістична складова. Якщо картини із першої виставки складали враження про фантазію автора як явно натхненну символічними сюжетами, бо при спогляданні його картин виникали згадки про Чурльоніса, Ропса й Далі одночасно, то картини із другої виставки інспіровані радше типовими сюжетами метафоричної графіки. Те, що робить Юрій Коваль тепер, цілком би прислужилося для розвитку театрального плакату, жанр якого у нас розвинений не надто, у порівнянні із найближчими сусідами.

«Тут у всіх картинах символізм, але не через закоханість у мистецтво символізму (кінець 19 – поч. 20 ст.). Він, уважаю, не присутній тут якимись цитатами, а тільки через внутрішній стан, почуття. Тут не домінує колір чи фігуративне зображення, вони поєднуються, виявляючи щось потаємне», – міг би повторити і після другої виставки Юрій Коваль, який дошукується істинних стосунків між персонажами за їхніми масками, що є нічим іншим як «підозрілою красою».

«У нас мало хто працює із таким розумінням, як цей автор, що картина повинна бути формою закінченого вислову. Переважно натура на великоформатних полотнах залишає відчуття непроартикулюваності, великого ескізу, а не завершеного твору. Взагалі проблематику картини в Україні чомусь не обговорюють, хоч вона насправді дуже актуальна. У Юрія Коваля я помічаю потяг до вибудови композицій, що здобувають символічне витлумачення. Найкраще й найповніше розкрив цей принцип Яцек Мальчевський. Тому лишається побажати молодому авторові на цій дорозі більшого самовдосконалення», – так прокоментував ЗІКу «Маріонеток» Юрія Коваля один із найвідоміших українських графіків Богдан Пікулицький.
  Медіастар.28.07.2009
У гостях "Зеленої канапи" - маріонетки

28 липня у галереї "Зелена канапа" у Львові відбулася презентація другої персональної виставки «Маріонетки» молодого львівського художника Юрія Коваля. Перша персональна виставка львівського митця презентувалася у Львові в 2001 році.

У своїх останніх працях, які він об’єднав темою «Маріонетки», Юрій Коваль веде діалог з нашим соціумом, ставлячи питання: як ми відносимося до себе, до своїх ближніх, до оточуючого світу, до ідеології, до віри… у що ми віримо… зрештою – як ми живемо? Своєрідним лозунгом мистецького заходу стали славнозвісні слова Шекспіра про світ, що є театром та про людей-акторів у ньому.

Маріонетка у розумінні Коваля – це метафоричне втілення тіньової сторони багатьох архетипів, вираження властивій їх природі подвійності. Працюючи з маріонеткою, створюючи, оживляючи і одушевляючи її, художник сам того не відаючи, працює зі своєю Тінню і її проекціями в реальному психологічному житті. Світ театру тіней — це світ плоский, безтілесний, ірреальний (у сучасній термінології — віртуальний).

Живопис Коваля змінює це враження – у нього світ тіньового театру оживає, набуває образної пластики і починає свій діалог з глядачем з одного боку несвідомо впливаючи на альтер-его глядача, а з іншого представляючи метафору нашого сприйняття навколишнього світу.

- Для мене ця виставка є відображенням моїх емоцій, метафоричних уявлень, - розповідає Юрій Коваль про нову експозицію. - Ця виставка - спроба привернути увагу до філософських проблем, що були представлені на полотнах першого разу. Хоча у двох виставках концептуальне бачення різне.

- У мистецькому просторі є сфера під назвою «Живопис», що якимось дивним чином пов'язана із словом «маріонетка», - розповідає про творчість Коваля мистецтовзнавець Роман Ганкевич. - Ось якось непомітно усі ці поняття — лялька, гра, краса, мистецтво, живопис — і виявилися такими, що знаходяться доволі близько одне від одного.

Коли людина не живе, а це рутинне, важке і почасти жахливе життя грає, воно сприймається куди легше. Те, що давній і сучасній людині загрожує, час від часу є настільки незрозумілим і великим, що впоратися з ним подекуди немає змоги, майже не реально. Ось тоді-то ми і виявляємо, що те, що не можна подолати, можна просто висміяти. А вже те, що висміюється, стає безглуздим і взагалі, не таким вже й страшним. Підсвідомо у всіх культурах й досі існують традиції образи і висміювання противника перед поєдинком. Так само у всіх культурах складалися спеціальні обряди, що висміюють смерть. Люди робили опудала, що змальовують смерть і з захопленням їх закопували, спалювали, висміювали та піддавали усіляким принизливим процедурам. Такий механізм приниження (те, що М. Бахтін називав «травестуванням») загрози, страху, небезпеки спрацьовував навіть тоді, коли не допомагало ніщо інше. З цієї точки зору мистецтво спочатку і виникло як стихійна психотерапія.

У полотнах Юрія Коваля часто відчувається психо-асоціативна гра. Він працює з фігурою, захоплюючись її пластикою та об’ємністю форм на малярській площині. Разом з тим ніколи його фігури не є площинними. Завдяки тонким нюансам світлотіні і контрастному колориту композиції у полотнах звучить глибина… ілюзорне враження безкінечності, яка пробивається крізь задній фон малярської площини.

Творчі доробки Юрія Коваля експонувалися на виставках: «Світ Емалі» (Львівський Національний Музей), на Львівському Осінньому Салоні «Високий Замок» у Палаці Мистецтв, «Мистецтво на грані тисячоліття» (Львівський етнографічний музей).

Роботи Юрія Коваля знаходяться у приватних колекціях України, Італії, США, Ізраїлю.

- Наше життя тепер є до краю абсурдним і єдиний спосіб зберегти здоровий глузд – бавитися в театр, - сказав мистецький критик Андрій Дорош. - Приємно, що є люди, які володіють своїм ремеслом, які думають головою, які будують асоціації. І, якщо зараз є такі художники, то рано чи пізно з’явиться публіка, яка зрозуміє їх. Ми маємо дякувати провидінню, яке привело цього художника до Львова, і дякувати йому самому, що він не піддався впливові мас, натовпу та не став таким, як всі.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 13.07.2009
Піднятися сходами у світ текстилю

У "Чар-зіллі", яким на Івана Купала під спів керівника хору "Горина" з РівногоЛюдмили Вострикової пригощали усіх гостей на відкритті виставки текстилю "Ціфровані гарадичі" у галереї "Зелена канапа", м'ята виявилася домінуючим, хоча й не основним складником. Але це не так і важливо. Набагато важливішим було інше творче "зілля" - сама експозиція, яку уклали рівноцінні роботи авторства молодих художниць Дани Якимчук, Лілі Лупул та Юлі Фадєєвої.

Назву "Ціфровані гарадичі" дівчата взяли з русинського діалекту (почули це словосполучення від чоловіка Юлі Фадєєвої, який родом із Закарпаття). Оскільки означає вона "декоровані, наївно прикрашені сходи, які ведуть на ґанок і розкривають уважному глядачеві єство господині дому, її життєвий досвід та прагнення", подумали: ця назва якнайкраще ілюструє "три жіночі історії - вимальовані, вигаптувані, недоспані, пережиті, перешиті, намріяні".

У цих історіях, замішаних на сонячних променях, пахощах трав та інших невід'ємних складниках літа, попри все інше, - захоплення художниць можливостями текстилю. До речі, у "Зеленій канапі" текстиль презентується вперше. Тобто, крім імовірного заглиблення у сюжетність та спроб торкнутися душі авторок, експозиція - чудова нагода побачити розмаїті текстильні техніки - ткацтво, валяння, вишивка, батик, печворк та інші.

"Ця експозиція - ще одна нагода переконатися, що текстиль усе може", - звучало на відкритті. І щось заперечити цьому не можна.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 9.07.2009
Нитка за ниткою - мереживо історій та доль. У "Зеленій канапі" експонують "Ціфровані ґарадичі"

Упродовж року троє талановитих львівських мисткинь - Юлія Фадєєва, Лілія Лупул, Дана Якимчук - готували виставку художнього текстилю "Ціфровані ґарадичі", яку від 7 липня експонує галерея "Зелена канапа". Готували з проекцією саме на цей день, Івана Купала, творячи магічне дійство під час відкриття: звучав автентичний спів Людмили Вострикової з Рівного, пригощали чар-зіллям (складників у ньому було чимало, зокрема м'ята й абсент), а мольфарську атмосферу пропонували відчувати навіть без ворожінь.

Образ ціфрованих ґарадичів художниці використали невипадково, адже в русинському діалекті так називали "багато декоровані, наївно прикрашені сходи, що ведуть на ґанок. Сходи, як символічний місток між зовнішнім світом і внутрішнім, особистим життям. Вигляд ґарадичів уважному глядачеві розкриє єство господині дому, її життєвий досвід, підсвідомі прагнення". Відповідно, виставка "Ціфровані ґарадичі", за словами Лілії Лупул, - нагода побачити сутність, єство кожної з художниць. Як гостинні господарі, авторки своїми витворами декорували виставкову залу як затишну оселю. Використовуючи різноманітні техніки (батік, аплікація, шовкодрук, печворк, вишивка, валяння, плетення тощо), з допомогою різних волокон і фарб Ліля, Юля, Дана розповідають кожна свою історію - земну й магічну водночас. Їхні роботи, як і ґарадичі в сільських оселях, можуть чимало розповісти про кожну з них. "Нам не хотілося вдаватися в якісь глибинні язичницькі корені свята Івана Купала, а хотілося віднайти суть цього явища, і ми її побачили в пошуку жіночого щастя, пошуку внутрішнього світу, пошуку того, що жінка привносить у це життя", - розповіла "Ратуші" Дана Якимчук.

Як зазначила під час відкриття виставки Юлія Фадєєва, трьох мисткинь ще з часів навчання у Львівській академії мистецтв (кафедра художнього текстилю) об'єднує спілкування дружнє і творче. Тому дуже природно й цікаво було їм працювати над спільною роботою "Ціфровані ґарадичі" - спершу кожна з дівчат виготовляла свої частинки-"східці", а потім вони спільно творили з них цілісну велику роботу. "Як у житті: з маленьких щоденних турбот, з маленьких щоденних справ складається рік, два, десять, а загалом - ціле життя. Так із наших маленьких робіт склався великий широкий світ. У цій роботі кожен привніс своє, і кожен вплинув одне на одного, як і в інших наших роботах", - акцентує Дана Якимчук.

Представлена виставка цікава ще й з погляду розвитку художнього текстилю, який, словами мистецтвознавця Ореста Голубця, перейшов межі власне текстилю, зайшовши на територію живопису, графіки, скульптури. Працювати разом над наперед окресленою концепцією виставки мисткиням сподобалося. Тому припускають, що співпрацю в такому форматі можуть продовжити. А директор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька пропонує повезти експозицію в Одесу, адже "експериментальний текстиль цікавить галереї інших міст України, а за кордоном це - екзотика, яка відразу привертає увагу".
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.08.07.2009
У «перешиті й гаптовані» жіночі долі поведе виставка текстилю «Ціфровані ґарадичі»

Учора, 7 липня, у львівській галереї «Зелена канапа» вперше відкрили виставку текстилю «Ціфровані ґарадичі», авторами якої є три мисткині – Дана Якимчук, Ліля Лупул та Юля Фадєєва. Про це повідомив кореспондент ЗІКу.

Назва виставки не тільки цікава, але й символічна. Вона походить із давнього русинського діалекту. Виявляється, ціфрованими ґарадичами колись називали багато декоровані сходи, що вели на ґанок будинку. Як пояснили мисткині, вигляд ґарадичів розкриє уважній людині єство господині дому, розповість про її життєвий досвід та підсвідомі прагнення. Такі сходи – ніби місток між зовнішнім та внутрішнім світом.

«Коли ми приходимо до когось у гості, то зазвичай інтуїтивно складаємо образ господаря оселі. Адже дім може бути маленький, зате затишний, і навпаки – величезний, проте холодний, неспокійний. Отож, кожен з нас, певно, має своє затишне кубельце, яке звиває для того, щоб відокремитися від цілого світу. Наше кубельце ви можете побачити у наших роботах», – розповіла одна з авторок – Ліля Лупул.

До слова, виставку невипадково відкрили саме на Івана Купала. Як зазначила мисткиня Дана Якимчук, «вона має в собі багато загадкового, навіть мольфарського».

Відтак, Якимчук зауважила, що за допомогою такого незвичного матеріалу як текстиль майстрині прагнули створити певні образи й асоціації. «Для цього ми використали різні техніки. Серед них – батік, аплікація, шовкографія, вишивка, валяння, плетення, печворк та шовкодрук», – повідомила майстриня.

Водночас третя авторка «Ціфрованих ґарадичів» Юля Фадєєва додала, що мистецтво текстилю сьогодні є рідкісним через застарілі стереотипи. «Такий вид мистецтва часто вважають суто прикладним, дуже обмеженим. А я мрію, щоб люди свіжим поглядом подивилися на текстиль як спосіб образотворення. З іншого боку, своїми композиціями ми прагнемо показати, що етнічна тема може бути не «шароварна», а цікава й сучасна», – підкреслила Фадєєва.

Скільки часу потрібно для створення однієї роботи, мисткині сказати не змогли. «Є композиції, які можна зробити за день, а є й такі, над якими сидиш місяць, а потім усе доводиться перероблювати. Скажімо, найдовше я створювала експонат «Сон-трава». Для мене ця робота «вимучена», та водночас «винайдена». Нею я досягла певної творчої рівноваги», – розповіла Юля Фадєєва.

Додамо, що «Ціфровані ґарадичі» – це три жіночі історії, які, за словами майстринь, «вимальовані, вигаптувані, недоспані, пережиті, перешиті й намріяні». Проте центральну композицію, що називається так само, як і виставка, художниці виконали спільно.

Нагадаємо, що виставка триватиме до 26 липня
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.24.06.2009
Київське і львівське літо зійшлися «Двома палітрами» у Львові

Учора, 23 червня, у галереї «Зелена канапа» відбулось відкриття виставки живопису «Дві палітри». Це роботи двох художниць: Наталії Бартків зі Львова та Лесі Бабляк із Києва. Про це сьогодні, 24 червня, повідомив кореспондент ЗІКу.

За словами директора галереї «Зелена канапа» та власника цієї ідеї Олесі Домарадзької, «Дві палітри»– це дві персональні виставки. Обидвох художниць об’єднує лише те, що малярство не є їхнім основним заняттям і джерелом прибутку. Вони малюють для себе із любов’ю. Тому їхні роботи відповідають настрою літа і не мають ніякого негативу: усі кольори яскраві.

Леся Бабляк – художниця за освітою: закінчила Львівський державний коледж ім. Івана Труша та Львівську академію мистецтв. Брала участь у багатьох виставках, мала свої персональні покази. Її роботи є у приватних колекціях України та за кордоном, зокрема, і у Віктора Ющенка. Як розповіла мисткиня, вона малює із великим задоволенням завжди, коли є можливість. Представлені на виставці роботи – це пейзажі та квіти: «Барвистий клаптик», «Гай коло моря», «Весняний цвіт».

Інша малярка Наталія Бартків має музичну та педагогічну освіту, а живописом займається із 2004 року. Уже взяла участь у декількох мистецьких проектах. Аби краще відчувати полотно і фарби, художниця малює пальцями, пензлем лише робить окремі штрихи. «Це мій характер, світогляд, те, як я хочу бачити світ. А я хочу бачити його яскравим, сонячним, свіжим, щоб усі ми були відкриті для нових можливостей», – пояснює мисткиня насиченість своїх картин яскравими кольорами.

За словами Наталії Бартків, кожна деталь картини «Ранок» має свою історію. Великий зелений креденс, який на ній зображений, колись був у її бабці. Напис «Basia» на мисочці із молоком – це кличка котика художниці. «Із квітами цієї ж картини теж виникла цікава історія, – розповідає мисткиня. – Робота була вже майже готова, однак залишилось місце на креденсі. Я ніяк не могла нічого намалювати. А тут повертаюся ввечері, а сусідка каже: «Наталю, ходи, я ріжу троянди, тобі дам квітів». І я зрозуміла, що це саме те, чого бракує моєму креденсу».

За словами мистецтвознавця Андрія Дороша, який взяв участь у відкритті виставки, попри те, що обидві малярки не потребують заробляти малярством на хліб, все ж нинішня атмосфера суспільства свідомо чи підсвідомо на них тисне. Із малярством сталось щось подібне, як і з журналістикою, яка була рабинею, а тепер стала вільною проституткою. Воно стало комерційним. Тому художники малюють те, що знаходить найбільший відгук.

Мистецтвознавець назвав роботи малярок дуже різними, однак «менш-більш їстівними». На його думку, роботи Наталії Бартків – це свого роду протест проти «добротного і бездумного, яке нас оточує». А картини Лесі Бабляк намальовані однією палітрою: «На яку стіну не повісиш, там воно і буде, – зазначив Андрій Дорош. – Якби я хотів купити для себе картину, щоб виходити із квартири веселим чи злим, то вибрав би роботу Наталчину. Бо тут (про картини Лесі Бабляк) я б ходив на півзігнутих лапах, умиротворений і розтікався, як зарідко замішане тісто».

Виставка «Дві палітри» триватиме до 5 липня.
Юліана ЛАВРИШ. “Суботня пошта”. 07.07.2009
“Дві палітри” – два світогляди

Лише до 5 липня у галереї "Зелена канапа" триватиме виставка робіт "Дві палітри" Наталії Бартків та Лесі Бабляк - цікавий проект неординарного мистецького тандему, мікс емоцій та переживань непересічних особистостей.

Наталя Бартків - викладач кафедри англійської мови Львівського національного університеті імені Івана Франка, художникаматор, людина, що намагається внести чергову порцію позитиву в сіру буденність. "Люблю олійні фарби - зокрема, через милозвучність їх назв. Також намагаюся малювати пальцями, щоб відчувати полотно", - розповідає художниця, з усмішкою показуючи кореспондентові "Пошти" вагомий доказ - нестерту фарбу на робочому пальці. На запитання, чи знають про хобі своєї викладачки студенти, Наталя Бартків усміхається: "Намагаюся не пов?язувати роботу із захопленням, але вони знають". Виявилося, що не лише знають, а й шанують - багато з них прийшли на урочистість, вітаючи мисткиню квітами та щирими словами.

Леся Бабляк - художникпрофесіонал, яка уже не раз презентувала свої роботи, зокрема, в НьюЙорку, Римі, Сіднеї та Києві. "Художник повинен нести у світ щось естетичне і прекрасне", - каже Леся. І продовжує: "З Наталею нас об'єднала жага до кольору та відкриттів". Прагнення зафіксувати неповторну мить життя природи за допомогою пензля, заглибитись у таємницю кожної квітки зробили полотна Лесі Бабляк запашними, свіжими, літніми. Мабуть, тому її роботи є і в численних приватних збірках, і в колекції подружжя Ющенків.

Рожеві вазони, прочинені вікна, ціла армія чайників і чайничків, старий бабусин креденс, жовтогарячі лимони, гранати (кожна зі своїм цінником) на ринку, самотній човен у морі Наталі Бартків рівноправні з бузковим розмаїттям, блакиттю погідного неба, сонячними променями у квітковому калейдоскопі, подихами жаркого літа і ароматом весняних надій Лесі Бабляк.

"Суспільна атмосфера чинить пресинг на художниць, - каже мистецтво¬знавець Андрій Дорош. - Дякую авторкам, що спроможні вдарити пазуристою лапою і водночас умиротворити". Експозиція - наочне підтвердження слів мистецтвознавця. "Малювання для двох художниць - це реалізація якоїсь потаємної мрії, - говорить власниця "Зеленої канапи", мистецтвознавець Олеся Домарадзька. - Обидві творять яскравими кольорами, з темпераментом, у позитиві".

Свого часу Віктор Гюго писав: "Є видовище прекрасніше, ніж небо - глибина людської душі". Огляд виставки не дає підстав його слова заперечити...
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.22.05.2009
Львівська художниця Тетяна Тарасенко виставить інтер’єри богемної любові

2 червня о 17.00 годині в галереї «Зелена канапа» на вул. Вірменській, 7а у Львові відбудеться відкриття виставки живопису «Майстерні та їхні життя» львівської художниці Тетяни Тарасенко, – про це сьогодні, 22 травня, із посиланням на куратора галереї Олесю Домарадзьку повідомив кореспондент ЗІКу.

Олеся Домарадзька вважає Тетяну Тарасенко чарівною, багатоталанною та багатоемоційною художницею, яка здатна передати на полотні ту особливу атмосферу, що панує у таких несхожих на офіси місцях праці художників – артистичних робітнях.

«Тетяна Тарасенко зобразила інтер’єри майстерень львівських художників інтимно та затишно. Тут можна поїсти чи випити вина, побачити улюблені і найдорожчі для автора його твори; предмети, що служать незмінною натурою для натюрмортів; жінок і чоловіків, що бувають натурою портретів і ню. Поспостерігати за процесом творчості і навіть взяти у ньому участь. І звичайно, там перебуває кохання», – каже Олеся Домарадзька.

Нагадаємо, що перша персональна виставка дизайнера та художниці Тетяни Тарасенко відбулася торік у вересні у львівській мистецькій галереї «Арт-11». Для дебюту художниця, котра перед тим працювала більше в царині дизайну, оскільки закінчила відділ моделювання Львівської національної академії мистецтв, підібрала річний доробок малярських полотен, що вразив безпосередністю експресіоністського вислову.

Нещодавно Тетяна Тарасенко разом із такими львівськими художниками, як Ігор Колісник, Роман Опалинський, Остап Патик, Петро Романчик, Алла Романів, Богдан Рожак, Дарина Скринник-Миська, Петро Сметана, Марта Суханя, Петро Сипняк та Ігор Шумський, узяла участь у колективній виставці жіночої оголеної натури у Снінській галереї Андрея Смолака (Словаччина).
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.07.05.2009
Соломія Ковтун дебютує із виставкою картин львівських двориків

12 травня у галереї «Зелена канапа» на вул. Вірменській, 7-а у Львові відбудеться дебютна виставка малярства молодої львівської художниці Соломії Ковтун, – про це сьогодні, 7 травня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Галерея «Зелена канапа», розташована у історичному середмісті Львова, до 31 травня стане дзеркалом для вуличок та двориків, прилеглих до пл. Ринок, що стали пленерною натурою для Соломії Ковтун. Тут вона живе, тут вона й «портретує» своє архітектурне оточення. Її полотна позначені теплотою емоцій, серед яких найсильніша – любов до Львова, його камерних елементів архітектури, брам, дахів, балконів, фронтонів.
Ірина СЕМЕНІВ. “Високий Замок”. 25.03.2009
«Шукайте жінку!» у Івана Проціва

У галереї «Зелена канапа» цвіте інтернаціональний квітник. Жінка і її культура поєдналися у новій персональній виставці знаного львівського митця, заслуженого діяча мистецтв України Івана Проціва.

Під простою та водночас багатогранною назвою «Жінки світу» криються кільканадцять картин, на яких зображені представниці найрізноманітніших народностей в національних костюмах. Тут можна побачити японських гейш, закохатися в білосніжну усмішку африканки, помилуватися весільним вінком українки… Красуні з усього світу – самодостатні, наділені непересічною зовнішністю та неповторним внутрішнім змістом. Іван Проців зобразив жінку як культурний інваріант. Для того, щоб додати роботам глибшого змісту, авторові знадобилися не лише художні навички, а й докладні знання етнографії окремих народів. Картини автора більше схожі не на портрети жінок, а на загальні образи країн, уособлені в конкретній жінці.

- Іван Проців підмічає невидимий бік жінки, – ділився враженнями мистецтвознавець Володимир Овсійчук. – Він показує неймовірність представниць інших народів. Чим екзотичніша країна, тим йому цікавіше. Крізь призму українського ока автор презентує унікальну красу, духовність. Картини зачіпають майстерністю. Найголовніше в його роботах – лінія, надзвичайно виразна. Руки та обличчя, які художникам малювати найважче, демонструють витончену майстерність. Іван Проців – ерудит, гуманіст та естет. Кожна його робота детально продумана і талановито втілена у життя.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 19.03.2009
Виставка "Жінки світу" триває в "Зеленій канапі"

У цьому випадку я не вирішувала дилеми йти чи не йти на виставку "Жінки світу" до галереї "Зелена канапа". Ім'я художника Івана Проціва сама для себе вписала до десятки творців (чиї представлення намагатимусь не пропускати ніколи) ще кілька років тому, коли художник виставлявся у Національному музеї у Львові.

Властиво, важить не те, що цей творець є членом Спілки художників України, заслуженим діячем мистецтв України, викладачем на кафедрі академічного живопису у Львів­ській національній академії мистецтв, автором та учасником багатьох експозицій в Україні та світі. А його погляд на світ, де майже завжди - міф, казка, легенда, його талант і його майстерність.

"Я не знаю у Львові іншого художника, який з таким жагучим енциклопедичним бажанням малював би усе, що його оточує, починаючи від найдрібнішої комахи, - говорив про Івана Проціва доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук. - А що стосується жіночих образів, то вони неймовірно прекрасні, чи мова йде про українок, чи азіаток, чи про мешканок Африканського континенту. Кожен демонструє, що жінка в будь-якому народі є характерною благородством емоцій та витонченими почуттями. Художник-ерудит, гуманіст і величезний естет, Іван Проців продумує кожен жіночий портрет до найменших деталей. І робить це насамперед за допомогою виразних ліній, що засвідчують його майстерність. Цей художник пропонує глядачеві власну гармонію, яка часто рве межі гармонії класичної, але водночас маємо до справи з митцем надзвичайно тонкої та високої художньої культури".

Як розповів Іван Проців "Пошті", серію жіночих портретів (які не стільки реальні, скільки асоціативні) він почав розробляти уже давно. Цікаво було вивчати не лише рідну, а й чужі культури, намагаючись відпускати у вільний лет свою фантазію та чуттєвість. А відтак - творити, припинаючи уявні образи до реального матеріалу - а йдеться про авторську графічну техніку, наближену до акварелі,- вбираючи їх у народну ношу та збагачуючи вартісними для тієї чи іншої уявної жінки деталями. Африканки інтригують художника незакомплексованістю їхнього поводження чи вбрання, щирою безпосередністю натури, азіатки - цнотливістю, загадковістю, українки - всім хорошим, що тільки можна собі уявити. На сьогодні, створивши близько сімдесяти асоціативних жіночих портретів, Іван Проців не вважає цю тему для себе вичерпаною. Адже в жінці, скільки б її не пізнавав, таїна залишається завжди...

До речі, художник є готовим і до наступної виставки, яку має намір присвятити уже не жінкам, а власним міфологічним сюжетам...
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 01.03.2009
Замазури, мрійниці та «Жіночі штучки» від Гапчинської

Гапчинська«Мамо, дивися! Тут такі дітки з крильцями! А в того тістечко аж на голові – замазура якийсь!» – з таким захопленням оглядав нову експозицію у львівській галереї «Зелена канапа» малий хлопчик, ровесник героїв, що споглядали на нього з полотен. Добірку із 27 картин під назвою «Жіночі штучки», які ще не виставлялися у Львові, представила популярна київська художниця Євгенія Гапчинська.

До 8 березня на стінах «Зеленої канапи» оселилися живописні дітки зі своїми настроями, хитрощами, вподобаннями і характерами. Вони задоволено вихваляються: «Мама купила мені труси в трояндочки...», обурюються: «І де мама бере такі дурнуваті шапки?», замріяно констатують: «Дивовижний день»... Є серед полотен і три ілюстрації до книжок - казки «Пригоди Чепухоносиків» Андрія Куркова та «Аліси в країні чудес». Окрім картин, на виставці також представлено ексклюзивні сумки, тарілочки та подушки з малюнками Гапчинської.

- «Жіночі штучки» асоціюються у мене з солодощами, іграшками, турботою, любов’ю, чимось дівочим, - розповідала Євгенія Гапчинська. - І в жодному разі не з коштовностями. Хоча це можуть бути прикраси, але якщо це буде каблучка, то з фольги, перстень - з жолудя. Це «штучки» з мого дитинства. Моя ж донька чомусь росла дуже серйозною дитиною... Що ж до виставки, то особливо приємно, коли мої дітки подобаються комусь у Львові. Адже це висококультурне місто, де люди розуміються на мистецтві. Знаю, мій живопис не вважають високим, а мої картини - дитячими, несерйозними... Тому львівські експозиції відкривати вдвічі приємніше.
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 04.03.2009
Євгенія ГАПЧИНСЬКА: «Моє багатство завжди зі мною – в моїй голові»

“Чи можна придбати щастя?” - запитання спірне. Але в тому, що його частинку можна намалювати, а потім прикрасити ним спальню або дитячу кімнату, художниця Євгенія Гапчинська не сумнівається. Вона - «Постачальник щастя №1». Її роботи - ніжні, теплі і життєрадісні. А чоловічки на них - немов переселенці зі світу дитинства, де не існує зла, ненависті і нерозуміння.

- Наскільки ваша творчість пов’язана із ризиком і що вам додає сил у складні моменти?

- Ризикувати потрібно весь час. Оскільки у мене немає спонсора і у всі свої починання вкладаю власні кошти, ризикую постійно: коли випускаю серію тарілочок чи відкриваю нову галерею… З іншого боку, для мене це вже не ризик, а звичайне життя. Справді ризикованим вчинком був друк першого мого каталогу. Друк коштував 5 тисяч доларів, а однокімнатна квартира - 7. Розуміла: на кону житло - моє, мого чоловіка, дитини. Коли людина справді ризикує, вона готова пожертвувати всім, що має. Коли розуміє, що або переможе, або буде знищена, тоді в ній концентруються всі внутрішні ресурси - і вона таки перемагає. Тоді мені додавала впевненості у своїх силах віра в те, що мої роботи красиві. Хоч я ніколи не говорила про це вголос, але ця дитяча віра була завжди - така, як у маленької дитини, якій подобаються її картини і вона хвалиться ними мамі. А ще розуміла, що, крім мене, ніхто цього не зробить.

- Ваша популярність розвивалася за популярною для України схемою: спочатку визнання за кордоном і лише згодом тут…

- Це не зовсім так. Звісно, певну роль в тому, що я стала відомою, зіграло велике замовлення Віденського музею та російського Vog. Це справило враження на людей. Та я тоді не усвідомлювала “крутості” цих пропозицій. Усе відбувалося швидко і буденно: приїжджає людина, зустрічається з тобою, робить замовлення, яке для тебе перетворюється на роботу. І ти не маєш часу усвідомити: “крута” ця пропозиція чи ні. Я б не сказала, що мене полюбили тут через те, що я стала популярною за кордоном. Перш за все, мене люблять в Україні, і фундамент усієї моєї творчості - ці люди. А закордонне визнання лише додало поваги до мене та нових пошановувачів моєї творчості.

- Часто творчість художника характеризують тим, скільки коштують його роботи та в чиїх колекція вони є…

- Прізвища іменитих покупців називають для хвальби, і це більше подобається не мені, а ЗМІ. Коли матеріал майорить іменами відомих людей, людині цікавіше його читати. Я ж завжди соромлюся називати імена тих, у кого є мої картини. Хоч мені й приємно, і сердечко в мене калатає, коли приходить, наприклад, Тіна Канделакі й говорить мені компліменти. Але я ніколи не фотографувалася з цими людьми і не вішала цих фото на стіну.

Список відомих покупців ніяк не впливає на продаж моїх робіт. Люди, які приходять і платять за них гроші, досягли такого рівня, що їм плювати на те, хто купив ці картини до них. Не вірю в те, що кажуть: «Гапчинську купують, бо це модно». Серед багатих людей нема дурнів. Ніхто з них не вивалюватиме свої гроші лише через те, що хтось щось похвалив. Мої роботи купують з фразами: «Я взагалі не розуміюся в живописі, але хочу цю картину собі в спальню». Або: «Не можу жити без цієї картини» чи «Мені плювати на Гапчинську, я не знаю, хто вона така, але моїй дружині це подобається…».

- У вас є власні галереї у Києві, Одесі, Дніпропетровську, Москві. Це один зі способів самореклами чи втіха, яка не має стосунку до комерції?

- П’ятдесят на п’ятдесят. Я відкриваю галереї для відвідувачів, які хочуть подивитися на мої картини, але не мають змоги їх купити. Знала, що ні один меценат не скаже: «Женечко, давай я зроблю галерею, щоб бідні люди, в брудному взутті, мокрих речах, приходили зі своїми дітьми і дивилися на твої картини». Мені довелося все зробити самій. Тепер люди заходять сюди поплакати, посміятися, подивитися. Навіть екскурсії зі школи приходять. Та я літаю в хмарах тільки наполовину. Мені хочеться, щоб мої роботи купували, щоб я була багатою, щоб усе це оплачувало себе само.

- Для вас має значення, яка людина купує вашу картину?

- Мені приємно, коли картини потрапляють в добрі руки. Був момент, коли роботу хотіли купити, а я не відпустила її в той дім, бо розуміла, що вона там помре, задихнеться серед золотих унітазів. Це була дівчинка на березі моря - «Легше забути сто поцілунків, ніж один-єдиний». Але загалом я не перевіряю своїх клієнтів. Останнім часом моїх покупців знає лише директор галереї. Купівля відбувається без мене.

- Є роботи, з якими не можете розлучитися?

- Раніше таких було багато, а зараз - одиниці. Моє ставлення змінила фраза однієї німкені, яка жила в Україні і протягом чотирьох років раз на тиждень приходила до мене і купувала ті роботи, які їй подобаються, поступово зібравши 78 моїх картин. Вона сказала: «Ти просто не маєш права тримати свої картини, ти народжена і призначена для того, щоб їх малювати, а потім відпускати». Тоді я зрозуміла, що колись мене не стане і після мене залишиться тільки те, що я зробила й відпустила. Тож єдина моя радість при житті – все віддати.

- З якими стереотипами в українських мистецьких колах ви стикалися?

- Про мистецтво загалом, а тим більше про стереотипи, не можу розповісти нічого, тому що взагалі не стикаюся з українським мистецтвом як таким. Виставок не відвідую, галерейним життям не живу. Є стереотип, що художник повинен бути голодним, брудним, пізно прокидатися та любити випити, а в його майстерні обов’язково повинен бути творчий безлад та диванчик, пропалений сигаретами, з поношеною брудною тканиною зверху. А ще - мистецтво обов’язково повинно народжуватися в муках. Цей стереотип популяризується п’ять років в художньому училищі, а потім ще шість років в інституті. Так живуть викладачі й виховують таку систему в студентах, для яких це потім стає стилем життя. Я ж вважаю, що в майстерні, де народжуються мої дітки-картини, повинно бути чисто. І чому митець повинен бути нещасним, теж не розумію.

- Раніше ви активно відстоювали свої авторські права у суді. Чому перестали це робити?

- Мені стало все одно. Не хочу цим займатися, витрачати на це час. Крадеш - то й кради, багатшим від цього не станеш, а я не збіднію, бо моє багатство завжди зі мною - в моїй голові. Часто стикаюся із підробками своїх картин, але тепер вже не злюся. Зрозуміла, що треба ставитися до цього з мудрістю. Нехай з моїх ідей годуються, а я своє зароблю.

- Ви багато займаєтеся благодійністю…

- У вас застаріла інформація. Я перестала в це вірити. Хоча й бачу конкретні справи, зроблені і за мої гроші, і за гроші фондів. Але один раз, другий зіткнулася з неправдою – і в мене опустилися руки. А всі ці благодійні заходи... З одного боку, чим більше на них відомих людей, тим більше коштів можна зібрати. А з іншого - це все схоже на демонстрацію діамантів, досягнень SPA-курортів і соляріїв. Я розчарувалася у всьому цьому й більше благодійністю не займаюся.

Довідка «ВЗ»

Євгенія Гапчинська народилася 1974 року в Харкові у родині військового. Наймолодша серед п’яти сестер. Навчалася у Харківському художньому училищі, Харківському художньому інституті, Нюрнберзькій академії мистецтв (Німеччина). Тривалий час працювала не за фахом - робила манікюр, клеїла шпалери, працювала менеджером у компаніях, на митниці. Згодом працювала організатором виставок у художній галереї. Чоловічків, які зробили її популярною, почала малювати у 2001 році. Роботи Євгенії Гапчинської зберігаються у приватних колекціях Лучано Паваротті, Андрія Шевченка, Софії Ротару, Івана Малковича, Микити Михалкова, Марії Бурмаки... З чоловіком Дмитром познайомилася, коли їй було 13 років. З того часу подружжя нерозлучне. Дмитро веде всі справи художниці. Їхній доньці Насті - 14 років.

Окрім живописних робіт, ілюстрації книжок, активно займається дизайном сумок, футболок, подушок, марок, іграшок, посуду...
Оксана ЖИЛА. “Львівська газета” 29.01.2009
Незнані роботи Володимира Патика

3 лютого арт-галерея «Зелена канапу» (вул. Вірменська, 7 а) ознайомить із невідомими досі сторінками творчості народного художника України, лауреата Шевченківської премії та яскравого репрезентанта львівської малярської школи Володимира Патика, інформує куратор галереї Олеся Домарадзька.

Мабуть, не варто вкотре наголошувати, що львівський художник Володимир Патик – один із найсамобутніших класиків і творців історії сьогочасного мистецтва. Його легендарна і титанічна особистість, що формувала прогресивну художню і національну свідомість в умовах тоталітарного режиму, вже понад півстоліття залишається візитівкою галицької школи малярства.

Родзинка цієї виставки – художник покаже на огляд публіки ті твори, яких раніше не бачили ані на експозиціях, ані в друкованому вигляді. В основі цієї виставки – пейзажі із численних творчих подорожей художника. Серед відібраного у майстерні Володимира Патика – його автопортрет 1984 р., найсвіжіші композиції 2008 р., а також як реалістичні, так і формалістичні кримські етюди, замальовки старомосковської архітектури та ведути міста, що сформувало творчу манеру живописця, подарувавши йому таких учителів як Р. Сельський, В. Монастирський, Й. Бокшай, М. Федюк, О.Ліщинський.

„За моє творче життя вимальовано 500-600 кг фарби, замальовано 1875 м полотна і зрисовано 1,5 тонни паперу...І зараз я живу з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями. І не визнаю паспортного віку", - жартує митець.

Виставка триватиме до 22 лютого.

Довідка “Газети”

Володимир Йосипович Патик – Народний художник України, Лауреат Національної Державної премії ім.Т.Г.Шевченка, почесний громадянин Львова, Герой України. Народився 9 жовтня 1926 р. в селі Чорний Острів на Львівщині, навчався в художньо-промисловій школі у Львові, згодом у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Вже з перших років самостійної творчої праці після закінчення Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва (1953 рік), Володимир Патик постійно у подорожах Східною Україною, Карпатами, Прибалтикою, Уралом, Середньою Азією, Кавказом, численними країнами Європи.
  Радіостанція “4U”, 91,1 FM. 5.02.2009
У Львові знаменитий Володимир Патик виставив свої невідомі твори

У Львівській галереї „Зелена канапа” відкрилася виставка знаменитого українського художника Володимира Патика. Творчість 83-річного митця нині вивчають у вищих школах. „Такий талант називають генієм”, - переконана куратор галереї Олеся Домарадзька.

В основі згаданої виставки – пейзажі з різних періодів творчості. 12 картин митець створив вже у 2008, а одну – напередодні відкриття. Володимир Патик зізнається: малює щодня: „Я без того не можу жити. Встаю і малюю кождий день”.

Лише деякі з виставлених робіт можна придбати. Вартість найдешевшої оцінено у півтори тисячі доларів.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 08.02.2009
Незаземлений і земний Володимир Патик

Близько 600 кілограмів фарби, 1875 метрів полотна, 1,5 тонни паперу використав для своєї творчості народний художник України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка Володимир Патик, чия виставка живопису "Твори, яких ви раніше не бачили" відкрилася у галереї "Зелена канапа".

"Для мене велике щастя приймати в галереї художника, творчість якого викладали нам у Львівській національній академії мистецтва, коли я була студенткою, - говорила на попередній зустрічі з пресою куратор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька. - З іншого боку, мова про незвичайних людей, яких хочеться затримати на цьому світі якнайдовше".

А що 83-літній Маестро саме таким і є, знають усі, тією чи іншою мірою до нього причетні. Художник, який і сьогодні ні дня не проводить без пензля і твори якого мають в історії мистецтва України найвищі оцінки, особистість, навколо якої свого часу (словами мистецтвознавця Романа Яціва) "сформувалося творче середовище, яке знайшло внутрішній екзистенційний спротив соцреалізму і зуміло створити відчуття нашого європейського мистецтва", творець, який утвердив право художника самому визначати свою причетність до тієї чи іншої течії у мистецтві, Володимир Патик є людиною дуже оригінальною навіть у буденному існуванні.

"Його називають біороботом, бо тато малює 24 години на добу, - ділився з "Поштою" син живописця, теж художник Остап Патик. - Його не відволікають жодні побутові справи. З одного боку, мати такого чоловіка в сім'ї - велике щастя, а з іншого, треба бути свідомим - про нього треба дбати, як про малу дитину. Пригадую, колись нас усіх тиждень не було в хаті, то коли ми приїхали (а тато завжди йшов на обід додому), застали вдома 20 консервних банок (вміст яких став для нього на цей період харчами) з ложками і мухами, і тата це геть не хвилювало. Він завжди жив і живе в іншому вимірі, де важить лише єдине - мистецтво".

"До вибраної касти справжніх митців треба ставитися особливо, - говорить дружина художника Романа Патик. - Коли цього не робить суспільство, то повинні робити близькі люди й усвідомлювати, з ким живуть. Володимир Патик став першим живим художником, якого я у своєму житті зустріла. Побачивши вкупі квіти, які він намалював, використавши для цього власну мову, і оригінали, відчула - намальоване переконливіше. Тоді подумала: цей чоловік - саме той, якому не страшно буде себе присвятити. Яка я в той час була мудра..."

Експозицію виставки склали переважно пейзажі із численних мандрівок художника - зокрема, по Україні, в Росію, Францію та інші куточки земної кулі (всього 38 робіт), і навіть той, на якому ще не висохла фарба. І це далеко не кінець пленерної праці. Акцентуючи, що живе з повним відчуттям смаку до праці, до життя, до кохання, з незаземленими мріями і без визнавання паспортного віку, Володимир Патик готується, як тільки зійде сніг, вирушити малювати на Хортицю. Бо ще стільки всього треба створити! На запитання журналістів, як ставиться до того, що його називають "живим класиком", відповів просто: "То є хохма!"

"Творчість Патика у радянські часи була мірилом на¬дійності чи ненадійності у системі, - аналізував мистецтво¬знавець Андрій Дорош. - Принаймні коли мене та багатьох моїх творчих знайомих намагалися завербувати у КҐБ, то запитували, а як ми ставимося до Володимира Патика, якого система відкидала... А взагалі Патику випало продовжити лінію художника-новатора Анатолія Петрицького. І в цьому щастя нашої культури, що завжди є хтось, хто може перейняти естафету і йти далі".
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 07.02.2009
Незнаний Володимир Патик

Коли Володимира Патика називають живим класиком, генієм живопису, він лише махає на це рукою і каже: “Та дайте спокій, це ж хохма”. Але скромність митця не змінює того факту, що він - народний художник України, лауреат Шевченківської премії, Герой України та творець історії мистецтва, якого вивчають в академіях мистецтва та художніх школах.

«Не можу жити без живопису, - розповідає художник. - Встаю і малюю щодня. Вигляд з вікна моєї майстерні постійно змінюється, залежно від погоди, настрою на вулиці, тож я маю можливість робити кільканадцять етюдів на день, не виходячи з дому”. Документальне підтвердження слів митця та його виняткової творчої життєздатності можна знайти у мистецькій галереї “Зелена канапа”, де триває виставка його робіт «Твори, яких ви раніше не бачили».

- Жодна із виставлених робіт досі ніде не експонувалася і не друкувалася, - запевняє господиня галереї Олеся Домарадзька. - Маємо 12 робіт, які художник намалював за останній рік, а один із етюдів був створений у переддень відкриття виставки. Та, крім найновіших творів Володимира Патика, на експозиції представлені його роботи різних років творчості, досі не афішовані, які ми відреставрували, оформили, перетянули... Були знайдені цікаві раритетні речі - етюди із подорожі художника до Москви у 1958 році, кримські краєвиди, Львів, Франція... А також одні з улюблених робіт художника із його домашньої колекції – “Автопортрет” 1984 року та “Земля Шевченка” 1981-го.

Митця надихає все навколо. Так, надихнувшись атмосферою відкриття власної виставки, Володимир Патик… за дві хвилини намалював олівцем на картоні себе та зелену канапу - й подарував рисунок галереї.
  Євген КРАВС. “День України” 15.01.2009
Картини-«цукерочки»

Львівська арт-галерея «Зелена канапа» відкрила персональну виставку кольорової графіки Вікторії Проців «Нова радість стала».

Твори випускниці Львівської академії мистецтв Вікторії Проців демонструвалися на попередній виставці, яку галерея влаштувала перед Різдвяними святами. Однак надзвичайна популярність творів художниці у відвідувачів заохотили Олесю Домарадзьку зробити вернісаж під назвою «Старий Новий рік», щоб репрезентувати творчість молодої художниці, котра спеціалізується на фольклорній тематиці. Творчість Вікторії Проців — лялькові смішні дівчатка, лагідні карикатури на закоханих, ідеалістичні сюжети — ілюстрації національних традицій. Коли відвідувачі виставки дивляться на роботи майстрині, то усмішка сама осяює їх. Твори Вікторії діють, як солоденька цукерочка на дитину!
Оксана ЖИЛА. “Львівська газета” 15.01.2009
“Цукеркова” виставка.

Як жартують організатори виставки львівської художниці Вікторії Проців, зазвичай після активних святкувань настає час депресивного настрою. Тож “Зелена канапа” пропонує свої ліки від зимової хандри. У переддень свята з парадоксальною назвою Старий Новий рік, що чи не найяскравіше вказує на дуалізм людського буття, галерея “Зелена канапа” відкривала виставку з дещо неоригінальною назвою “Нова радість стала”, проте з доволі цікавим, а подекуди кумедним змістовим наповненням.

Молоду львів’янку впевнено можна зарахувати до найпопулярніших митців міста. “Її творчість – лялькові смішні дівчатка, лагідні карикатури на закоханих, ідеалістичні сюжети – ілюстрації національних традицій і багато чого подібного – це і є той легкий жанр, що його потребує звичайний український глядач, якому не потрібно знати історію мистецтв чи бути знайомим із контемпорарі. Усе відбувається просто: усмішка сама осяває обличчя, коли він дивиться на картину Вікторії Проців”, – так говорять поважні мистецтвознавці, серед яких куратор галереї Олеся Домарадзька, про твори молодої мисткині, що невимушеними сюжетами орієнтується саме на середньостатистичного глядача. Проте саме у простоті – геніальність...

До слова, твори Вікторії Проців уже не вперше експонують у “Зеленій канапі”. Саме успіх попередньої виставки заохотив Олесю Домарадзьку в переддень Старого Нового року повніше репрезентувати творчість молодої львівської художниці, яка спеціалізується на фольклорній тематиці. “Її твори діють, як солоденька цукерочка на дитину”, – жартує Олеся Домарадзька. “Пригоститися” роботами Вікторії Проців львів’яни мають нагоду до 1 лютого.
Юлія ТУНІК-ЧОРНА. “Високий Замок”. 22.01.2009
Культ «дитячості»

«Колядники-пампульки» співають «Нова радість стала» у «Зеленій канапі»

У галереї “Зелена канапа” триває виставка відомої львівської художниці Вікторії Проців. Авторку називають «галицькою Гапчинською»: вона, як і столична мисткиня, зображає дорослі речі через дитяче сприйняття.

Якщо Євгенія Гапчинська малює діток, скажімо, епохи бароко, вони у неї «європейські», то у Вікторії Проців – простір український, галицький», - розповіла кореспонденту «ВЗ» власниця «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька.

Художниця працює у техніці кольорової графіки, яку «успадкувала» від свого батька Івана Проціва. Вікторія культивує дитячу тематику – яскраві наївні персонажі користуються великою популярністю як у дітей, так і в дорослих. Є на експозиції і «Вертеп», і «Коляда», і «Свята вечеря», сором’язливий «Ангел», хитра «Аза» і навіть «Викрадення Європи» червоним биком.

Роботи Вікторії Проців прикрашають сторінки календарів, їх «вибивають» на кухонних рушниках. «Її твори – ідеальні для ілюстрування книжок», - каже Олеся Домарадзька.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 19.01.2009
Простодушні герої – як лік від хандри

Замість ліків від зимової хандри, неминучої після активних святкувань, галерея "Зелена канапа" запропонувала львів'янам виставку із 26 картин авторства молодої співвітчизниці Вікторії Проців. І не прогадала.

Добрі та наївні личка її лялькових героїв уже знайомі багатьом (випускниця Львівської національної академії мистецтв 2006 року є авторкою двох персональних виставок у нашому місті, а також учасницею колективних): твори Вікторії Проців були основою календарів, прикрасили собою кухонні рушнички і навіть стали "жертвами" підробок..

Однак художниця, яку називають також "львівською Гапчинською" (за упізнаваність персонажів, позитивізм та закладений у роботах гумор) - переймається радше не цим, а власною працею, не шкодуючи ні часу, ні зусиль на створення того, що їй самій подобається і від чого отримує задоволення.

Як акцентував на відкритті мистецтвознавець Володимир Жишкович, у Вікторії Проців немає жодної роботи, яка б не містила величезного енергетичного заряду. Привертають вони увагу й іншим - глибокими та щирими характерами простодушних героїв. Попри молодий вік, Вікторія Проців є уже зрілим митцем із доброю школою, власним творчим шляхом та великим талантом.

"У дитячому садочку, куди ходить мій син, - говорила на відкритті керівник галереї "Зелена канапа" Олеся Домарадзька, - вирізані із календаря твори Вікторії прикрашають стіни над дитячими ліжечками. Жоден наш класик - колишній чи нинішній - не був би для працівників садочка та малюків настільки переконливим, як переконливою є для них творчість Вікторії Проців. Зрештою, моє особисте спостереження - біля робіт цієї художниці завжди зупиняються і діти, і дорослі. І це закон - обличчя розпогоджуються і на них з'являється усміх".

Відтак і через це також молоду мисткиню називають одним із найпопулярніших художників нашого міста.
  Радіостанція “Радіоман”. 21.01.2009
У галереї “Зелена канапа” відкрилась виставка Вікторії Проців

Автор кількох персональних виставок у Етнографічному музеї та у "Зеленій канапі", неодноразова учасниця Міжнародного Салону "Високий Замок" у Палаці Мистецтв Вікторія Проців цього разу представила свої найновіші роботи і назвала виставку "Нова радість стала".

Вікторію Проців, попри молодий вік (25 років) сміливо можна назвати популярною художницею. Її твори знають у найрізноманіших колах. Вона також є частим учасником ексклюзивних аукціонів, на яких виставляється поруч із картинами знаменитої Євгенії Гапчинської. Але, як зауважила куратор галереї «Зелена канапа” Олеся Домарадзька: «Найбільше визнання Вітиних творів - це те, що з них роблять вже підробки. Є така одна пані, яка Вітині твори дуже гарно копіює і дуже успішно їх продає».

Сама ж Вікторія цим не переймається, а повністю концентрується на своїй творчості: « Я малюю те, що мені подобається, те, що я відчуваю і отримую від цього задоволення». А задоволнення приносить їй зображати лялькові добродушні постаті дівчаток та хлопчиків, а зважаючи на різдвяну тематику, ще й ангеликів.

Не соромиться робіт колишньої своєї студентки мистецтвознавець Володимир Жижкович. На його думку, кожна її робота випромінює позитивну енергію: «Властиво, хоч ми тут бачимо роботи, присвячені різдвяній тематиці, десь би мали бути холодні картини, холодна зима. Але тим не менше вони є сповнені сонця. Такі сонячні, щирі. Напевно, це є образ Віти.

Не байдужі до робіт Вікторії Проців найщиріші критики - діти. Вони завжди зупиняються біля її картин, уважно їх оглядають і вивчають. Тому творчость художниці має ще й педагогічне значення.
  14.01.2009
У ЛЬВОВІ ПОЗИТИВНІ ПЕРСОНАЖІ ВІД ВІКТОРІЇ ПРОЦІВ "ОСЕЛИЛИСЯ" В "ЗЕЛЕНІЙ КАНАПІ"

13 січня у галереї "Зелена канапа" відкрилася виставка живопису "Нова радість стала" знаної львівської художниці Вікторії Проців. 26 картин українського життя з фольклорними традиціями, родинним затишком, зимовими та літніми сюжетами представлені для огляду львів’янам та гостям міста.

"Її персонажів не можна забути, вони напрочуд позитивні. Особливо вони подобаються дітям, які завше зупиняються біля картин Вікторії Проців. Це найкращий спосіб привернути увагу дітей до мистецтва. Її творчість - лялькові смішні дівчатка, лагідні карикатури на закоханих, ідеалістичні сюжети - ілюстрації національних традицій та багато чого подібного - це і є той легкий жанр, якого потребує середньостатистичний український глядач", - зазначила куратор галереї Олеся Домарадзька.

За її словами, персонажів Вікторії Проців уже використовують у рушниках, а дехто навіть плагіює, копіюючи картини, підписуючи своїм іменем та продаючи їх. Як запевнила сама художниця, до плагіату вона намагається ставитися спокійно.

"Всі картини об’єднує гумористичний жанр, з позитивом, гарним настроєм. Я завжди малюю з величезним задоволенням. Як правило, спочатку малюю одну картину, і коли закінчую її, малюю іншу", - зазначила художниця Вікторія Проців.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК.13.01.2009
Картини, що гумором розтоплюють зиму, виставила на Старий Новий рік «Зелена канапа»

26 картин середнього формату та гумористичного-фольклорної тематики склали експозицію виставки графічних творів Вікторії Проців, яку називають «львівською Гапчинською», – про це сьогодні, 13 січня повідомив кореспондент ЗІКу.

Із столичною художницею Євгенією Гапчинською Вікторію Проців порівнюють через те, що вони обидві збражають подитячому наївний світ своїх стилістично упізнаваних персонажів. На таке порівняння львів’янка Вікторія Проців не ображається, адже герої її картин ментально ближчими є галицьким теренам. Їх часто репродукують у календарях, наносять вибійкою на льняні кухонні рушнички та …підробляють у копіях!

Куратор галереї «Зелена Канапа» Олеся Домарадзька вважає, що окрім естетичного функції роботи Вікторії Проців мають іще й педагогічну, бо приваблюють дітей до відвідування виставок і прищеплюють їм смак до мистецтва. Не менш аніж дітям подобається легка іронія, захована у цих картинах, і дорослим.

За словами мистецтвознавця Володимира Жижковича, який навчав Вікторію Проців у Львівській національній академії мистецтв, молода авторка володіє даром не тільки створювати узагальнені фольклорні образи, а й психологічні характеристики персонажів.

Цікавою є й технологія, що її Вікторія Проців застосовує для створення картин. Це не класичний батик, а розпис акварельними фарбами по різнофактурних тканинах, склеєних із картоном. Така кольорова графіка набагато стійкіша за батик до руйнівної дії сонячоного проміння, вона не виблякає упродовж десятиліть і тішить око насиченими барвами.
Ярина КОВАЛЬ. “Суботня пошта”. 3.12.2008
Ольга Кваша нас почула.

Художницею-романтиком, яка хоче поліпшити цей світ і ще має силу це робити, назвав Ольгу Квашу на відкритті її персональної виставки живопису в галереї "Зелена канапа" мистецтвознавець Андрій Дорош.

А причина у сутності її малярства, характерного передовсім легким, невимушеним, дитинним сприйняттям світу, декоративністю, стилізацією, схильністю до народного мистецтва. На фоні неба ластівки на дротах, великі соковиті гарбузи під вікном, апетитні стиглі яблука у кошах - усе це Ольга Кваша не вигадувала, а бачила з вікон будинку. Пропущене крізь її душу (за сюжетом, на перший погляд, буденне), воно набирало і форм, і настрою, і метафоричності казки.

"Люблю підглядати за світом, - наголошувала Ольга Кваша у своєму першому у житті кольоровому каталозі, виданому ще минулого року. - Розумію, що я такий самий його елемент, як і перші холодні ранки, забутий на полі гарбуз чи гарячий запах цмину на Дніпрових островах. Знаю свої складові: люди, тварини, дерева, які я люблю, звуки, запахи, почуття. У дні, які живу, пам'ятаю, головне - не розірвати жодної ниточки, які з'єднують частини тебе. Тоді ніколи не втратиш ані чарівної країни дитинства, ані улюбленого собаки, ані самого себе".

Урешті, не виглядає на те, щоб цій молодій художниці (уродженці Луцька та випускниці Львівської національної академії мистецтв, учасниці близько двадцяти виставок в Україні та за кордоном), авторці уже шостої персональної виставки (зокрема, другої такої в галереї "Зелена канапа") загрожувало себе розгубити. Будучи цільною, глибокою і самобутньою натурою, вона, за словами її чоловіка, навіть маючи маленьку дитину (а Яринці скоро буде два рочки), і двох днів не може прожити без творчої праці. Коли б раптом таке трапилось, то, як відкриває завісу свого життя сама Ольга Кваша, у ній звідкись з'являється агресія і нестерпність, що їх може ліквідувати лише творча праця.

"Особисто мені ця художниця цікава передовсім тим, що є цілковито несхожою на інших, - акцентує "Пошті" мистецтвознавець і директор "Зеленої канапи" Олеся Домарадзька. - Вона не прагне зробити щось оригінальне чи, навпаки, схоже на інших, не намагається потрапити в мейн-стрім, а рухається власним шляхом. Можливо, це йде їй у мінус у комерційному плані, але однозначно, що в плюс - для творчості. Зараз на фестиваль "Арт-Київ 2008", де ми презентували Олині роботи, всі круті галереї були страшенно схожими між собою. Творчість Олі (попри те, що "дитячий" погляд зараз у моді) різко вирізнялась, і ми разом із нею: її дитячість - не інфантильна, не кітчева, а з відчуттям міри, позначена дійсно дуже глибокою внутрішньою та освітньою культурою".

Сама художниця так каже про себе: "Існую не окремо від усіх. Ми з вами усіма один одного творимо. Якщо те, що роблю, вам дійсно подобається, то значить, я просто зуміла вас почути".
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК. 25.11.2008
Художниця Ольга Кваша задемонструє на виставці намальовані у стилі наїву… пісні

25 листопада о 17годині арт-галерея «Зелена канапа» на вул. Вірменській, 7а у Львові відкриє другу персональну виставку малярства львівської художниці та книжкової ілюстратори Ольги Кваші, – про це із посиланням на куратора галереї Олесю Домарадзьку сьогодні, 25 листопада, повідомив кореспондент ЗІКу.

За словами Олесі Домарадзької, на виставці будуть репрезентовані роботи Олі Кваші, які нещодавно «Зелена канапа» демонструвала в столиці на фестивалі „Арт-Київ 2008». Це вже буде друга зустріч художниці із шанувальниками її творчості у стінах цієї галереї, яка послідовно знайомить український арт-світ із її доробком. Живопис Ольги Кваші – родом із дитинства, казки та народного мистецтва. Тому її нове звертання засобами художньо-поетичної метафори «заспівати кольоровими плямами на полотні» знані всім пісні («Тече вода, тече бистра», «У синіх Карпатах, «А я у гай ходила» тощо) є органічним продовженням обраної лінії. Живопис Ольги Кваші імітує наїв у стилі Анрі Руссо, де всі зображувані предмети набувають чіткості геометричних форм, заповнених фактурою мазків, що, повторюючись, виплітають мереживну ритміку орнаменту.
Лідія ЙОНКА. “Львівська газета” 28.11.2008
Світ, намальований крізь шибку вікна.

Днями у львівській арт-галерії “Зелена канапа” відбулося відкриття виставки живопису Ольги Кваші. Як стверджує авторка, значну частину творчого доробку становлять утілені візії, побачені крізь вікно…

Щоправда, роботи зовсім не схожі між собою вже навіть умін¬ням мисткині зафіксувати миттєвість. Чи то задимлені Карпати, що тонуть у засніженому покрові, чи абсолютно антагоністичні за настроєм мотиви африканських казок, і навіть пое¬тичні алюзії, закарбовані в не менш поетичних назвах – “Тече вода, тече бистра”, “А я у гай ходила”, – ві¬діграють мі¬нор¬ними нотками народної творчості.

Схоже, малювання для авторки – це більше, ніж приро¬джений хист. Це радше здитиніле бажання підглядати за світом, почати з ним своєрідну гру в піжмурки й у вдалий момент, не сполохавши його, пензлем відтворити на полотні, на яке вилити закипілі згустки різнобарв’я відтінків. Зрештою, Ольга й сама зі¬знається: “Люблю підглядати за світом... Радію, що можу створювати, реагувати на почуті слова, побачене поєднання кольорових плям, пережиті по¬дії, на які в мене знайшовся від¬гук. Головне – не розірвати жодної ниточки, якими з’єд¬нуєшся з частинами себе, тоді ніколи не втратиш ані чарівної країни дитинства, ні пред¬ків, ані справ¬жню себе...”

Творчість родом із дитинства… Незважаючи на свою магічно-наївну експресивність, є зовсім не дитячою, а навпаки – напрочуд сміливою, такою, яка не побоюється контактувати з власною сугестивною енергією “позанормовості”, синтезом сучасного і традиційного мислення, архетипального й міфопоетичного із самобутніми смисловими інтерпретаціями. Цією сміливістю дихає кожен шматочок полотна, кожен порух “наївного” пензля – це власне життя картин одразу помітно. Історик мистецтв Богдан Шумилович зазначив про магічний світ художниці: “Ольга не лукавить: усе, що вона малює, – це життя, яке художниця хоче перетворити на казку-метафору-мистецтво”.
  Телебачення «24 канал».11.2008
В одній із львівських галерей стартував "Карнавал".

В основі творів автора виставки об’ємного вітража Наталії Гайдаш - зодіакальне коло. Кожен із левів художниці символізує свій місяць у році. Створила їх мисткиня під враженням від народної творчості Марії Приймаченко.

Наталя Гайдаш (вітражиста): "Зимові в мене такі більш святкові, можливо, якісь такі, ну, відносно, ясно, що холодні, але більше зі святом асоціюються. А літні, вони в мене сплять або більш такі втомлені. Львів мені літом дуже втомлений."

Творила Гайдаш 12 "календарних" експонатів цілий рік. А, щоб не розривати коло, поєднала їх кольорами: одна барва плавно переходить в іншу. До прикладу, якщо лев - "Червень", він має відтінок "Травня", зеленуватий; якщо ж "Березень" - має щось від "Лютого", трохи синього. Опісля виставки ці світлини стануть основою календаря на 2009 рік.
  Укрінформ 7.11.2008
ЛЬВІВ. У місті в арт-галереї "Зелена канапа" відкрилася виставка об'ємного вітражу "Карнавал у місті левів" Наталії Гайдаш. Це - перша персональна виставка художниці. До цього часу вона брала участь у кількох збірних виставках. Наразі в експозиції 11 левів, які символізують місяці календарного року. У левах весняних місяців переважають зелені кольори, у літніх - червоно-жовтий, в осінніх - оранжево-фіолетові барви, у зимових - блакитно-сірі.

"Мої леви символізують місяці календарного року. Їх буде за день-два дванадцять, фізично не встигла зробити лева Лютого до відкриття виставки. Кожен з них має ім'я відповідного місяця. Не всі леви короновані - лише кожен лев, який символізує середній місяць, має корону. У мене є король-блазень (квітень), бджолиний король (липень), король-слон (жовтень), буде льодяний король (лютий). Всі вони приблизно один метр на "зріст". Взагалі вважається, що скло має силу, аби виганяти злий дух, поганий настрій, значить, ці леви мають приносити радість", - зазначила художниця Наталія Гайдаш. "Леви виконані у техніці вітражу-тіфані. Створення такої експозиції потребує багато праці. Я спробували цю техніку ожіночити, додаючи у кожен лев скляні намистинки", - додала художниця.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 12.11.2008
Кольорові леви Наталі Гайдаш.

Малим і лютим - саме таким побачила лева, який мав би символізувати місяць лютий  календарного року, молода художниця Наталя Гайдаш, персональна виставка об'ємного вітражу якої - "Карнавал у місті левів" - відкрилася у галереї "Зелена канапа". Побачила авторка, але у день відкриття виставки не побачили глядачі - "лютий" лев за побратимами просто не встиг. Тому, можливо, й лютував, що спізнюється на кілька днів на власне свято.

Ідею створити вітражних левів-відповідників усім дванадцятьом місяцям календарного року (зокрема, кольоровою гамою) уродженці Надвірної, випускниці Косівського художнього училища та Львівської національної академії мистецтв Наталі Гайдаш  навіяв Львів та заглиблення у творчість  Марії Приймаченко. Однак представлені в експозиції образи списані не з натури, а суто авторські, асоціативні. Скажімо, квітень художниця уявила дуже дитячим, безтурботним і навіть трохи блаженним, вересень асоціювала з дзвіночками, а липень як такий, що за настроєм нагадував би бджолиного короля. Почавши роботу з лева-березня, який є її місяцем народження і за суттю символізує початкове сонце, зародження життя, авторка не приховує, що технічно саме цей лев виявився одним із найважчих, хоча у підсумку для неї найулюбленішим.

Працюючи у техніці тіффані, яка дозволяє вітражам бути об'ємними, а подекуди опуклими чи увігнутими - в одній із найбільш дороговартісних  і складних вітражних технік, Наталя Гайдаш на відкритті виставки зауважила: рік життя, який вона затратила на працю над своїми майже метровими левами, був також роком настійливих спроб  цю техніку ожіночнити, додаючи до кожного твору скляні намистинки. Й особливо вагомо, що йдеться саме про першу персональну виставку художниці.

Цікаво те, що представлених левів можна купити. Але цікаво й інше - світлини усіх левів складуть зміст календаря, яким чудово підніматиме настрій у 2009 році.
Лілія ХОМИШИНЕЦЬ. “Високий Замок”. 17.10.2008
Епатаж, загорнутий у «Боа»

У львівській арт-галереї «Зелена канапа» – кокетливо-будуарна виставка. Гламурний жіночий убір – боа – можна побачити не лише на шиях у світських левиць, а й сидячи на “Зеленій канапі”. Під таємничою назвою атрибуту жіночого туалету, характерного для початку минулого століття, насправді ховаються імена трьох постмодерних художниць – Беати Корн, Ольги Пильник та Анни Атоян (БОА – абревіатура із перших літер імен мисткинь). Авторки представили до уваги публіки найновіші творіння, що згодом стануть учасниками фестивалю “Арт-Київ”.

Експозиція вражає різноманітністю. Усі її елементи поєднані шармом новизни матеріалів і методу роботи з ними. Ольга Пильник, автор постмодерної скульптури в кераміці, творчо підійшла до робіт. Внаслідок цього з’явився “Екологічний стільчик”, де замість сидіння висаджена жива трава. У скульптурній мініатюрі “Затопило” Ольга також використала як матеріал природу – робота нагадує невеликий фонтанчик, де з даху будинку тече вода. Серед елементів експонату і фрукти – малина та виноград. Перші поціновувачі концептуального мистецтва змогли не лише подивитись на нього, а й спробувати на смак.

Беата Корн, ужгородська художниця, скористалась незвичним матеріалом – конструктором “Леґо”, а також керамікою, що утворюють неповторні колажі. У цій техніці виготовлені її “Три ведмеді”, “Рожеві мрії”, “Здача крові”… Для підсилення ефекту художниця підібрала музику, яку всі охочі можуть послухати, милуючись картинами.

Анна Атоян запрезентувала роботи, виконані у техніці гарячого батику. Її полотна впізнаються за характерними рисами обличчя, які вона любить надавати героям своїх картин – великий ніс і маленькі очі.

Ці три художниці – одні з улюблених мисткинь галереї “Зелена канапа”, яка вже не вперше презентує їхні виставки.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 18.10.2008
З “Б.О.А.” на плечах

За що симпатизую галереї "Зелена канапа" - за її нездоланне тяжіння до усього мистецьки вартісного, що присвячене жінці, її оспівує або її хвилює. Винятком не стала і виставка "Б.О.А." живопису в техніці батику Анни Атоян, скульптури Ольги Пильник та колажу в пластику Беати Корн. Властиво, абревіатура з початкових літер імен трьох модерних художниць і мала би наштовхнути глядача - саме у "Зеленій канапі" цими днями слід шукати цікаву жінку.

Львів'янка Анна Атоян привертає чи не найбільше уваги. І нехай її живописні герої візуально дуже схожі на тих, яких Аня презентувала раніше (чи навіть є їхніми близнюками, але кинутими в інші життєві ситуації), роз­плутувати клубочки їхніх життєвих історій - заняття захопливе та з інтригою. "Акварельна фактура розпису по шовку, - пише про художницю у щойно виданому каталозі її робіт мистецтвознавець Наталка Космолінська, - ідеально збігається з ідеєю автора розмити межу між реальним і уявним світами. Обрана Анею Атоян стилістика - найближчого до нас в часі ретро 1930-х - допомагає зображенню набути достовірної інтимності листівки з сімейного альбому. І водночас тримає реальність на відстані певної умовності дії в умовному часі і умовному просторі. Цей вдало знайдений художницею прийом присутньої відсутності посилює кінематографічний ефект сприйняття творів". А ще Наталка Космолінська пише про те, що у всіх героїв Анни Атоян однаковий погляд - погляд людини, яка чекає на свою казку. Тобто внутрішній погляд кожного з нас, бо поки живемо - сподіваємося. І навіть коли на казку діждалися, очікуємо, що вона - неминуща.

Гарно доповнили експозицію модерні скульптурки Ольги Пильник. Руйнуючи уявлення про кераміку як про щось канонізоване, намагаючись пофантазувати або ж глянути на життя через призму кераміки як технології, молода художниця також собі не зрадила. Її дуже образні, якоюсь мірою гротескові чи іграшкові пухкий ангелик (робота "Хочу літати"), "Сторожовий кіт", "Солоденька" та інші твори - наче перенесені у "Зелену канапу" із "Глиняного раю" - виставки, яку керамістка представляла минулого року. Однак є цілковито новими роботами, які всі художниця створила цього року.

Як на мене, дещо дисонансно у загальній романтичній атмосфері звучить "мілітаристська" пластика Беати Корн, позначена печаттю техноло­гізованого та урбанізованого світу. Хоча, з іншого боку, можливо, це задум - тримати романтику, філософію та лірику на припоні.

Так чи інакше, накинути на плечі це художнє "Б.О.А." можна буде тільки до 2 листопада. Правда, на кілька днів раніше частина творів Анни Атоян та Ольги Пильник із цієї виставки поїдуть на фестиваль "Арт-Київ", що відбудеться у столичному Українському домі.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК. 13.08.2008
"Cікорського у Львові використали як фіговий листок", - мистецтвознавець Андрій Дорош

Нинішній вернісаж мистецької акції засвідчив, що у Львові може бути неупереджена, доброзичлива, жива критика, - про це сьогодні, 13 серпня, повідомив кореспондент ЗІКу.

Провину за провал виставки Олеся Домарадзька покладає на Олеся Ногу (представленого квітковими композиціями), адже центральний його експонат, на її переконання не можна вважати художнім колажем, ані інсталяцією. «Це радше музейний інформативний стенд, але жодного естетичного навантаження він не несе», – переконана Олеся Домарадзька... На думку Андрія Дороша, учасники акції спекулятивно використали бренд Ігоря Сікорського, як фіговий листок, для прикривання власної неспроможності розкрити обрану тему.
Ірина КУЗЬМІНА. “Львівська газета” 18.08.2008
Двері "Зеленої канапи" відчинив авіаконструктор

Замало "про" й "для" І. Сікорського у виставці "3І+О" по­­ба­чив і мистецтвознавець Анд­рій Дорош: "Саме прізвище пана Сікорського заманило мене сюди, адже він був із тих людей, які створювали перші дороги в небі й були романтиками, не лише інженерами, а й естетично вишуканими людьми, адже літак повинен бути естетично завершеною ціліс­ністю. Ще 80 років тому, коли авіація "ставала на ноги", художники були в пошуках нових формальних прийомів, яких тут наразі не знаходжу. Фу­туристи вигадали таку річ, як аеропіктура – малювання пейзажів з висоти польоту літака. Тут бачу лише зазіхання на це".
Юлія ТУНІК-ЧОРНА. “Високий Замок”. 20.08.2008
«3І+ О»: справились на «трієчку»…

Відомий львівський художник Петро Гулин назвав згадану тему «негалерейною» та вважає, що митці впоралися зі своїм завданням. Один із учасників «3І + О», художник Ігор Теплий, сказав кореспонденту «ВЗ» «на свій захист»: «Люди стали надто вимогливими. Ця мистецька акція – бачення художника. Головне – те, що він бачить, те, що переживає». У роботах Ігоря Теплого використана пуанталістична техніка виконання – малювання «крапками», а також – симультанізм – відкритість та «сонячність» кольорів.
Уляна БОЙКО. “Львівська газета” 07.2008
Aніма Алли Романів

…на жодній із робіт не видно обличчя цієї загадкової незнайомки, що робить кожен експонат виставки дуже інтригуючим. Вона – це образ красивої неодруженої жінки…

…Роботи виконано “на одному диханні”, вони охоплені спільною ідеєю – відобразити на чуттєвому рівні глибину такого поняття, як жіночність. Коли готувала цей проект, джерелом натхнення для художниці, за її словами, була вона сама. Колористика картин замкнена, всі барви стримані. Алла Романів пояснює це так: “Моє чуття не має яскраво зеленого чи синього кольору, за змістом воно є таким, як ви бачите на картинах. У моєму випадку колір відволікав би від суті, він ніс би інше емоційне навантаження”….
  Радіостанція “Радіоман”. 9.07.2008
У “Зеленій канапі” показують "Душу" Алли Романів

Аніма — означає “душа” і саме особливостями душі, на думку художниці, жінки кардинально відрізняються від чоловіків. Ось цю відмінність вона і спробувала зобразити.

Алла Романів: - Жінка десь фізично переживає свою жіночість.

Думки щодо сприйняття представлених робіт розділяться. Сподіваюємось, не обов”язково згідно з гендерною відмінностю. Свою думку відразу висловив мистецтвознавець Богдан Шумилович: “Це той випадок, коли те, що ми бачимо — не є еротикою, це певне жіноче читання того, як автор розуміє історію мистецтва і складність, зокрема, жіночої душі”.
  Вікторія САДОВА. Західна інформаційна корпорація. ЗІК. 9.07.2008
На львівській «канапі» вмостилися венери, мавки, німфи…

Сепійною тональністю позначене олійне малярство на полотні, й великоформатні акварелі, й левкашені дошки, на яких варіюються у звиклих позах оголені жіночі тіла. Підкреслено графічні у зумисне збідненій палітрі ню не долають маскулійного погляду на жіноче тіло, а випрацьовують цей напрямок «будуарного декору» до його підспудності – роздумів про душу за принципом «заперечення заперечення».
  Вікторія САДОВА. Західна інформаційна корпорація. ЗІК. 05.2008
У «Зеленій канапі» – самоцвіти львівського художника із санкт-петербурзьким почерком

«Це ексклюзив, у якому маси нині не живуть», – безапеляційно заявив на вернісажі «Дежавю» мистецтвознавець Андрій Дорош, і ця вульгарна соціологія викликала такий потрібний для пожвавлення обговорення градус скандалу, що до когорти промовців забажав долучитися й мистецтвзнавець Василь Глинчак, знаний своїми національними засадами. Однак нічим із виставленого національній ідеології Сергій Резніченко не потурає, натомість дуже професійно дає собі раду із моделюванням натури, опрацюванням фактур зіставленням кольорів, малюючи натюрморти не менш чуттєві, аніж жіночі тіла.
Лідія ЙОНКА. “Львівська газета”. 23-25.05.2008
Відображення художника в жіночих портретах. «Дежа вю» Сергія Резніченка

“Ефект дежа вю” – ще один вибрик підсвідомості, ще одне непояснюване й недосліджене явище людської психіки. Дежа вю – саме таку назву для своєї живописної виставки, яку нещодавно відкрили в мистецькій галереї “Зелена канапа”, обрав Сергій Резніченко, незважаючи на те, що репрезентує публіці цілком нові роботи.

Автор виокремлює на полотнах найтонші мотиви традиційності, водночас віддаючи данину модерним тенденціям. Насиченість відтінкової гами в тематичному сплетінні з оречевленою психологією почуттів. Фіксація об’єкта в момент замріяності та відчуженості від зовнішніх імпульсів
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 22-28.05.2008
„Простий” і „Легкий” живопис Сергія Резніченка

„Простий” і „Легкий” живопис Сергія Резніченка на відкритті виставки „Дежавю” у „Зеленій канапі” неочікувано викликав дискусію. Власне, не всім сподобалось, що малює художник. Журналіст Василь Глинчак навіть позичав йому на місяць одну з своїх улюблених книжок – „Мистецтво Руху опору”, зазначивши перед тим:”Якби до його таланту ще й трохи думання, адже ми маємо страдницьку історію, Голодомор, героїчну епопею УПА, навколо стільки драматичних епопей, трагедій. Де наш Дом`є, де наші сатира, іронія в мистецтві?”
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 11.04.2008
Стецула і Ван Гог

“Ви чули? У “Зеленій канапі” виставляють Ван Гога”, – так попередньо рекламували виставку живопису “Відчуваю тебе” в навколомистецькій тусовці.

Різні за тематикою та стилем, вони уклали експозицію із творів, близьких за колористикою. Тільки Володимир Стецула вирішив представити здебільшого власне відчуття жінки, а Ян Ван Гог – своє відчуття України. А ці відчуття різні: чуттєве, еротичне Володимира Стецули й раціональніше Яна Ван Гога.

Цікаво, що голландець (який є майстром гутного скла), крім натурних пейзажів Карпат, задемонстрував також свою реакцію на події в Україні. Зокрема, до живописної композиції “Скнилівська трагедія” він додав реальний уламок літака.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 21.03.2008
“Вогняна” Еріка Пастернак

“А вогонь – це я”, – зізналася “Газеті” молода львівська художниця Еріка Пастернак на запитання, чому вона зігнорувала силу вогню в рамках своєї персональної виставки живопису “Три стихії: земля, вода, повітря”, яку відкрили в галереї “Зелена канапа”.

… Еріка Пастернак є, словами директора галереї Олесі Домарадзької, справжнім митцем чоловічого стилю. Переживши періоди захоплення малярством Бориса Буряка, Сергія Гая, подружжя Резніченків, інших митців, художниця дуже наполегливо й невпинно шукає власну творчу стежку. Емоційний, колоритний і фактурний її живопис є напрочуд позитивістським і життєствердним.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 20.03.2008
“Помилкова” стихія вогню Еріки Пастернак

Скільки стихій спроможні водночас претендувати на панування в глибинах єства і творчості молодої талановитої художниці? Еріка Пастернак назвала полотно з трьома граціями, яке є титульним на виставці її творів у галереї “Зелена канапа”, “Три стихії: земля, вода, повітря”.

Але в прес-релізі помилково замість повітря з’явилася стихія вогню. “Ми не стали виправляти, оскільки ці стихії пов’язані з вогнем, вони всі всередині приховують вогонь і, зрештою, вогонь десь там у мені сидить, це сам процес творення. Тому четверта стихія — найбільш прихована”, — розповіла художниця.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 6.03.2008
Небо Богдана Панчишина

…Сьогодні модно бути як нігілістом, так і людиною, що апелює до віри, церкви, вищої сили. Богдан Панчишин у своєму світовідчутті не є фальшивим, він нічого нікому штучно не демонструє, нікого ні до чого не закликає, він просто має внутрішню потребу своє дещо містичне відчуття реальності, свої видіння передати в кольорах. Виробивши власну живописно-образну систему, споріднену з мистецтвом романтиків і символістів, демонструючи з академічного погляду досконалий живопис, Богдан Панчишин є водночас  дуже сучасним…
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 28.02.2008
Небо і хмари Богдана Панчишина

„Я великий оптиміст у житті, тому моя виставка має назву „Ave vita, панове!”. У моїх роботах, як і в житті, є все: і спокій, і правда, і віра... Історія — також життя, тільки те, яке вже минуло. Я ним живу так само, як і теперішнім”, — говорить Богдан Панчишин, виставку живопису якого відкрили в галереї „Зелена канапа”, після 12-річної львівської перерви. Митець наголошує, що для нього важливо, аби картини містили позитив і передавали його глядачам. Наскрізний образ його робіт — небеса і хмари. І дерева, які на своїх гілках здатні їх втримати.

Львівський мистецтвознавець Володимир Овсій­чук з нагоди відкриття виставки художника в Національному музеї 1996 року написав у передмові до каталогу: „Донедавна невідомий ще в широкому мистецькому середовищі, Богдан Панчишин ... став об’єктом дискусій, гарячих суперечок, захоплень i, врешті, вдячливих визнань. Художник в наш досить метушливий час залишився продовжувачем давніх мистецьких традицій, зберігаючи емоційно-оповідний характер свого живопису, отже, тісний зв’язок з природою, історичним минулим, долею свого народу, високими духовними скарбами світової культури, виробленими тисячоліттями”.
  Кристина КРОПИВНИЦКАЯ. Газета «Известия» №22/506
И все же представленное здесь женское эротическое искусство выглядело милым и добродушным, приправленным мудрым перчиком, но без агрессии, со вкусом спелого яблока.
  Західна інформаційна корпорація. ЗІК. 5.02.2008
Зліпок дупці приборканого у Львові Ероса.

Іронічна еротика з погляду жінок-художниць спокушає тим же, що й чоловіча - образотворчістю: твори одинадцятьох мисткинь, виконані у різних техніках і матеріалах, склали виставку, яка приречена стати топовою не тільки з огляду на День св. Валентина, що підсилює ажіотаж навколо теми закоханості та її логічного продовження. Львівській галерея «Зелена канапа» задемонструвавши торік суто чоловічий погляд на еротика, а цього разу - жіночу візію Танатового антипода. Про це повідомив 5 лютого, після ознайомлення з виставкою, кореспондент ЗІКу.
  Телебачення «24 канал». 6.02.2008
Торік "Приборкати Ероса" спробували чоловіки. Як відповідь на виклик, жінки теж вирішили випробувати свої сили. А сила їхня, виявляється, у еротичності.

Анна Атоян (художниця): “Я вирішила так зробити, щоб жінка еротично виглядала не тільки роздітою, але й одягненою, і закритою майже повністю. Але захотілося створити якусь ситуацію еротичну“.

"Недоторкана", "Подарунок Єви", "Злиття" чи "Заборонений плід - найсолодший". Навіть в назвах робіт таїться бажання спокусити. Втім, іноді під час роботи, зізнаються мисткині, з’являлось почуття, що не вони приборкували Ероса, а радше навпаки.

Йоланта Клюсовська (фото художниця): “Відчуття були такі під час зйомки, що я мала три камери біля себе і не знала, яку вхопити. Яка чорно-біла плівка, яка кольорова. Таке було емоційне збудження. Все ж таки стоїть переді мною чоловік оголений“.
  Денис ҐАНДЗЮК. Газета По-Українськи. 7.02.2008
На ”Приборканні Ероса” роздавали тістечка у формі фалоса

Авторки робіт вишиковуються уздовж стіни для фотографії.
— Скажіть ”сало”, — командує фотограф.
— Краще вже ”секс”. Воно тут більше пасує, — сміється кураторка виставки 31-річна Іванка Войтович.
На вікні лежить книга відгуків торішнього ”Приборкання Ероса”. ”Чудова виставка! Прекрасні роботи, вічнохвилююча тема...” — написано білим фломастером на червоному папері акуратним почерком.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 8-11.02.2008
Приборканий Ерос.
У своєму розумінні еротичного в мистецтві жінки значно цікавіші, більш інтригуючі й непередбачуваніші, ніж чоловіки...

І раптом виявилося: у сенсі еротики жінки значно охочіше розмірковують і говорять про себе, свої відчуття, ніж про представників протилежної статі. Принаймні з виставлених у “Зеленій канапі” у рамках проекту творів живопису, графіки, фото, кераміки авторства одинадцяти художниць помітно, що лише поодиноких надихнула чоловіча сутність. Серед них – Йоланту Клюсовську, яка запропонувала для експозиції кілька фоторобіт, де героєм є чоловік.

Варте уваги, що, приборкуючи Ероса, цікаві ракурси шукали всі авторки проекту й доволі успішно. Скажімо, Оленка Онуфрів доповнила своє живописне “Делікатне прання” справжньою мереживною жіночою білизною на шворках, а Ольга Пильник зліпила поверхню керамічної “Еро-табуретки” з обрисів реальної жіночої дупці. До речі, на відкритті виставки (де всіх гостей пригощали еротичними тістечками, які кав’ярня “Світ кави” виготовила спеціально з такої нагоди) гостям дозволяли на цю табуретку сісти. “Є гарний фразеологізм, – сміялися гості, – “почуватися не в своїй тарілці”. Коли сидиш на цій табуретці – відчуття, що не на власній дупці”.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 25-27.01.2008
Здоровий авантюризм Зоряни Гарбар.

“На зламі ХХ-ХХІ століть уходимо в чергову переоцінку цінностей, – наголосив під час відкриття виставки Андрій Дорош. – І роботи Зоряни Гарбар – знамення епохи. Створені з чоловічим темпераментом та авантюристською жилкою, дуже цікаві й композиційно, й колоритно, її роботи водночас індивідуальні. І такі, що всіх нас підтягують на щабель вище”.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 24-30.01.2008
„Секс з джазом” Зоряни Гарбар

Виставка творів Зоряни Гарбар “101 причина бути щасливою” є некомерційною апріорі — знову ж таки, для Львова. Бо, як зазначає мисткиня, серед тих, хто купує її твори, — здебільшого іноземців. За словами мистецтвознавця Андрія Дороша, заслуга художниці в тому, що “вона бере нас за вуха і підтягує на кілька сантиметрів вище. А це дуже непросто. Адже культура наша дуже консервативна (якщо хочете побачити зріз справжньої нашої культури, підіть на Вернісаж і подивіться, що публіка споживає). А твори Зоряни Гарбар — для вибраних, але вона вповні в контексті світовому. Зоряні дуже важко грати роль урагану в склянці води, тому що за темпераментом вона є художником масштабів континентальних. Крім того, що вона мусить зображати той ураган в склянці води, вона ще й перегнала епоху років так на 70. Такий прорив митця у будучність і незбігання митця з епохою, у якій він живе, — явище звичне”.

Мистецтвознавець також наголосив, що творчість Зоряни Гарбар засвідчує, що „можна і в таких методах, як сучасне мистецтво, бути абсолютно індивідуальним. Ці авангардової форми роботи є вповні професійні. Вони витримані композиційно, колористично і суто інди­відуальні. Дивлячись на безпредметні композиції п’ятих, десятих, сотих авторів, можна впізнати, що то є Зоряна Гарбар”.

Директор галереї Олеся Домарадзька: — Цей живопис не для тих людей, які нині мають гроші. Бо це, здебільшого, покоління, виховане на Васнєцові, Шишкіні, Айвазовському, вони не обізнані з історією сучасного мистецтва. Таким було суспільство, це не їхня провина. А для сприйняття творів Зоряни Гарбар потрібно насититися сучасним мистецтвом, знати його історію, всі сучасні напрями, розуміти його. Але, думаю, якщо втрапить до галереї якийсь іноземець, він буде приємно здивований.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 20-26.12.2007
Свято, яке хочеться малювати

Цікаве спостереження висловив відомий львівський художник Петро Сипняк, зазначивши, що різдвяні сюжети більше інспірують митців до творчості, ніж скажімо, великодні: „Різдво – свято дитинства. Це одне з найкращих свят, які є в нашому житті, його так і хочеться малювати. Є атракція, дійство. Театральні костюми, маски, магія вечора...”

Давні українські полотняні ляльки магодзи у вертеп ніколи не бавилися. Колоритних рис традиційних персонажів – ангела, чорта, смерті, циганки, а також господарів їм надала мисткиня Інна Івасюк. „Створити такий вертеп я мріяла близько року, ідея образів визрівала поступово. Планую доповнити його іншими персонажами. Думаю, що кожен з персонажів існуватиме в ексклюзивному варіанті. Хотіла б якщо вдасться зберегти їх у повному складі, щоб не розійшлися по одній- дві ляльки у приватні колекції. Коли працювала над вертепом переглянула фільм „Тіні забутих предків”. Але в мене виникнули свої образи.

Для багатьох відвідувачів і для мистецтвознавця Ореста Голубця зокрема відкриттям стала вітражна робота Наталі Гайдаш. До речі, за словами Наталі, це перша робота в якій вона репрезентувала себе як митець, хоча вітраж виготовляє вже пять років”.
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 15.12.2007
Ляльки-маґодзи об’єдналися у вертеп
Львів’яни вже живуть передчуттям свят і Різдва. Щоб їх очікування не було таким буденним, галерея «Зелена канапа» Пропонує завітати до неї на Різдвяну виставку.

Майже всі експонати було створено спеціально для цієї виставки, за винятком картин Петра Сипняка, Михайла Демцю та однієї з робіт Віти Проців. Основний акцент експозиції поставлено на об’ємно-просторову пластику, а живопис – доповнення до неї.

12 митців на понад 20 художніх творах продемонстрували, як вони бачать Різдво. Наталя Гайдаш створила вітражну шопку, а Роман Гнилякевич – дерев’яну, «Різдво» Андрія Петровського виготовлене із гутного скла, Наталя Дідик-Мирончук «намалювала» керамічну картину «Вертеп». Оля Пильник показала Різдво у вигляді Богородиці, що сидить на престолі із дитиною на руках. Всіх вразив ляльковий вертеп Інни Івасюк. Її чарівні маґодзи (рукотворні ляльки, які мами виготовляли дітям на Хмельниччині) вперше об’єдналися у вертеп.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 22-28.11.2007
Спонтанність «Осені над кам'яницями»

Директор галереї «Зелена канапа» Олеся Домарадзька зробила відомому львівському художникові несподіваний комплімент, зазначивши на відкритті виставки Сипнякового живопису «Осінь над камяницями», що експозиція його творів незвична для галереї, адже, здебільшого тут виставляються твори молодих авторів. Те, що Петро Сипняк так Чудово вписався в «Молоду» «Зелену канапу»,- комплімент і художникові і галереї.

Запланована пів року тому експозиція формувалася спонтанно. Як розповіла Олеся Домарадзька, спершу був намір відібрати сільські сюжетні композиції. «Але коли я прийшла в майстерню і побачила Львів, який Петро Сипняк тепер напрацював, він настільки збігся з моїм настроєм… Особливо золота осінь, якої трошечки мало було цього року.»

Художник також уявляв собі цю експозицію трохи інакше. «Львів – місто, про яке не завжди можна сказати, чи тут осінь, чи весна. З архітектури важко судити, хіба що з нюансів окремих – небо іншого кольору, світло по іншому лягає (восени промені набагато нижче і контраст більший, улітку світло м'якше, восени більш загострене). Мене надихає не пора поку, а конкретна ситуація, яка створюється в природі. Дощ падає і влітку, і восени… І його треба малювати…»

Важливою подією для львівських митців і Петра Сипняка зокрема була участь у мистецькому салоні «Арт-Київ2007». «53 галереї, 3000 полотен. Це було щось неймовірне. Люди йдуть і йдуть. А біля творів Петра Сипняка раптом зупиняються, ніби їх хтось за мотузочку смикнув… Цю майстерність у виконанні пейзажу неможливо підробити. Кожна Людина відчуває її інтуїтивно», - зазначила Олеся Домарадзька. Важливість цієї події пов'язана щей з тим, що за словами Петра Сипняка, більшість львів’ян , представлених на цій виставці, не експонували своїх робіт у Києві дуже давно: «У нас Були виставки в галереях європейських, зокрема в Бельгії, Німеччині, Голандії, Чехії, тощо. Ми Мали успіх. Крім того, унікальна нагода: така велика кількість киян, які побачили все це і відразу зреагували…
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 24.11.2007
Петро Сипняк: «Найважливіше в живописі – бути фанатом»
Поблукати вулицями Львова, дослідити маршрути, вималювані майстерними мазками пензлів, можна у мистецькій галереї “Зелена канапа”.

Виставка заслуженого художника України Петра Сипняка “Осінь над кам’яницями” сповнена настроєвості та гармонії, які можливі лише на вуличках Львова і лише восени.

На кожній картині художника – Львів, який, з одного боку, бачимо щодня, а з іншого, винятковий і неповторний. Живописець передає справжній настрій міста, що ніколи не буває однаковим і змінюється від погоди, освітлення і навіть від часу доби. “Я малюю Львів вже понад 27 років, - розповів Петро Сипняк кореспондентові “ВЗ”. - Багато місць знаю напам’ять і можу їх намалювати, навіть не виходячи на натуру. Кожна нова робота ніколи не буде такою, як попередня, бо щоразу інший настрій, та й саме місто постійно змінюється, щось зникає, а щось з’являється. Сучасні будинки малювати нецікаво. Інша річ - старе місто, площа Ринок та дотичні вулиці, парк Івана Франка. Люблю сільські та заміські пейзажі”.

Автор виставки щодня, за винятком рідкісних вихідних, малює з 9 ранку до 16-17-ої години. “Найважливіше в живописі – бути фанатом, любити те, що робиш, і творити з повною віддачею, не жаліючи ні себе, ні часу, ні енергії. Працювати і спостерігати щодня”, - вважає митець.

Одна з робіт, представлених на виставці, - “Ностальгія” - нещодавно повернулася з Києва. Там вона виставлялася на ІІ Міжнародній художній виставці “Арт-Київ-2007”. “Біля цієї картини перефотографувалася рекордна кількість відвідувачів, а тепер і львів’яни можуть нею потішитися”, - наголосила господиня галереї “Зелена канапа” Олеся Домарадзька.
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 13.10.2007
Керамічний рай

На відкритті експозиції художниця як доброзичлива господиня подарувала гостям поключику від її маленького раю, створеного з кераміки.

Запрошую всіх у мій рай, - розповіла Оля Пильник кореспондентові «ВЗ». - Тут є два сторожі - «Ангелик» і «Ведмежий ангел». Не всі зможуть зайти у мій світ, адже для кожного рай інакший. Кожен сам собі створює його протягом життя. Я завжди мріяла мати своє гніздечко, сім’ю. Для мене рай - це дім, діти… І все це я показала на цій виставці. Люблю робити інтер’єрні речі - столи, керамічні крісла, стільці... Мене до такого тягне. Мабуть, тому я й створила таку імпровізовану квартиру.

- Роботи Олі свідчать про великий творчий потенціал, - ділиться своїми враженнями доктор мистецтвознавства Орест Голубець. - Ця виставка навіть перевершила те, на що я сподівався. Найголовніше моє враження, що, виявляється, кераміка може бути постмодерністською. Оля добре попадає в гротесковість, іронію й чітко відчуває межу між естетикою та антиестетикою.
Ліліана-Флорентіна ПЕТРУЦА. “Львівська газета”. 25.09.2007
Дитинство Литви у “Зеленій канапі”
У галереї “Зелена канапа” щойно завершилася виставка творів надзвичайно цікавого литовського книжкового графіка Альгірдаса Стєпонавічюса.

Уродженець Каунаса, випускник Вільнюської художньої академії, який багато працював у техніках рисунку, офорту, літографії й інших, автор непересічних книжкових ілюстрацій, володар великої кількості нагород і відзнак (серед яких Національна премія Литви (1990) та “Золоте яблуко”, що прирівнюють до Нобелівської премії в мистецтві) художник свого часу суттєво доклався до формування естетичного смаку кількох поколінь.

“Першою книгою, яку тримав у руках, – сказав на відкритті виставки посол Литви Альгірдас Кумжа, – була книга Альгірдаса Стєпонавічюса. Можу сказати, що це частина нашого дитинства, дитинства наших дітей і майбутнього покоління”.

Аби це майбутнє покоління мало повніше уявлення про Альгірдаса Стєпонавічюса, дружина художника Біруте Жиліте вже після смерті митця видала книгу “Загадкове сяйво буття”, куди, крім робіт майстра, ввійшло й безліч його цитат. “Він дуже любив аналізувати життя людей на землі, – згадувала пані Жиліте. – І мав ще один дар від Бога – чудово говорив”.
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 4.09.2007
Живописний світ кота Сніжка


Мистецька галерея «Зелена канапа» перетворилася на затишний «Провулок котячий» - завдяки живопису Олени Каменецької-Остапчук.

Основним героєм виставки став кіт художниці, якого офіційно звати Білий Сніг, а по-домашньому - Сніжок. Але, крім нього, можна помилуватися середовищем, яке його оточує, вуличками, якими він гуляє, тваринами, з якими спілкується. Переступивши поріг галереї, поринаєш у справжній котячий світ.

-Бачимо цікавий експеримент, - говорить Андрій Дорош, критик мистецтв. - Самобутня і різнобічна художниця вирішила себе спробувати ще й в анімалістиці. У неї з’явилася ідея увічнити свого кота, який є повноправним членом родини і цікавою особистістю. Потрібно бути тонким зоопсихологом, щоб передати усі моменти, котячі повадки.

«Провулок котячий» - це вже третя персональна виставка художниці. Олена Каменецька-Остапчук втілила у своїх роботах світло і затишок. Вони сповнені настроями гумору, веселощів, радості. «Мені хотілося створити живі і різні роботи, - розповідає мисткиня. - Домашні тварини – охоронці нашої свідомості. Вони дуже подібні на нас. Я не робила творчих композицій. Хотіла у реальному, справжньому передати емоційність, таємницю, складний внутрішній світ тих істот. Хочу малювати щастя і вважаю, що потрібно акцентувати на позитивному, чесно зображаючи власне життя».

Дивлячись на картини художниці, відчуваєш, про що думає кіт, що йому сниться. «Їй вдалося створити новий напрям – портретну анімалістику, - зауважує Ростислав Шмагало, доктор мистецтвознавства. - Колір на її полотнах – це суцільна емоція. Весь її живопис дихає свіжістю, емоційністю».
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 3.09.2007
Колоритний Сніжок та інші речі
Шість років тому біле пухнасте кошеня, яке пригледіла для свого сина львівська художниця Олена Каменецька–Остапчук, ще не знало, що, вирісши в розкішного кота Сніжка, стане для своєї господині улюбленою моделлю.


На тлі тієї “ломки”, яку львівське мистецтво переживає у фазі глобалізму, говорив на відкритті виставки доктор мистецтвознавства Ростислав Шмагало, важливо ще раз переконатися, що настрої лірики, гумору, доброзичливої іронії з цього мистецтва нікуди не зникли. Член Спілки художників України ОленаКаменецька– Остапчук створила прекрасні “котячі” портрети, а ще (включаючи їх) живопис, який дихає свіжістю та емоційністю. На тлі того сіро-бурого живопису, який зазвичай адресують Львову, роботи Олени Каменецької-Остапчук засвідчують: Львів значно колоритніший, аніж презентують його у виставкових залах.

“Пейзажі художниці – не кон’юнктурні, – аналізував представлене мистецтвознавець Андрій Дорош. – Тут немає оперного театру, левів, інших атрибутів, які у свідомості пересічного глядача притаманні Львову, а є тихі львівські вулички, парки й інше, без чого наше місто не буде індивідуальним. Сама художниця не схильна вишукувати, в чому ж її неповторність. Будучи переконаним позитивістом, вона вважає, що людина без гармонії (з якою мистецтво в її сприйнятті нероздільне) просто не зможе жити.

Виставка “Провулок котячий” – третя персональна Олени Каменецької-Остапчук у рідному місті. І щоразу ця художниця намагається постати на суд глядача новою...
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 2.08.2007
Експерименти в квадраті

Митці, що працюють у різних стилях і техніках, мудрували над „обмеженням” своєї творчої уяви, створюючи міні експозицію з чотирьох, шести, восьми робіт. „Дехто порушив „правила”, створивши одне полотно з кількох блоків, хоча мала бути окрема робота в заданому просторі. Хтось дав рамки, теж усупереч „правилам”. Це була своєрідна гра, сподіваюсь, вона стане цікавою забавою і для відвідувачів виставки”,- зазначила на відкритті Олеся Домарадзька.

Центральним „полотном” експозиції є квадратні фотографії всіх двадцяти учасників виставки, адже за словами Олесі, відвідувачам завжди цікаво, як виглядає художник.
Катерина КОЖАН. “Львівська газета”. 7.08.2007
Оригінальні 25 сантиметрів
Незвичну пропозицію зробила художникам чотири місяці тому директор галереї “Зелена канапа” Олеся Домарадзька: стати учасниками виставки, де всі твори будуть 25 сантиметрів завдовжки та завширшки.


Як упоралися зі своєрідним завданням львівські митці, багатьом із яких випало працювати в цілком новому для себе амплуа, свідчить виставка “25 см у квадраті”, створена на основі результатів їхньої праці.
Галина ВЕРНЮК. “Високий Замок”. 17.07.2007
Квітковий оптимізм


Перше, що я почула, зайшовши в “Зелену канапу”, це захоплений вигук однієї з відвідувачок: “Такі гарні картини – жити хочеться!”. А ступивши ще кілька кроків уперед, зрозуміла, що вона мала на увазі. Підсніжники, сон-трава, тюльпани, піони, іриси...
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 13.07.2007
Пахощі “Квітника”
Несподівана гостя завітала в галерею “Зелена канапа” на відкриття першої в рідному місті персональної виставки молодої львівської художниці Лесі Бабляк “Мій квітник”.


Колишня львів’янка, а нині популярна московська співачка Анжеліка Варум саме перебувала у Львові – разом зі своєю “свитою” їхала вулицею Вірменською, коли її увагу привернув спів українських народних пісень, вона побачила дівчат у вишиванках та з розкішними вінками з квітів на голові – учасниць фольклорно-етнографічного театру “Вертеп” (він брав участь у відкритті виставки).

... Співачка не тільки оглянула експозицію та поспілкувалася з присутніми, а й провела неочікувану і для себе, і для інших фотосесію разом із “Вертепом”.

Леся Бабляк ніколи не думала, що так охоче малюватиме квіти. Знаючи, що чимало жінок у попередніх століттях ніяк не вплинули на історію мистецтв через те, що їм відводили нішу малювати лише квіти, художниця вирішила: квітів або не малюватиме взагалі, або малюватиме вкрай мало. Однак жінці притаманно любити квіти, а відтак запекло опиратися єству видалося безглуздям.

Варте уваги, що та стилістика, в якій Леся творить свої квіти, дуже схожа на популярні нині в Америці акварелі.
  Газета “24”. 27.06.2007
Комахи, що заворожують


Пам’ятаєте, американський фільм «Муха» чи «Муха-2»? Так от з екрана телевізора навіть перетворення людини на комаху не викликало стільки емоцій, скільки викликає ця експозиція. Тому, якщо ви мріяли побачити комах, практично в натуральну величину, нехай і не на власні очі, маєте таку нагоду. Митець вирішив «поділитися» з усіма бажаючими своїми макрофото комах.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 26.06.2007
Образи “МАКроКосмосу”
Виставкою, призначеною якщо не знищити, то бодай зменшити комахофобію в багатьох наших краян, можна вважати фотоекспозицію “МАКроКосмос” Дмитра Мака, яку відкрили в галереї “Зелена канапа”.


Властиво, саме такої мети Дмитро Мак перед собою не ставив. Але те тепло й зацікавлення, з якими він заглиблюється у світ всіляких жучків, павучків і метеликів, ті подекуди майже людські емоції чи риси, якими він їх наділяє, діють на глядача адекватно, зумовлюючи ланцюгову реакцію зацікавлення і теплоти.
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 9.06.2007
Як козаки-художники Туреччину підкоряли


На Великдень, одразу після святкового сніданку, п’ятеро львівських митців – Остап Патик, О.Коровай, П. Сметана та С. Гай – вирушили у подорож імпровізованим маршрутом. Протягом двох тижнів арт-група, що назвала себе залогою бойового «Пегасика», попиваючи вино, не без пригод, здолала три тисячі кілометрів. Враження від мандрів дорогою, що пролягала серед оливкових гаїв, скель, схожих на гнізда грифонів, та просто фантастичних краєвидів сьогодні можна споглядати на їх полотнах…

Відтак привезли до Львова близько сорока етюдів. Але щоб довести до пуття усі замальовки, шкіци і незавершені роботи потрібно буде ще кілька місяців.
Оксана ЗЬОБРО. “Високий Замок”. 23.05.2007
«Хтозна» над чим іронізує Атоян
Поєднання іронії та ніжності, нелегке вміння по-доброму посміятися над собою і над іншими продемонструвала своїми роботами художниця Анна Атоян, персональна виставка якої відкрилася у мистецькій галереї “Зелена канапа”.


Полотна, представлені в експозиції із загадковою назвою “Хтозна”, виконано у техніці гарячого батику. Вони дихають свіжістю і яскравістю та залишають по собі легкий присмак іронії. Можливо, не всім зрозуміла нетипова, далека від ідеалу краса персонажів картин. Але щирість і щастя в очах їх персонажів заворожують.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 22.05.2007
Маленькі містерії Анни Атоян
У робіт Анни Атоян дивні та цікаві передісторії. Перебуваючи в Криму, вона розговорилася зі старою татаркою, яка мешкала поблизу Лівадії. Та зізналася, що все життя марила білою сукнею в троянди. Невідомо, чи випало тій жінці колись убрати таку сукню, але саме в ній зобразила татарку Анна Атоян у центральній роботі експозиції “Хтозна” – вона перша персональна в біографії художниці, і відкрито її в галереї “Зелена канапа”.


Живопис Анни Атоян у техніці гарячого батику – це те, що варто пізнати. Бо випускниця кафедри скла Львівської національної академії мистецтв зайнялася ним не тому, що її “вчили на це”. А тому, що не хотіла залежати від когось (як це було зі склом, яким марила раніше), бажала самостійно відповідати за кінцевий результат своєї ідеї.

А малює вона зазвичай людей, далеких за своїми зовнішніми даними від ідеалу. Як зізналася “Газеті”, через те, що боїться красивостей і в житті, й у творчості. За досконалими пропорціями, переконана, часто ховається порожнеча, нечуттєвість чи холод, а це – нецікаво. Зрештою, як і робити традиційний гарячий батик. “Мені подобається життя, відповідно, більш живий батик, – каже Анна Атоян, – а тому роблю його по-своєму”.
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 28.04.2007
Чутливий чоловічий живопис «у горошок»


Персонажі полотен львівського художника Олега Гижого відпочивають “на березі моря”, їдять “вишні”, “пробують яблучка!” та слухають Челентано. Відпочинковою зоною під назвою “Літні канікули 68-го” для них стали стіни галереї “Зелена канапа”.

Живописні полотна, що представлені на першій персональній виставці митця, створювалися взимку, а тому літо здалося трохи ідеалізоване. Проте, “68-й” - справжній – панянки у сукнях “в горошок”, купальниках у широку смужку, емалеві чайники (теж “у горошок”), червоні вишні, грузини з кавунами… На думку господині “Зеленої канапи” Олесі Домарадзької, експозиція робіт Олега Гижого – “сімейний фотоальбом” з найкращими моментами життя. Це живопис чоловічий, проте чутливий, легкий у манері, експресивний у кольорі та сповнений емоціями.

- У 68-му мені було 5 років, - каже Олег Гижий. - Тому цю виставку я б радше назвав “спогадами реальними і надуманими”. Це гра фантазій та мрій із “життя у пам’яті” - окремих кольорів, запахів, почуттів, емоцій…
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 21.04.2007
Турецькі мандри львівського «Пегаса»
“Весна у Царгороді” – новий проект львівської галереї “Зелена канапа”.


У рамках якого 8 квітня п’ятеро львівських художників – Остап Патик, Олександр Коровай, Іван Твердун, Петро Сметана та Сергій Гай – вирушили у мандрівку імпровізованим маршрутом “нетуристичною” Туреччиною.

Група назвала себе залогою бойового “Пегасика”. Протягом двох тижнів митці запланували здолати три тисячі кілометрів. До Львова залога повернеться у неділю, 22 квітня.

Результат пленеру-подорожі можна буде побачити у галереї “Зелена канапа” наприкінці травня. А наразі митці за допомогою електронної пошти поділилися своїми враженнями з кореспондентом “ВЗ”. Цікаво, що хлопці сприймають Туреччину не “географічно”, а по-художньому. “Покладаємося на свою інтуїцію і компас, який прихопив Іван Твердун. Вночі мандруємо за Чумацьким шляхом…” – писав Олександр Коровай.

Погодьтеся, Чумацький шлях - не надто конкретний орієнтир. Мабуть, тому у листах художників немає жодної прив’язки до місцевості. Часто-густо вони не розуміють, де знаходяться, адже турецькою ніхто не розмовляє. Ну і що? Вражень все одно купа!

Лист 1, 14 квітня

...Пригоди, пейзажі, колорит змінюються з такою інтенсивністю, що виникла небезпека, чи вистачить полотна, пензлів і фарб. Екзотична атмосфера вузьких вулиць та провулків затягує у вир запашного Сходу. Гостинність власників кафе, борделів, злодіїв та магазинчиків не розслабили нас – ми завжди пильні та обережні. Кожен ранок ми починаємо з чистого полотна і знесилені ввечері миємо пензлі. Як вірні воїни музи, виливаємо у своїх творах емоції, що нас переповнюють. Наші етюдники та манера роботи на пленері є особливою атракцією в місті - це викликає небувалий подив та зацікавлення не лише туристів, а й аборигенів.

Лист 2, 18 квітня

Можна частково виправдати бранців, які не хотіли повертатися з Туреччини в Україну, яких саме за це “вирізав” славний кошовий отаман Сірко. Краса цього краю вражає і зачаровує. Минаючи Мармурове море, ми потрапили до чарівного озера Ізнік, на берегах якого колись стояло славне місто Нікея - третє за величиною місто християнського світу, де сидів Божий намісник. Могутність його мурів вражає навіть сьогодні, а в бійницях тепер влаштовують курники. Далі, блукаючи між скелями і оливковими гаями, ми вийшли до Егейського моря, де колись процвітали славні сини Еллади, а тепер безтурботно пасуться байдужі вівці.

Ми і надалі зупиняємось лише в п’ятизіркових готелях, але в рибальських селах вітер і час постирали зірки з їх фасадів, простирадла з ліжок, воду з санвузлів, а подекуди й шибки з вікон. На щастя, в них трапляються розетки, у нас з собою завжди є кип’ятильник!
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 06.04.2007
Супер “Чічя-ляля”
Чудову виставку “Чічя-ляля – справжня краля” відкрили напередодні Великодня в галереї “Зелена канапа” – навіть якщо хтось і прийшов до виставочного залу з поганим настроєм, то на вулицю виходив лише з гарним.


Дві молоді львівські художниці – Інна Івасюк і Віта Проців – запропонували увазі присутніх рукотворні ляльки та малюнки з дуже характерними ляльковими персонажами. Іноді навіть видається, що для мальованих персонажів Віти Проців позували ляльки Інни Івасюк.

Однак це не так. Ідеться про дві цілком автономні творчі особистості, які просто схожі за своїм стилем. Як зізналася Віта Проців “Газеті”, вона сама вигадує своїх персонажів, а вже потім друзі та знайомі віднаходять у них  себе. А Інна Івасюк робить свої ляльки на зразок магодз – ляльок, яких свого часу матері дарували дітям. На Поділлі колись вірили: якщо діти бавляться магодзами, то в сім’ї буде багато діток.

“Першу свою ляльку я зробила з бабусею, – розповідала Інна на відкритті. – І вже ставши художницею, на підсвідомому рівні відчула потяг до тих речей, які були в моєму дитинстві. Для мене кожна моя лялька-магодза, яку вбираю в стилізовані народні строї, – істота особлива, зі своїм характером і настроєм”.

“Дівчата творять дуже яскравий особливий і самобутній світ, – сказав про художниць мистецтвознавець Роман Яців, – який має сильну здорову енергетику, насправді дуже необхідну не тільки для України, а й для світу”.
Наталя ДУДКО. “Ратуша”. 5-11 квітня 2007
“Чіча-ляля”: люди і ляльки


Дві мисткині, Віта Проців та Інна Івасюк, творили, не знаючи одна про одну. А коли познайомилися, то побачили, що Іннині ляльки ручної роботи, спадкоємиці традиційних магодз, та Вітині розписи по шовку доповнюють одні одних, і аж просяться, щоб їх представили на спільній виставці.

Цю ідею вдалося реалізувати: у галереї “Зелена канапа” відкрито приурочену до Великодня виставку обох мисткинь “Чіча-ляля”. Спеціально до виставки молода художниця Віта Проців намалювала картину “Випікання пасок”.

Якщо Іннині ляльки мають етнокоріння вже самою своєю суттю, технікою виконання, адже магодзи — полотняні ляльки, набиті вовною, оздоблені вишивкою, то Вітині картини містять етномотиви на рівні привнесення їх у сучасність. Її образи — зде­більшого дівочі, і різних національностей: “Мотря”, “Мануна”, “Наталочка”, “Зульфія”, “Сікено”, “Гафія”, хоча є й “Остап і Одарка”, “Гриць”... Художниця каже, що її образи беруться з уяви, фантазії, а надихають на них аж ніяк не казкові чи вигадані персонажі, а реальні люди. Щобільше, чимало Вітиних знайомих приносить їй свої фотографії і просить намалювати їх у такому стилі. А робить це художниця тільки тоді, коли в неї добрий настрій.

Виготовляючи свої ляльки, Інна Івасюк використовує національні костюми україн­ської шляхти, одяг львів’янок початку XX століття. “Не знаю, якими мої роботи будуть через якийсь час. Але мені цікаво звертатися до нашого етнокоріння, там завжди можна знайти якісь цікаві образи і передати їх так, як відчуваю їх я. Спочатку це було як хобі, потім знайомі викладачі почали говорити, що їх потрібно десь показувати. Уперше мої ляльки побачили світ рік тому, на виставці текстилю. Потім було ще кілька виставок, зокрема у Києві в Українському домі”, — каже Інна.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 20.03.2007
Живописна поезія Ніни Резніченко


“Я мусила дорости до неї, – зізналася Ніна Резніченко (дружина талановитого живописця Сергія Резніченка) “Газеті”. – Попри те, що живописом займаюся років із десять, лише тепер відчула, що до мене у творчості прийшла певна зрілість”.

Зрілість не перешкоджає художниці творити весняні, емоційні, легкі та романтичні роботи. “Її живопис, – говорила на відкритті мистецький куратор галереї Леся Домарадзька, – безумовно, поезія. Навіть твір на банальну тему “Прийшла весна” їй удається зробити оригінальним”.
Тетяна ШЕВЧЕНКО. "Експрес", "Львівські новини". 15-22.03.2007
Живопис, що звучить


Музика і поезія інспірують до творчості в інших видах мистецтва, залишаючи при цьому незмінними основоположні засади композиції. Так вважає 34-річна львівська малярка Ніна Резніченко, яка відкрила персональну виставку малярства під назвою "In my beginning is my end" в галереї "Зелена канапа". На виставці можна також побачити роботи дочки художниці, Катрусі. Вона також малює і виставила поряд із маминими свої роботи, які здивували глядачівю Особливо вразила "Оголена природа": безлисті дерева в заметах снігу.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 13.02.2007
Чоловіче “Приборкання Еросу”


Одна смілива жінка зібрала вісім сміливих чоловіків і спільними силами в галереї “Зелена канапа” організувала виставку живопису, скульптури, фото під назвою “Приборкання Еросу”.

Багато років поспіль спостерігаючи, як кохається в жіночому тілі (мазок за мазком відтворюючи його на полотні) її чоловік Олександр Войтович, а також за тим, як проникає ерос у всі сфери не лише життя, а й мистецтва, Іванка Войтович вирішила зібрати друзів-художників, щоб спробувати з’ясувати, що маємо з розумінням еротичності в мистецтві у Львові. І вийшло справді цікаво, оскільки мова про добрих знавців своєї творчої справи.

Як завжди, граційний і чуттєвий живопис Олександра Войтовича, навдивовижу живописний і зворушливий – Сергія Резніченка, багатозначний – Володимира Костирка, делікатний – Володимира Стецули. Цікава динамічність представленої бронзи Тараса Беняха, фігуративність – Михайла Вертуозова, лаконічність дерева Володимира Сабірова. І своєрідне відкриття для Львова – еротичне фото авторства Сергія Михалківа, якого колеги-фотомитці, з огляду на його світлини, вже назвали між собою “скромним аж до нахабства”...

Цікаво, що Іванка Войтович спеціально не залучала до проекту художниць-жінок, які теж дуже цікаво працюють у цій темі. Зауваживши, що “Приборкання Еросу” заплановано як довгостроковий проект, Іванка Войтович зізналася, що наступними Ерос приборкуватимуть лише жінки. Але вже під орудою її чоловіка – Олександра Войтовича.
Тетяна ШЕВЧЕНКО. "Експрес", "Львівські новини". 15-22.02.2007
"Приборкання Ероса"
Виставка під такою назвою відкрилась у галереї "Зелена канапа".


З представленого видно, що в наших художників, незважаючи на зимову пору, вже потужно буяють весняні настрої.Незважаючи на назву – "Приборкання Ероса", насправді еротичні почуття ніхто приборкувати не хоче...

Усього в цьому мистецькому еротичному святі взяли участь вісім митців, і зробили вони це майстерно та без вульгарності. Як-не-як інтелегентні люди. Не забарились і шанувальники еротичних фантазій. Наприклад, один пан був готовий купити величеньку картину за ще більшу суму. Єдине, що його цікавило, чи митець – член спілки художників. Та й справді, чи здатний гідно представити еротику не член...
  "Файно". Січень, 2007
Приборкати Ероса


9 лютого у галереї "Зелена канапа" відкривається виставка еротичного мистецтва "Приборкання  Ероса", на якій будуть представлені твори різних мистецьких жанрів: живопису, фотографії, дерев’яної та бронзової пластики.

Як розповідає куратор виставки, художниця Іванка Войтович, ідея зробити таку тематичну виставку виникла в неї з власних спостережень за специфікою сучасного мистецтва. Вона вважає, що сучасне мистецтво наскрізь еротичне, пронизане чуттєвістю. А за різними творами можемо побачити її різні прояви.

Самих же художників, учасників виставки, питання, що таке еротичне мистецтво, спонукає впасти в глибоку задуму, і найчастіше доводиться відшукувати межу між еротичним і порнографічним. Більшість думок зводиться до того, що еротика за своєю суттю благородна і гуманна, тому її не соромно демонструвати широкому загалу. Натомість порнографія — безлика, зведена до констатації фізіологічного акту. І, безперечно, уявлення про еротичне в кожного своє, залежачи від індивідуальних людських відчуттів.

Наприклад, учасник виставки, фотограф Сергій Михалків (якого ми, до речі, найбільще підозрювали в порнографічних нахилах, міркуючи, що фотографія — найбільш точний жанр) каже, що смішним вважає стереотип, ніби еротичним є зображення оголеного чоловічого тіла, чий статевий орган перебуває в стані збудження, і нееротичним, коли в стані спокою. Насправді, все залежить від того, як подати такі речі, бо навіть целюліт на оголеному жіночому тілі художник може показати як еротичну принаду.

Михайло Вертуозов, який представляє на виставці бронзову пластику, еротичне втілює в статичні зображення людського тіла, натомість у його колеги Тараса Беняха в пластиці обовязково присутні двоє людей, бо він вважає, що  еротика, як саме життя — в русі. Окрім згадуваних імен, у виставці також братимуть участь живописці Олександр Войтович, Володимир Костирко, Сергій Резніченко та Володимир Стецула, а також Володимир Сабіров, який займається деревяною пластикою.

Всі вони демонструють людські інстинкти, підсвідомі потяги, які ми часто не можемо чітко ідентифікувати, але для психічного здоров’я та комфорту — добре мати їх перед очима в мистецьких формах.

Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 23.01.2007
Вибуховий “Риба-Кіт”
Усе почалося з проекту “Веселка”, зокрема його першої частини “Червоне”, який у галереї “Зелена канапа” організував інформаційно-мистецький центр Львівської національної академії мистецтв.


Нинішня персональна виставка “Риба-Кіт” Яреми Новорожкіна в “Зеленій канапі” тільки підтвердила: директор галереї Олеся Домарадзька зробила гарний та очікуваний львів’янами вибір. Три роботи художника (зокрема, на “риб’ячу” тему) вже першого дня знайшли своїх нових власників. Цікаво, що ця виставка для випускника коледжу мистецтв імені Івана Труша та Львівської академії мистецтв – перша в Україні як персональна. Хоча Ярема Новорожкін уже має досвід персональних представлень у США та Франції.

“Ми навіть самі не сподівалися, що мистецтво Яреми виявиться таким затребуваним у львівській громаді, – поділилася з “Газетою” думками Олеся Домарадзька. – Раптом з’ясувалося, що його декоративний живопис, де художник і справді дуже цікаво працює з техніками, кольором, є таким, якого декому саме бракувало для повного щастя. Попри те, що для митця, як не мене, сюжет не є принциповим (Яремі Новорожкіну значно цікавіше обігрувати цей сюжет у кольорі, техніці, манері виконання), його розмаїті “коти” та “риби” полонили львів’ян і стали для багатьох причиною просвітленого та безтурботного настрою”.

“Я й сам не дуже можу пояснити, – розповідав “Газеті” художник, – чому обираю за героїв своїх робіт майже винятково котів і риб. Можливо, це прозвучить банально, але особливе зацікавлення ними мав від дитинства, хоча вдома не випало тримати ні одних, ані інших. Мені здається, що й за рибами, й за котами завжди стоїть якась містика, таємниця. А відтак мені не набридає малювати на тему істот, яких ніяк не вдається зрозуміти до кінця”.

Ярема Новорожкін також зізнався, що зазвичай його “коти” дуже подобаються людям незалежним, енергійним, життєво агресивним (у доброму значенні того слова), спраглим сягнути якихось висот, емоційним. А “рибам” віддають перевагу більш урівноважені та спокійні особи.
“Ратуша”. № 50(1315) 14-20 грудня 2006
"Різдвяний пряник" для Львова


"Я не проповідую жодної філософської концепції, просто радість. Тому дивіться на картини і радійте, усміхайтесь",— говорить київська художниця Женя Гапчинська, чиї роботи є в колекціях Лучано Паваротті, Інни Чурикової, Володимира Співакова, Софії Ротару, Андрія Шевченка, Тіни Канделакі, Андрія Малахова, Маші Єфросиніної, Олега Янковського, Івана Малковича, Марічки Бурмаки...

Популярна й модна нині художниця Євгенія Гапчинська львів’янам наразі ще мало відома. І от завдяки галереї "Зелена канапа" (Вірменська, 7) маємо нагоду усміхатися, дивлячись на картини мисткині ( а також читаючи їхні назви...).

Виставка "Різдвяний пряник", основою якої є однойменна робота, яку Євгенія намалювала спеціально для "Зеленої канапи", триватиме до кінця цього року.

Експозиція і галерея дуже пасують одне одному (бо таки складно уявити собі роботи Гапчинської у, скажімо, залах Національного музею). До того ж, роботи можна придбати.

Здобувши мистецьку освіту (Харківський художній інститут, Нюрнберг Арт Академія), художниця перестала малювати, оскільки не відчувала запотребуваності в своїх творах. Матеріальний стан спонукав піти на курси манікюру ( щоправда в перукарню її так і не взяли) , працювала рекламним менеджером... Однак зрозуміла, що все таки це не той шлях, і звільнилась після того, як її підвищили в посаді.

Новим стартом стала робота у київській галереї "Срібні дзвони", саме працюючи там вона знову почала малювати для себе. Це збіглось з часом, коли заспокоїлась душевно, і  просто творила, як подобається.

Женя Гапчинська розробляє проекти для гламурних журналів (незвичайні портрети відомих модельєрів), виготовляє плюшевих ведмедиків, сумки із зображенням своїх робіт, бере участь у благочинних акціях, дарує картини, ілюструє книжки ("Ліза та її сни" Івана Малковича, "Чарлі та шоколадна фабрика" Роальда Дала, "Історія про пустомеликів" Андрія Куркова).
Анастасія ЛАВРЕНЧУК. “Високий Замок”. 28.11.2006
«Червона» виставка «Веселки»
Саме кольорова ознака, а не, приміром, стиль малярства чи ім’я художника стала домінуючою у відборі експонатів для мистецького проекту «Веселка».


Річ у тім, що інформаційно-мистецький центр Львівської національної академії мистецтв, де виникла ця ідея, вирішив взяти за основу саме кольори веселки і поєднати твори за їх допомогою. Відтак зараз у львівській галереї «Зелена канапа» експонується перша частина семиколірного проекту — «червона» виставка робіт львівських митців.

- Саме цей колір є першою барвою веселки, це колір любові та пристрасті і водночас він агресивний, тому ми трохи побоювалися, як буде виглядати суто червона виставка, – розповідала автор ідеї проекту Ірина Сорокіна. – Але все начебто гарно. Експонуємо роботи 21 художника. Здебільшого це уже давніші роботи, які ми збирали по майстернях, знаючи, що червоний колір точно використовує той чи інший митець. Найновішою тут є картина Сергія Савченка, яка ще навіть назви не має. Чи багато у митців робіт з домінуючим червоним кольором? Так, це активна барва, її художники часто використовують. А от з яким кольором у нас буде найбільше проблем, наразі важко сказати.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 29.11.2006
“Зелену канапу” затопило “Червоним”
Понад двадцять митців узяли участь у мистецькому проекті Veselka, який стартував у галереї “Зелена канапа”.


Veselka складатиметься з восьми окремих частин (сім символізуватимуть по кольору веселки, а підсумкова буде чорно-білою). І ставить за мету пошукати відповіді на запитання: чи домінування певного кольору є випадковим? Чи залежить виконання певного сюжету від кольору і навпаки? Як проявляється символіка кольору сьогодні, і чи є вона взагалі?

– Проектом Veselka ми хотіли висвітлити лабораторію сучасного мистецтва, – сказав на відкритті керівник інформаційно-мистецького центру Орест Голубець... – Такі проекти з’являються, теж у свій спосіб дає змогу активізувати мистецький процес, зробити його більш ініціативним і відкритим.

Цікаво, що роботи підбирали та підбиратимуть, зважаючи на фізичну перевагу кольору, а не на кольоровий акцент чи змістове навантаження. Як зізналися організатори, нині вони думають над тим, щоб завершити цю ініціативу спеціальною тематичною конференцією чи “круглим столом”, що мали б стати своєрідним дороговказом до розкодування певних творчих загадок.
Божена ГОРОДНИЦЬКА. “Високий Замок”. 31.10.2006
«Пропиту шафу» замінили «Канапою»
У Львові відкрили нову галерею сучасного мистецтва «Зелена канапа»


Ще донедавна у невеличкій квартирі на першому поверсі будинку номер 7, що на вул. Вірменській, жила неблагополучна сім’я. Помешкання мало жалюгідний вигляд — плісняві стіни, відрізані газ та електроенергія, жодних меблів. Посеред покою стояла лише одинока шафа, на дверцятах якої хизувався напис: «Шафу пропито. Що пропито — не повернеш». А кілька століть тому у стінах цієї кам’яниці вирішувалися долі людей, адже тут містився вірменський суд. Сьогодні ж у цьому історичному місці розташувалася мистецька галерея «Зелена канапа», першим проектом якої стала експозиція «Алегорія в обцасах» молодого львівського художника Олександра Войтовича. Йому також належить ідея назви закладу.

— Я хотіла, щоб назва галереї несла у собі тепло, затишок і львівський дух, не була помпезною, — розповідає господиня «Зеленої канапи» Олеся Домарадзька. — Тому пропозиція Сашка мені сподобалась, і ми одразу ж придбали символ нашої галереї — зелену елегантну канапу, на якій можна посидіти і порозглядати експозицію. Наша мета — об’єднати прогресивні творчі сили та популяризувати сучасне мистецтво, адже галерей у Львові мало, а яскравих майстрів — багато. Виставлятимемо тут роботи художників, які уже мають власне обличчя, стиль, є самобутніми, але згодом запрошуватимемо до співпраці й митців-початківців. З появою кожної нової галереї Львів позбувається своєї провінційності... Щодо конкуренції, то кожна з львівських галерей займає свою нішу — хтось представляє епатажне мистецтво, хтось концептуальне, класичне, антикваріатне, а ми — пропагуватимемо сучасне.
Ярина КОВАЛЬ. “Львівська газета”. 31.10.2006
Світська “Зелена канапа”
Молодому творчому подружжю Олегові й Олесі Домарадзьким знадобилося два роки, щоб із занедбаної квартири, де за несплату відімкнули світло та газ і де кілька століть тому засідав вірменський суд, зробити нову львівську арт-галерею.


До “Дзиґи”, “Трьох корон” та інших мистецьких осередків на вулиці Вірменській (щоправда, вже під іншим адресним номером — “7”) доєдналася “Зелена канапа”.

Властиво, засновники хотіли таку назву, щоб від неї віяло затишком і львівським духом. Переглядаючи роботи талановитого художника Олександра Войтовича (його проект “Алегорія в обцасах” і ознаменував відкриття галереї), наштовхнулися на його твір “Зелена канапа”. Сашко не мав нічого проти, щоб саме так назвали нову галерею, де для більшої відповідності встановили реальну канапу зеленого кольору.

“Ми позиціонуємо себе як галерея, яка спеціалізуватиметься на сучасному мистецтві, тут виставлятимуться художники, які вже знайшли свій стиль і власне обличчя, — сказала на відкритті Олеся Домарадзька. — І хоча нічого не маємо проти представлення талановитих художників-початківців, наразі нас більше цікавлять ті, хто вже має визнання в Україні та за кордоном”.

Експозицію в галереї змінюватимуть що три-чотири тижні. Як стверджують засновники, її не обмежуватимуть лише живописом і графікою: тут виставлятимуть скло, текстиль тощо.

А щодо “Алегорії в обцасах”, то критик Богдан Шумилович у каталозі до цього мистецького проекту так окреслив його суть: “У більшості чоловічої половини людства обцас як дуже незвичайна форма викликає спогад про жіночу грацію та красу. Чуттєві переживання, пов’язані з жінками, перетворюються на ментальні картини, які вже як “спогад про спогад” присутні в живописній картині. Візуальний обцас Войтовича — це алегорія жінки. І найпарадоксальніше тут те, що обцас — це найправдивіша жінка, хоч як неправдоподібно це звучить. Недарма ж вважають, що... картина жінки не є тим, чим сама вона є насправді... картина — це насолода! Насолоджуйтесь...”
  Вікторія САДОВА. Ж-л “ЛюнАрт”. № 10-11 2006
"Зелена канапа" дебютувала експозицією "Алегорія в обцасах".


Новий виставковий зал, який нещодавно під музикування струнно-духового дуету й передзвін келихів із шампанським гостинно відчинив перед відвідувачами двері за адресою вул. Вірменська, 7, підтвердив тенденцію до формування специфічного галерейного кварталу на цьому усталеному міському туристичному маршруті. Саме такий напрямок бізнесу узгоджується із генеральним планом міських влад щодо регенерації суспільних функцій середньовічних вуличок...

Однак серед різноманіття мистецьких пропозицій "Зелена канапа" вирізняється не тільки пошуком власного амплуа, а й ретельним дотриманням виставкової політики.

Експозиція "Алегорія в обцасах" відкрила лік другому десятку виставок, у яких в останні роки цей молодий випускник Львівської академії мистецтв не просто брав участь, ай здобував призові нагороди...

Ніхто б особливо й не зупиняв увагу на обрамленні, коли б воно не становило певну цілісність із зображенням. Рами в картинах Войтовича – незмінний авторський бонус до  творів, що в більшості за технікою виконання хоч і належать до олійного малярства, а проте зраджують природу питомого хисту автора як доброго рисувальника. Бо властиво в графіці, в облюбованому папері – сангіні – білилах Войтовичу вдається досягнути того віртуозно легкого володіння енергетично експресивною лінією і моделюючими об’єм тінями так, що внаслідок цього гармонійного поєднання, критики мають підставу наполягати на присутності сформованої (до впізнавання з першого погляду!) манери зрілого майстра.

НовиниВиставкиЖивописГрафікаСкульптураФотографіяКерамікаРемесла
АвториАрхівПрес-релізиЯк купитиКонтакти